Жоржі Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

— Я так і знав… Усе це марно… — простогнав бідолашний король.

У цій квартирі, про яку знали небагацько людей, переховувалася видатна персона, володар міста, одноосібний керманич, та й просто звичайний чоловік зі своїми слабинами, який часом тікав від людських очей у теплі Зулмірині обійми. Під його кабінетом («Підприємець Пеланкі Моулас») з ранку до ночі чатували відвідувачі, кожен зі своєю справою; кого тільки там не було, і кожен зі своїм переліком потреб, проблем та прохань. Усіх їх об’єднувала спільна мета: конче позичити грошей.

Гроші потрібні були на будівництво церкви, на купівлю дзвонів, на благодійні пожертви для лікарні, притулки для старих, виправні колонії для неповнолітніх, дехто вибивав стипендії студентам для поїздок на північ або південь країни. Журналісти й політики, зажерливі та ненаситні, усі вони бажали його коштом рятувати батьківщину, християнську мораль і цивілізацію загалом від підступного та фатального безбожництва й атеїзму. Літератори лізли з проектами нових журналів і рукописами невиданих книжок: «Адже пан дбає про культуру, літературу, мистецтво, сеньйор наша єдина надія», на що Пеланкі розпирало непереборне бажання відповісти: «До бісової матері хай іде ваша надія», одначе замість цього він виписував чек на двадцять, а то і п’ятдесят тисяч, залежно від того, хто просив — молодий поет чи сивочолий митець. Реформатори, моралісти, католики, протестанти, езотерики — всі, хто боровся з падінням моралі, анархією, комуністичною небезпекою, вільним коханням, легковажним нехтуванням правил граматики португальської мови чи скандально відкритими декольте в купальниках на пляжах Бразилії (коли, здавалося, навіть нутрощі напоказ). Асоціація Матерів, берегинь сімейних цінностей, які активно виступали проти алкоголю, проституції й азартних ігор; Товариство допомоги місіонерам в Океанії; Спільнота борців із неписьменністю, яку очолював майор Косме де Фаріа; Карнавальний клуб веселих смаглявок Кабули; хворі всіма на світі хворобами, сліпі, кульгаві, каліки, не кажучи вже про божевільних і професійних жебраків, усі вони хотіли від нього одного — грошей.

І от від усього цього людського гамірного безладу Пеланкі тікав у цю затишну квартирку, на м’якенькі перса Зулміри, що були для нього тим жаданим, тихим сховком від панічного страху, який душив його останнім часом.

Щоб не визнавати себе переможеним, Максимо Салес запропонував сміливий і простий план: треба переробити рулетку так, щоб кулька ніколи не змогла опинитися на числі «17». Така от стара, як і сама гра, каверза, але це єдиний спосіб уникнути шахрайства. Це небезпечно, звісно, це нечесно, але якщо не так, то як?

Максимо від свого не відступався, й усі дурні вигадки Пеланкі про чорну магію й надалі вважав безглуздям і наполягав на своєму: спільно з круп’є та деякими гравцями в місті діє кодло іноземних шулерів, і Мірандау, Анакреон й Ариґоф із ними заодно.

«Та яке кодло, sono fregato, sono fututo!» — для Пеланкі Моуласа всі ці розмови про іноземних шахраїв не варті були виїденого яйця. І ніяке то не кодло, та й не шахрайство.

Усе набагато гірше: то все вороги, які, бажаючи його розорити, звернулися по допомогу до надприродних сил, всепереможних і всевладних.

На хоч і не завжди легкому, проте й не надто тернистому шляху Пеланкі не раз поставали особи, які мали купу підстав його ненавидіти, проклинати чи мстити за його жорстокість. Адже скільки виникало ситуацій, коли слово його було тверде, невідступне та безкомпромісне, слово, після якого відсіювалося так багато доброзичливців та їхніх благих намірів.

А зараз час пожинати плоди, зараз Пеланкі сам, а проти нього ціле поле проклять і чаклунства.

Пеланкі не боявся людей, був безжальним із ворогами. Але цей сучасний і всемогутній, здавалося б, гангстер, дитя прогресу, полохливо ховався під ковдру і тремтів від першого ж удару грому, до смерті лякаючись яскравих спалахів блискавки, що враз перетворювали його на забобонного сільського хлопчика з убогого італійського села Калабрії.

— Maledetto, sono stregato![78]

— От побачите, — відповів йому знаний скептик Максимо Салес, який за життя боявся лише живих людей і не вірив у всі ті байки про загробний світ; знаний скептик і вільнодумець, він завжди всьому намагався знайти якесь логічне пояснення — ми виведемо їх на чисту воду. От переробимо рулетку і буде видно. Так, це заборонено і нечесно, я в курсі, і ні вам, ані мені, повірте, такий спосіб не до душі. І все ж я наполягаю вдатися саме до цих крайнощів, адже за обман платять обманом. Якщо і після нашої операції кулька зупиниться на цифрі «17»! — а ви, сеньйоре, чудово знаєте, що це неможливо, — я погоджуся, що тут щось не чисто, і тоді ми звернемося до негритянських жерців.

Пеланкі Моулас знизав плечима: якщо Максимо потрібні зайві докази, то нехай робить, як вважає, тільки щонайобачніше і тихіше.

— Я сам за це візьмуся, можете не хвилюватися.

— І лише на один вечір…

— Згода, лише на сьогоднішній вечір.

Потираючи долоні, Максимо подався втілювати в життя свій делікатний задум, який Пеланкі Моулас вважав апріорі приреченим. Настав час віддати свої статки та й свою долю в руки надійніших сил, ніж Максимо та поліція. Якщо й існувала людина, здатна пояснити це несусвітнє явище, то це був саме Кардозо і Са, харизматичний філософ, який володів надприродною здатністю проникати в загадки потойбіччя, дізнаватися минуле та майбутнє, що твориться в променистих небесах і в чорних проваллях.

У Зулміри теж не було сумнівів: це витівки диявола. Досі вона мовчала, не бажаючи засмучувати і так зажуреного Пеланкі, але тоді у «Паласі» наприкінці гри щось невидиме пестило її перса і лоскотало. А потім ще й — Боже милосердний! — вщипнуло її за дупу.

— Поглянь, Пекіто…

Вона підняла халат: на бронзовій шкірі красувався багряний синець — знак пальців Гульвіси, — вичерпний і промовистий доказ втручання нечистої сили.

— Accidente![79] — розпачливо вигукнув калабрієць.

15

ЛЕГКОВАЖНИЙ І ВІДЧАЙДУШНИЙ ГУЛЬВІСА ЗА РОКИ ВІДСУТНОСТІ ні краплі не змінився:

— Вночі я прийду і неодмінно витягну тебе з ліжка… Тож чекай, кохана…

Ніби дона Флор — розпусна дівка, яка віддається іншому, поки чоловік спить сном праведника. А він таки спав на їхньому кованому подружньому ложі, вкритий спокоєм і тишею, рівно дихаючи і сопучи, немов у такт фаготу.

Дона Флор спостерігала за цією милою картиною і її переповнювала ніжність: ось він, найкращий і найдостойніший чоловік на світі, її Теодоро. Сильний духом, м’який характером, тому годі їй вагатися, бо це не пасує гідній та порядній жінці.

Краще почекати Гульвісу у вітальні, так надійніше: якби йому кортіло обійняти її, то хоч не в спальні, де спить її чоловік… Не маючи сил опанувати свою розбурхану плоть, у полоні жадань, дона Флор