Еліас Канетті - Засліплення

— Та й сорочка в мене того самого тону.

Перед таким тонким смаком кравець скинув капелюха.

— Пан доктор носять усі сорочки того самого кольору й того самого фасону, — звернувся він до кількох працівників, які догідливо стояли поруч, і пояснив їм, чим знаменитий цей чоловік. — Отак виявляє себе й розкривається величний фенікс. Справдешні характери трапляються рідко. На мою скромну думку, гра зміцнює в людині консервативну основу. Хай це буде тарок чи шахи — результат той самий. Ділова людина живе з твердими, як камінь, переконаннями, вона непохитна. Вона підноситься до втілення спокою. Після напруженого дня приємно відпочити. Навіть особливо щаслива сім’я має в житті свої межі. На шляхетне застілля друзів наш по-батьківському суворий Господь Бог заплющує очі. Від будь-кого іншого я б зажадав за пальто завдаток. Ви маєте таку вдачу, що я не дозволю собі скривдити вас.

— Атож, атож, — мовив Фішерле. — Моя майбутня дружина живе в Америці. Я не бачив її цілий рік. Така робота, паскудна робота! Турніри — це божевілля. Тут зводиш на нічию, там виграєш, здебільш виграєш, тобто виграєш завжди, а майбутня тим часом нидіє. Ви скажете, нехай їздить зі мною. Вам легко казати. Вона ж бо із сім’ї мільйонерів. «Виходь заміж! — кажуть батько-мати. — Або сиди вдома! А то потім він тебе покине, а нам ганьба!» Я проти одруження нічого не маю, вона дістане величезний посаг — напхом напханий усілякою всячиною замок, але аж тоді, як я стану чемпіоном світу, не раніше. Вона вийде заміж за моє ім’я, я одружуся на її золоті. Просто взяти гроші я не хочу. Ну, то до побачення, до восьмої!

Ділячись своїми планами щодо одруження, Фішерле приховував те глибоке враження, яке справив на нього опис його вдачі. Досі він не знав, що в чоловіків буває більше, ніж одна сорочка, відразу. Його колишня дружина, «пенсіонерка», мала їх три, та й ті лише віднедавна. Той добродій, що навідував її щотижня, не хотів бачити щоразу ту саму сорочку. Одного з понеділків він заявив, що йому це набридло, незмінний червоний колір діє йому на нерви. Тиждень ще тільки починається, а в нього, мовляв, уже все падає з рук, і справи йдуть кепсько. Він, мовляв, має право вимагати за свої гроші чогось пристойного. Є ж бо ще, мовляв, і його дружина. То й що, коли вона худа, мов тріска? Вона, як-не-як, теж жінка. Дружину він скривдити не дасть. Вона — мати його дітей. Він, мовляв, каже ще раз: якщо другого понеділка йому знов підсунуть під ніс цю вічну сорочку, від такого задоволення він відмовиться. Солідні чоловіки, мовляв, на вулиці не валяються. Та потім усе пішло на лад. Уже через годину він був на сьомому небі. Але перед тим, як піти, знов почав сваритися. Коли Фішерле повернувся додому, дружина стояла посеред комірчини гола-голісінька. Зібгана червона сорочка лежала в кутку. Він спитав у дружини, що вона робить. «Плачу, — сказала та смішна постать. — Він більш не прийде». — «Чого ж він хоче? — поцікавився Фішерле. — Я дожену його». — «Сорочка йому не така, — запхикало те гладке опудало, — йому подавай нову». — «І ти не пообіцяла! — заверещав Фішерле. — Навіщо в тебе язик у роті!» Він, мов навіжений, кинувся сходами вниз. «Пане! — загукав надворі. — Пане!» Прізвища того пана не знав ніхто. Фішерле навмання подався далі й наскочив на ліхтарний стовп. Саме тут той пан став справити нужду, про яку забув нагорі. Фішерле зачекав, поки чоловік зробив своє діло. Потім він не обійняв його, хоч і знайшов, а сказав: «Щопонеділка ви матимете нову сорочку. Це гарантую вам я! Вона — моя дружина. Я можу робити з нею що завгодно. Вшануйте нас знову наступного понеділка!» — «Я спробую що-небудь для вас зробити», — відповів той пан і позіхнув. Щоб його ніхто не впізнав, додому він повертався кружним шляхом. Другого дня, у вівторок, «пенсіонерка» купила собі дві нові сорочки, зелену й лілову. У понеділок прийшов той добродій. Він одразу поцікавився, в якій вона сорочці. Вона була в зеленій. Тоді він роздратовано запитав, чи це не перефарбована стара, йому, мовляв, очі не замилиш, він добре все бачить. Вона показала решту сорочок, і він був з того дуже задоволений. Лілова йому припала до вподоби дужче, але наймиліша була червона, бо вона нагадувала про їхні перші зустрічі. Так Фішерле своєю кмітливістю врятував дружину від біди. А то вона в ті непевні часи померла б з голоду.

Міркуючи про маленьку комірчину й надто велику дружину, він вирішив на календар махнути рукою. Може, він застане її вдома. Вона палко його кохає. Може, вона його не відпустить. Коли щось не по-її, вона одразу в крик і стає на дверях. Тоді ні прошмигнеш повз неї, ні відштовхнеш її вбік — вона ширша, ніж двері. Та й голова в жінки тупа; коли вже «пенсіонерка» в неї щось уб’є, то забуває про свою роботу й цілу ніч сидить удома. Тоді він ще проґавить свій потяг і приїде до Америки надто пізно. Адресу Капабланки не важко буде роздобути й у Парижі. Не знатиме її ніхто там — спитаємо в Америці. Мільйонери знають усе. Повертатися до комірчини Фішерле вже не хотілось. А втім, на прощання він ще раз залюбки поліз би під ліжко, адже там була ніби колиска його кар’єри. Там він ставив пастки й розбивав чемпіонів, блискавкою перелітаючи з клітини на клітину, там панувала тиша, якої не буває в жодній кав’ярні, супротивники там грали добре, бо супротивником був він сам... У «Замку «Павіан» він влаштує собі таку самісіньку комірчину з таким самісіньким ліжком, під яким робитиме хитромудрі ходи, і забиратися під те ліжко буде вільно тільки йому. Прощатися Фішерле відмовляється. Почуття, сентименти нічого не варті. Ліжко — це ліжко. Він і так ще добре про все пам’ятає. Натомість він прикупить собі ще одинадцять таких сорочок, усі сині. Хто спроможеться відрізнити їх одну від одної, той дістане приз. Кравець щось таки тямить у людських вдачах; а щодо тарока нехай помовчить. У тарок грають бовдури.

Він вирушив зі згортком знов на вокзал, забрав з камери схову плетену валізу й повкладав до неї всі сорочки — одну по одній. Зневага комірного змінилася повагою. «Ще десяток таких сорочок, —