Донна Тартт - Таємна історія

Були сумніви, чи він візьме слухавку, але з другого дзвінка він відповів.

— Де ти пропадав? Що сталося?

Я все пояснив. На іншому кінці дроту запала зловісна мовчанка.

— Він у камері сам? — нарешті спитав він.

— Не знаю.

— Притомний? Ну, говорити здатний?

— Не знаю.

Знову тривала тиша.

— Послухай, — тепер уже почав я, — о дев’ятій він має постати перед суддею. Чому 6 нам не зустрітися з ним у суді?

Генрі якийсь момент не відповідав. А потім промовив:

— Буде краще, якщо цим займатимешся ти. Для цього є деякі причини.

— Якщо й існують деякі причини, то я хотів би про них дізнатися.

— Не сердься, — хутко відказав він. — Просто мені й без того чимало довелося спілкуватися з поліцією. Вони мене вже знають. Як і його. Крім того… — він тут зам’явся, — боюся, я остання людина, яку зараз хоче бачити Чарльз.

— Гмм, — мугикнув я, потайки заспокоєний.

— Ти дуже подобаєшся Чарльзові. Ти й сам про це в курсі. А ще — не знайомий поліції. Не думаю, що вони асоціюватимуть тебе з тією, іншою справою.

— Не розумію, яке це має значення зараз.

— Боюся, має. Набагато більше, ніж ти можеш собі уявити.

Запанувала тиша, в якій мені гостро вчувалася безнадія всіх моїх спроб вибити щось суттєве з Генрі. Він ніби відпрацьовував пропагандиста, котрий притримував інформацію та виказував її лише в тих випадках, коли цього потребував.

— Що ти мені намагаєшся пояснити?

— Зараз не час обговорювати це питання.

— Якщо ти хочеш, щоб я зайнявся тим, про що просиш, то краще вже розтлумачити мені, про що взагалі мова.

Коли він говорив, його голос тріщав десь там безлико:

— Скажімо так, у якийсь момент усе підвисло на волосині, про яку ти навіть не здогадувався. Чарльзові було геть непереливки. Тут немає нічиєї провини, але йому зараз треба підставити плече.

Тиша.

— Я не прошу чогось нездійсненного.

«Тільки того, про що не хочеш говорити», — подумав я, вішаючи слухавку.

Зала судових засідань розташовувалася далі по коридору за камерами. До неї вели парні двері з віконцями, що відчинялися в обидва боки. Усе це було в загальній стилістиці суду, збудованого десь у 1950-х роках: покоцаний лінолеум плиткою і полаковані в жовте панелі на стінах, що від лаку тепер здавалися липкими на вигляд.

Я не очікував побачити багато людей. Перед суддівським місцем стояли два столи. За одним сиділа пара поліцейських штату, за іншим — трійко невідомих чоловіків, стенографіст із кумедним апаратом; ще трійко невідомих на місцях для відвідувачів розсілися далеко одне від одного; крім того, ще вбога, обтріпана панянка в рудому дощовику, яка мала такий вигляд, ніби хтось її регулярно лупцював.

Суд прийшов, ми всі підвелися. Першою слухали справу Чарльза.

Босий, він сомнамбулою прочалапав у двері з судовим приставом, котрий невідступно йшов за ним. Обличчя Чарльза мало невиразний і обрезклий вигляд. У нього забрали пасок і черевики, тому складалося враження, ніби він у піжамі.

Суддя прискіпливо подивився на нього. Тонкогубому чоловікові по той бік від нас було близько шістдесяти, він мав кислий вираз обличчя й великі м’ясисті щоки, наче в бладгаунда.

— Адвокат є? — спитав він із сильним вермонтським акцентом.

— Ні, Ваша честь, — відповів Чарльз.

— Присутні дружина чи батьки?

— Ні, Ваша честь.

— Можете внести заставу?

— Ні, Ваша честь, — відповів Чарльз. Дезорієнтованому, йому, вочевидь, було складно говорити. Я підвівся. На відміну від судді, Чарльз мене не побачив.

— Ви з’явилися внести заставу за пана Маколі? — спитав він.

— Так.

Чарльз розвернувся й витріщився на мене. Він роззявив рота й виглядав бездумно, ніби в трансі, як дванадцятирічний.

— Сума застави — п’ятсот доларів. Якщо можете, внесіть у віконечко каси далі ліворуч по коридору, — знудженим і монотонним голосом промовив суддя. — Наступне засідання за два тижні, і я вам рекомендую приходити з адвокатом. Ваш рід занять передбачає наявність автомобіля?

Один із бідненько вдягнутих чоловіків середнього віку за переднім столом подав голос:

— Ваша честь, ця машина не належить йому.

Раптом суддя розлютився й подарував гнівний погляд Чарльзові:

— Це правда?

— Ми зв’язалися зі справжнім власником. Такий собі Генрі Вінтер. Студент. За його словами, він надав свій транспортний засіб панові Маколі для тимчасового користування на минулий вечір.

Суддя гмикнув і додав, звертаючись до Чарльза:

— Дія ваших прав призупинена до рішення суду. Двадцять восьмого я вас тут чекаю разом із паном Вінтером.

Усе це відбулося напрочуд швидко. У десять хвилин на десяту ми вже вийшли з будівлі суду.

Ранок видався вогким та росяним, холодним як на травень. У чорних кронах дерев щебетали птахи. Я падав з ніг від утоми.

Чарльз поплескав себе по плечах.

— Господи, ну й дубак, — промовив він.

Навпроти, через порожню дорогу, в банку ще тільки піднімали ролети на вікнах.

— Зачекай на мене тут, — сказав я йому. — Я сходжу викликати таксі.

Він схопив мене за руку. Спиртне й досі не вивітрилося з нього, та ця алконіч завдала більшої шкоди його одягу, ніж будь-чому іншому. На обличчі в нього читалися свіжість та дитинність.

— Річарде, — озвався він до мене.

— Що?

— Ти ж мені друг, правда?

Я був не в гуморі стояти на східцях суду й вислуховувати цю нісенітницю.

— Звісно, — сказав я і спробував відчепитися від його руки.

Та він тільки сильніше її стиснув.

— Добрий старий Річард. Я знаю, це правда. Страшенно радий, що прийшов саме ти. І тому хотів би тебе попрохати про маленьку послугу.

— Яку це?

— Не вези мене додому.

— Ти про що?

— Відвези за місто. До будинку Френсіса. Ключів у мене немає, але пані Гетч може мене впустити, або я висаджу одне віконце… ні, послухай. Тільки послухай. Я міг би залізти через підвал. Я вже робив це мільйон разів. Зажди, — випередив він мене, коли я намагався перебити його. — Ти можеш скласти мені компанію. Можна зробити гак біля універу, ти забереш якийсь одяг, і…

— Пригальмуй, — утретє повторив я. — Я не можу тебе нікуди забрати. В мене немає машини.

Його обличчя перемінилось, і він відпустив мою руку.

— Ну так. Гаразд. — У його голосі раптом прозвучала гіркота. — Красно дякую.

— Послухай, я не можу. В мене немає машини. Я приїхав сюди на таксі.

— Можна поїхати машиною Генрі.

— Ні, не можемо. Поліція відібрала ключі.

У нього тремтіли руки. Він провів ними по волоссю, пригладжуючи розпатлану чуприну.

— То їдьмо додому разом. Я не хочу туди сам.

— Гаразд, — погодився я. Від утоми в мене перед очима пливли плями. — Гаразд. Тільки зачекай. Я викличу таксі.

— Ні, ніякого