Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

самому початку. Це, власне, до болю нагадувало сонячну кухню, холодну склянку коли, старі книжки про Тома Свіфта, які тхнули цвіллю. І от нарешті, подумав (і написав) він, він може порадувати своїх батьків. Дитяча повнота зникла. І хоча з технічної точки зору він ще незайманий, але морально перебуває в повній переконаності, що не гомик.

Він відкрив рота і хрипко крикнув:

— Я найкращий у світі, мам!

Він дійшов до середини сторінки. Поглянув на написане, потім на свою ногу, викручену й зламану. Зламану? Це ще м’яко сказано. Ногу було повністю роздроблено. Він уже п’ятий день сидить у тіні скелі. У нього скінчилися харчі. Він би помер від спраги ще вчора або позавчора, коли б не дві потужні зливи. Його нога розкладалася. Вона смерділа зеленим, газовим духом і сильно розпухла в штанях, напнувши холошу кольору хакі, як оболонку ковбаси.

Надін давно відійшла.

Гарольд підняв пістолет, який лежав біля нього, і перевірив набої. Тільки цього дня він уже перевіряв їх разів зо сто. У дощ він щосили намагався тримати зброю сухою. Залишалося три обойми. Перші дві він вистріляв у Надін, коли вона глянула вниз і сказала, що далі піде без нього.

Вони проїжджали поворот на 180 градусів, Надін була далі від краю, а Гарольд — зовні на своєму «тріумфі». Вони перебували на західних схилах Колорадо приблизно в сімдесяти милях[157] від кордону з Ютою. Біля зовнішнього краю на повороті було розлито мастило, і в наступні дні Гарольд багато думав про це мастило. Дуже вже воно ідеально було розташоване. Пляма звідки? Тут же понад два місяці точно нічого не проїжджало. Мастило за той час мало б давно висохнути. Складалося враження, що за ними стежить його червоне око і чекає слушного часу налити мастила на дорогу й вивести Гарольда з гри. Хай проведе її горами на випадок чого, а потім — викинути його. Мавр, так би мовити, зробив свою справу.

«Тріумф» з’їхав до поруччя, і Гарольд перелетів через нього, мов комаха. Праву ногу охопив жахливий біль. Гарольд почув, як вона мокро хруснула — зламалася. Закричав. Потім йому назустріч полетіло каміння, він нісся прямовисно, карколомно вниз, в ущелину. Чув унизу шум швидкої води.

Він ударився об схил, перекинувся в повітрі і знову впав на праву ногу, зламавши її в іншому місці, знову злетів у повітря, покотився — і раптом зачепився за мертве дерево, яке нахилилося від якоїсь давньої бурі. Коли б його там не було, він би впав в ущелину — і його з’їла б гірська форель, а не ці грифи.

Він написав у книзі тими самими хиткими, дитячими літерами: «Я не звинувачую Надін». Це була правда. Але тоді він її звинувачував.

Обідраний до крові, охоплений жахом, із ногою, яка вся горіла нестерпним болем, він насилу піднявся й поповз угору схилом. Далеко вгорі він побачив: на нього з-за поруччя дивилася Надін. Її обличчя було маленьке й біле — лялькове.

— Надін! — заволав він. Голос пролунав надсадним карканням. — Мотузка! Зліва в торбі на сідлі!

Вона тільки подивилася на нього. Він почав думати, що вона його не почула, і хотів був повторити, коли побачив, як її голова рухається ліворуч, праворуч, потім знову ліворуч. Дуже повільно. Вона відмовлялася.

— Надін! Я без мотузки не вилізу! Я ногу зламав!

Вона нічого не сказала. Тільки дивилася вниз, навіть уже не хитала головою. У нього з’явилося відчуття, що він перебуває в глибокій ямі, і вона дивиться на нього з краю цієї ями.

— Надін, кинь мені мотузку!

І знову повільний рух головою: неначе замкнулися двері склепу перед чоловіком, який ще не помер, а опинився в лабетах якоїсь страшної каталепсії.

— НАДІН! ЗАРАДИ БОГА!

Останні її слова долинули до нього: негучні, але чіткі серед гірської тиші.

— Це все було підлаштоване, Гарольде. Я маю їхати. Пробач, будь ласка.

Але вона не рушила: стояла й далі дивилася з-за поруччя, як він лежить десь у двохстах футах[158] унизу. Тут-таки з’явилися й мухи, діловито беручи зразки його крові з усяких каменюк, об які він бився і дряпався.

Гарольд поповз нагору, тягнучи за собою роздроблену ногу. Спочатку не було ненависті, не було бажання пустити в неї кулю. Важливо було тільки наблизитися достатньо, аби зрозуміти її вираз обличчя.

Трохи перевалило за полудень. Сонце палило. З його лиця капав піт на гостре каміння і скелі, якими він дерся вгору. Він повз на ліктях, відштовхувався лівою ногою, немов скалічена комаха. Повітря наждаком дерло в горлі на вдиху, на видиху. Він замислився, наскільки довго так лізтиме, але двічі бився поламаною ногою — і його накривав такий біль, що він майже непритомнів. Кілька разів він так з’їжджав назад, безпорадно стогнучи.

Урешті, очманівши від болю і втоми, він усвідомив, що далі повзти не зможе. Тіні розвернулися. Минуло три години. Він не міг згадати, коли востаннє дивився на поруччя; точно понад годину тому. У своєму стражданні він був цілковито зосереджений на просуванні вперед, хоч якому дрібному. Надін, мабуть, давно вже поїхала геть.

Але ні — вона й далі стояла там, і хоча Гарольду вдалося пролізти лише футів із двадцять п’ять[159], її вираз обличчя він уже бачив із пекельною чіткістю. То був вираз смутку і горя — але очі були далекі й порожні.

Очима вона була з ним.

І отут уже в Гарольді скипіла ненависть, і він намацав кобуру на плечі. Кольт був там, утримався на ремені під час падіння. Він витяг його, зігнувшись так, щоб вона не помітила.

— Надін…

— Так буде краще, Гарольде. І для тебе теж — бо служити йому було б значно гірше. Ти ж розумієш, правда? Ти не зустрінеш його, не побачиш його лиця, Гарольде. Він відчуває, що той, хто зрадив одних, імовірно, зрадить і інших. Він тебе вбив би, але спочатку відібрав би в тебе розум. Він має таку силу. Він дав мені вибір: отак — або так, як хоче він. Я обрала це. Ти зможеш усе скінчити швидко, якщо ти сміливий. Ти знаєш, про що я.

Він перевірив набої в пістолеті вперше з сотень (коли не тисяч) разів, ховаючи зброю під зраненим, роздертим ліктем.

— А ти? — крикнув він. — Хіба ти теж не зрадниця?

Вона відказала.

— У серці я ніколи його не зраджувала.

— По-моєму, саме там якраз і зраджувала! — крикнув у відповідь Гарольд. Він спробував створити на обличчі щирий вираз, а водночас