Донна Тартт - Таємна історія

— Генрі, — почулося з-за дверей. Я здивувався.

Я досить неохоче впустив його. Сідати він не став.

— Послухай, — проказав він. — Мені прикро тебе турбувати, але питання дуже важливе. Маю просити тебе про послугу.

Говорив він без вагань і по-діловому. Мене збентежив його тон. Я сів на краю ліжка.

— Ти мене слухаєш?

— Що сталося?

— Хвилин п’ятнадцять тому мені телефонували з поліції. Чарльз у в’язниці. Його заарештували за водіння в стані алкогольного сп’яніння. Я хочу, щоб ти з’їздив туди й забрав його.

У мене морозець пробіг по шкірі.

— Що? — перепитав я.

— Він вів мій автомобіль. А моє ім’я в них із номера реєстрації. Я не маю ані найменшої гадки, в якому він стані. — Він поліз у кишеню й видобув звідти незапечатаний конверт. — Мабуть, доведеться заплатити заставу. Але я не знаю скільки.

Я зазирнув у конверт. Усередині лежав незаповнений чек, на якому Генрі вже поставив підпис, і двадцятидоларова банкнота.

— Поліцію я вже повідомив, що машину дав йому поїздити. Якщо в них виникнуть які-небудь запитання, то нехай мене набирають. — Він стояв біля вікна й дивився на вулицю. — Уранці я сконтактую з юристом. Але зараз просто хочу, щоб ти чимшвидше його звідти витяг.

Якийсь момент я намагався все це осмислити.

— І що з грошима? — нарешті спитав я.

— Заплатиш, скільки це коштує.

— А двадцять доларів для чого?

— Тобі ж доведеться їхати на таксі. Туди відправишся машиною, на якій я приїхав до тебе.

Ми довго нічого не говорили. У мене й досі не виходило до кінця прокинутися. Я сидів перед ним у піжамній сорочці та спортивних трусах.

Поки я вдягався, він не відходив від вікна, визирав, склавши руки за спиною, на темну луку й не зважав при цьому на дзеленчання плічок, поки я незграбно, наосліп спросонку шарудів у шухлядах комода. Спокійний, заклопотаний, Генрі повністю розчинився у своїх абстрактних турботах.

І тільки коли ми розсталися з Генрі, а мене вже швидко несло таксі в напрямку темного центру міста, я збагнув, наскільки скупо мене поінформували про ситуацію, в якій мені зараз доведеться розбиратися. Генрі ж мені так нічого й не розповів. Сталася дорожня пригода? Хтось травмувався? Крім того, якщо все насправді так серйозно й це машина Генрі, то чому ж він сам не їхав?

Напнута над перехрестям розтяжка погойдувалась із самотнім світлофором.

Гемпденська в'язниця розташовувалась у прибудові місцевого суду. Крім того, на цій площі її споруда була єдиною, що світилася вночі. Я сказав таксистові зачекати й рушив усередину.

Двоє поліцейських сиділи у великій яскравій кімнаті, де стояли численні канцелярські шафи, металеві столи з персональними переділками, старомодний кулер, автомат із жуйкою від громадської організації Civitan Club (гасло: «Все міняють ваші зміни!»). Одного з поліцейських, рудовусого, я впізнав — він брав участь у пошуках. Обоє наминали смажену курку, які продаються підігрітими в нічних магазинах, та дивилися ток-шоу Саллі Джессі Рафаель по портативному чорно-білому телевізору.

— Привіт! — кинув я їм.

Вони підняли на мене погляди.

— Я прийшов забрати свого товариша з в’язниці.

Рудовусий витер губи паперовою серветкою. Миловидий здоровило за тридцять.

— Дай угадаю. Чарльза Маколі?

Він так промовив це, нібито вони дружили з давніх-давен. З іншого боку, не виключено, що так і було, адже Чарльз провів тут чимало часу, коли шукали Банні. Тоді він розказував, що копи добре до нього поставилися. Вони замовляли йому бутерброди й купували кока-колу в автоматах.

— А по телефону я ж розмовляв з іншим хлопцем, правда? — спитав другий поліцейський. Великий, розслаблений, років сорока, із сивуватим волоссям та жаб’ячим усміхом. — Це твоя машина стоїть на вулиці?

Я все їм пояснив. Вони доїдали курку і слухали — кремезні, дружні, з великими поліцейськими пістолетами 38-го калібру при стегні. Стіни навколо заліпили офіційні плакати: «Боріться з вродженими вадами», «Найміть ветерана», «Повідомляйте про поштових шахраїв».

— Ну, ти, мабуть, здогадуєшся, що віддати автомобіль тобі ми не можемо, — пояснив рудовусий поліцейський. — Панові Вінтеру доведеться самотужки сюди приїхати й забрати його.

— Я не по машину. Мені треба витягти товариша з-за ґрат.

Його напарник поглянув на годинник.

— Ну, тоді приходь за шість годин.

Він, певно, жартував?

— Я з грошима.

— У цій ситуації застава не передбачена. Суддя має вирішити, чи йому висунуть обвинувачення.

«Обвинувачення?» У мене тьохнуло серце. В чому, блін, справа?

Копи незворушно дивилися на мене, ніби хотіли спитати: «Хлопче, це все?»

— А ви можете мені пояснити, що трапилося?

— Що?

Я сам не впізнавав власного голосу.

— Ну, що саме він накоїв?

— Його зупинила поліція штату на Діп-Кілльській дорозі, — пояснив сивочолий ніби по писаному.

— Він був у явному стані алкогольного сп’яніння. Погодився пройти алкотест і за його результатами був затриманий. Його доправили до нас, ми його посадили в камеру. Це сталося приблизно о двадцять другій нуль п’ять.

Я й досі не все розумів, але, їй-Богу, мені не вдавалося придумати нормальне запитання. Урешті я попросив про побачення з ним.

— Синку, в нього все гаразд, — відповів рудовусий. — От і приходь до нього вранці першим ділом.

Усі посміхаються, усі дружні. Говорити було більше нічого. Я подякував і вийшов.

Таксі вже поїхало. У мене лишалося п’ятнадцять доларів із двадцятки Генрі, але, щоб викликати нову машину, було потрібно повертатись у тюрму, а мені цього не хотілося. Тому я рушив на південь по Мейн-стріт, у кінці якої був телефон-автомат навпроти буфетної стійки. Таксофон не працював.

Утомлений, я майже спав на ходу. Я подався знову на площу, пройшов повз поштамт, господарчий магазин, кінотеатр із темною маркізою. Трава між плитками тротуару, репаний асфальт, зорі. Барельєфні рисі скрадалися бібліотечними фризами. Я довго йшов. Крамниць стало менше, дорога потемніла, я йшов басовитим узбіччям автостради, доки дістався сумної в місячному сяйві міжміської автостанції Greyhound, на якій і познайомився з Гемпденом уперше. Вокзал було зачинено. Я сів на дерев’яну лаву під жовтою лампочкою, де вирішив почекати відкриття: я потребував телефону й чашечки кави.

Її працівник, товстун із позбавленими життя очима, прийшов відчиняти о шостій. Ми з ним були єдиними живими людьми тут. Я пішов у туалет умитись і купив не одну, а дві кави, які мені буркітливий співробітник налив із кавника, що грівся на електроконфорці за касою.

Зійшло сонце, але в брудних вікнах нічого не було видно. На стінах висів неточний графік руху автобусів, у лінолеум на підлозі були втерті підошвами черевиків численні недопалки та жуйки. Двері таксофону здавалися залапаними. Я зачинив їх за собою й набрав Генрі.