Стіг Ларсон - Дівчина, що гралася з вогнем

вихідні і тільки потім серйозно розібратися з цією безглуздою ситуацією. Відносини між керівником слідчої групи і начальником слідчого відділу складалися гірше не можна.

На початку четвертої він вийшов у коридор і побачив Нікласа Ерікссона, що виходив з кабінету Соні Мудіґ, який усе ще вивчав там зміст жорсткого диска Даґа Свенссона, що, на думку інспектора Бубланськи, без нагляду справжнього поліцейського, який стежив би за тим, щоб Ніклас не проґавив чого-небудь важливого, було абсолютно марною справою. Він вирішив на кілька днів, що залишилися, перевести Нікласа Ерікссона під оруду Курта Свенссона.

Проте перш ніж Бубланськи встиг його гукнути, Ніклас Ерікссон сховався за дверима туалету в найдальшому кінці коридору. Бубланськи подлубався у вусі і пішов у кабінет Соні Мудіґ, щоб там дочекатися повернення молодого співробітника. Зупинившись на порозі, він подивився на спорожнілий стілець Соні Мудіґ.

Потім його погляд упав на мобільник Ерікссона, залишений на полиці позаду його робочого місця.

Після секундного вагання Бубланськи подивився в кінець коридору — двері туалету як і раніше були зачинені.

Тоді він, спонукуваний раптовим пориванням, увійшов до кабінету, засунув мобільник Ерікссона в кишеню, швидким кроком повернувся до свого кабінету і замкнув за собою двері. Там він натиснув кнопку і вивів на екран список розмов.

О 9.57, через п’ять хвилин після бурхливої ранкової наради, Ніклас Ерікссон набрав номер, що починався на 070. Бубланськи зняв слухавку настільного телефону і набрав цей номер. Відповів журналіст Тоні Скале.

Бубланськи поклав трубку і з цікавістю подивився на мобільник Ерікссона. Коли він підвівся, обличчя в нього була похмуріше за хмару. Ледве він зробив крок до дверей, як на столі у нього задзвонив телефон. Він повернувся і гаркнув:

— Бубланськи слухає!

— Це Єркер. Я залишився біля складу під Нюкварном.

— Що?

— Пожежу загасили. Ось уже дві години, як ми оглядаємо місце злочину. Поліція Сьодертельє викликала собаку, натренованого на пошук трупів, щоб перевірити, чи немає під руїнами мертвих тіл.

— І що?

— Нічого немає. Але ми зробили перерву, щоб дати відпочити собачому носу. Вожатий собаки каже, що це необхідно зробити, оскільки на згарищі дуже багато сильних запахів.

— Давай ближче до справи!

— Він відійшов від складу і відпустив собаку побігати. Собака сигналізував про наявність трупа в ліску за складом. Ми почали копати на цьому місці. Десять хвилин тому показалася людська нога, взута в чоловічий черевик. Останки лежать неглибоко під землею.

— От дідько! Єркере, тобі треба…

— Я вже взяв на себе командування і припинив розкопки, щоб дочекатися представників судової медицини і техніків.

— Відмінна робота, Єркере!

— Це ще не все. П’ять хвилин тому собака знову зробив стійку приблизно за вісімдесят метрів від першої знахідки.

Лісбет Саландер зварила каву на плиті Б’юрмана, з’їла ще одне яблуко і провела дві години за уважним читанням паперів покійного опікуна, в яких було зібрано всю інформацію про неї. Результати його роботи вражали. Він доклав чимало зусиль і систематизував дані із захопленням людини, закоханої в свою справу. Він розшукав такий матеріал, про існування якого вона навіть не підозрювала.

Щоденник Хольгера Пальмґрена — два записники в чорних палітурках — вона читала зі змішаними почуттями. Він почав писати їх, коли їй було п’ятнадцять років і вона тільки-но втекла зі своєї другої прийомної сім’ї, немолодої пари, що мешкала в Сігтуне: чоловік був соціолог, а дружина — дитяча письменниця. Лісбет пробула у них дванадцять днів і зрозуміла, що вони жахливо горді тим внеском на благо суспільства, який зробили, проявивши до неї милосердя, і що від неї очікується глибока подяка. Лісбет терпіла, поки її випадкова прийомна матуся не почала голосно вихвалятися перед сусідкою своїм подвигом і висловилася в тому сенсі, що це, мовляв, дуже важливо, щоб хтось узяв на себе турботу про важку молодь. «Я, чорт забирай, не якийсь там соціальний проект», — так і кортіло їй гукнути щораз, як її прийомна мати демонструвала її своїм знайомим. На дванадцятий день вона поцупила сто крон з господарських грошей і виїхала на автобусі до Уппландс-Весбю, а звідти — на приміському поїзді до Стокгольма. Поліція розшукала її через шість тижнів у Ханінзі, де вона знайшла притулок у шістдесятисемирічного дядечка.

Дядечко виявився що називається молодець. Він дав їй дах і їжу і нічого особливого за це не вимагав. Йому досить було підглядати за нею, коли вона роздягалася, і він жодного разу її не чіпав. Вона розуміла, що за визначенням він повинен вважатися педофілом, але нічого поганого він їй не робив. Вона ставилася до нього як до дивного відлюдька. Згодом вона згадувала про нього з якимось спорідненим почуттям: обидва вони знали, що означає бути знедоленими людьми.

Врешті-решт на них звернула увагу сусідка і повідомила поліцію. Одна соціальна працівниця витратила багато зусиль на те, щоб умовити її подати на нього заяву, звинувачуючи в недозволених сексуальних діях. Вона наполегливо відмовлялася визнати, що між ними відбувалося щось подібне, а крім того, їй, мовляв, п’ятнадцять років і, значить, уже можна. Ідіть усі до біса! Потім у справу втрутився Хольгер Пальмґрен і забрав її під розписку. Очевидно, Пальмґрен почав писати про неї в щоденнику у відчайдушній спробі позбутися власних сумнівів. Перші висновки були сформульовані в грудні 1993 року.

«Я все більше переконуюся в тому, що Л. — це найпоступливіший підліток з усіх, з якими мені доводилося мати справу. Питання в тому, чи правильно я дію, не погоджуючись на те, щоб її помістили до лікарні Святого Стефана. За три місяці вона вже встигла розквитатися з двома прийомними сім’ями, а під час своїх втеч ризикує ускочити в ще більшу халепу. Скоро мені треба буде вирішити, чи відмовлятися від цього доручення, передавши її під опіку справжніх фахівців. Не можу розібратися, де тут правильне, а де неправильне рішення. Сьогодні у мене була з нею серйозна розмова».

Лісбет пам’ятала кожне його слово, сказане під час цієї серйозної розмови. Це було напередодні Святвечора. Хольгер Пальмґрен узяв її до себе додому і поселив у своїй гостьовій кімнаті. На обід він приготував спагеті з м’ясним фаршем, а потім посадовив її на дивані у вітальні, а сам сів у крісло навпроти. Вона подумала, чи не хоче Пальмгрен теж подивитися на неї голу. Він же почав говорити з нею як з дорослою.

Ця розмова — вірніше, монолог, вона майже нічого не відповідала йому — тривала дві години. Він пояснив їй стан речей: їй доведеться зробити вибір між поверненням до лікарні Святого Стефана