Герман Гессе - Гра в бісер

чи святому так не личить, але чесно, і, мабуть, інакше й не міг повестися; тепер Йозеф дивувався, що він так пізно зважився тікати, що так довго, так страшенно довго терпів. Упертість, з якою він стільки років змагався за безнадійну справу, тепер здавалася йому помилкою, навіть більше — розпачливими потугами його самолюбства, прадавнього Адама в його душі, і тепер йому начебто стало зрозуміло, чому ця впертість довела його до таких прикрих, простотаки диявольських наслідків, до такої розгубленості й духовної млявості, до того, що його опанувало демонічне бажання вмерти, знищити себе. Звичайно, християнин не повинен вбачати в смерті ворога, а схимник і святий взагалі повинні дивитися на своє життя як на жертву; але ж думка про добровільну смерть була чисто диявольською і могла зродитися тільки в такій душі, керівником і охоронцем якої був уже не ангел господній, а лихі демони. Якийсь час Йозеф сидів розгублений і збентежений, а нарешті й зовсім занепав духом і вжахнувся, коли побачив з відстані пройдених кількох миль своє недавнє життя й усвідомив його як розпачливе животіння зацькованої людини, що старіється, не досягши своєї мети, людини, вимученої ненастанною, моторошною спокусою повіситись на гілляці, мов той, що зрадив Спасителя. Та коли його так жахала думка про самогубство, то, звичайно, в цьому жахові прозирало й щось від прадавнього, дохристиянського, поганського знання, знання про стародавній звичай приносити в жертву людину, і не абикого, а царя, святого, обранця племені, який часто мав ще й власноручно виконувати цей обряд. І жахав Йозефа не тільки цей заборонений звичай з поганських часів, а ще більше думка про те, що, врешті, і смерть Спасителя на хресті — така сама добровільна самопожертва. І справді, коли Йозеф добре подумав, то переконався, що невиразне усвідомлення цього було вже в його перших спалахах палкого бажання накласти на себе руки; то було вперте, злісне, шалене прагнення пожертвувати собою і цим, властиво, недозволеним способом наслідувати Спасителя або ж недозволеним способом натякнути, що задум Спасителя вийшов не вельми вдалим, Йозеф перелякався цієї думки, але й відчув, що тепер ця небезпека для нього минула.

Довго приглядався він до того схимника Йозефа, яким він тепер став і який, замість того, щоб іти слідами Іуди або й Розп’ятого,[61] вибрав утечу і тим самим знов віддав свою долю в божі руки. Чим більше Йозеф думав про те пекло, якого уникнув, тим тяжче йому ставало на серці й тим дужче пік його душу сором; нарешті те гнітюче, болісне почуття здавило йому груди, нестерпним клубком застрягло в горлі і раптом вибухнуло потоком сліз, від яких йому зразу полегшало. Ох, як давно він уже не плакав! Сльози текли так рясно, що він нічого не бачив, але в грудях відлягло, і коли він опам’ятався, відчув солоний смак на губах і зрозумів, що плаче, то йому на мить здалося, наче він знов став дитиною, яка ще не спізнала зла. Йозеф усміхнувся, йому було трохи соромно своїх сліз. Потім він підвівся і рушив далі. Ішов він навмання, не знаючи, куди заведе його ця втеча і що з ним станеться. Він справді почував себе дитиною, в серці згасло бажання боротися і стало так легко, наче його хтось вів, наче його кликав і вабив якийсь далекий привіт 2ний голос, наче ця мандрівка була не втечею, а поверненням додому. Йозеф стомився, і стомився його розум, який тепер замовк, чи заспокоївся, чи, може, вважав, що він непотрібний.

Біля водопою, де Йозеф думав переночувати, він побачив кілька верблюдів; та оскільки серед невеличкого гурту подорожніх були дві жінки, він тільки привітався і не захотів заходити з ними в розмову. Зате потім, коли вже смеркло і Йозеф, з’ївши кілька фініків та помолившись, ліг відпочивати, він почув тиху балачку двох подорожніх — старого й молодого, бо вони лежали зовсім близько від нього. То була тільки частина діалогу, далі вони перейшли на шепіт. Але той уривок зацікавив і схвилював Йозефа, він майже до ранку не міг заснути через те, що почув.

— Та це добре, — долинув до нього голос старшого, — добре, що ти надумав піти до святого пустельника висповідатись. Схимники щось таки знають, будь певен, вони не просто хліб переводять, а дехто з них і чарувати вміє. Скаже такий розлюченому левові слівце, і той розбійник зіщулиться, підібгає хвоста й навтіки. Вони як захочуть, то можуть зробити лева й зовсім свійським. Одному такому схимникові — він був ще святіший за інших — свійські леви навіть могилу викопали, коли він помер, а тоді гарненько засипали її землею і ще довго сиділи біля неї, наче вартували. Та й не тільки левів вони вміють приборкувати. Один такий святий узявся за римського центуріона — то був скажений звір, а не людина, і на цілий Аскалон перший бабій, а святий так обім’яв його люте серце, що неборака принишк, як миша, навіть перестав на люди показуватися. Наче переродився чоловік, ніхто не міг його впізнати, такий він став тихий і боязкий. От тільки дивно, що він після того скоро помер.

— Святий? — Та ні, центуріон. Варроном його звали. Після того як схимник уговкав його і збудив у ньому сумління, він дуже швидко занепав, двічі мав лихоманку й через три місяці помер. Ну, та нема за чим і шкодувати. А все ж я часто думаю собі: мабуть, схимник не тільки вигнав з нього диявола, а й щось пошептав над ним, щоб він швидше пішов на той світ.

— Це щоб святий таке зробив? Нізащо не повірю! — Вір собі чи не вір, голубе, але центуріона відтоді мов перемінили, щоб не сказати зачарували, а через три місяці…

На хвилину запала мовчанка, тоді молодий почав знов: — Я чув про одного пустельника, що начебто десь тут недалеко живе самодин біля маленького джерельця, коло дороги на Газу, Йозеф його звуть, Йозеф Фамулус. Мені багато про нього розповідали.

— А що саме? — Що він дуже побожний, а на жінку навіть не гляне ніколи. Якщо повз його житло йде караван і бодай на одному верблюді сидить жінка, то хоч як вона була б закутана, він повертається до неї спиною і відразу зникає в своїй печері. В нього сповідалося багато людей, дуже багато.

— Мабуть, брехня, а то б і я почув про нього. І що ж він уміє робити, той твій Фамулус? — До нього просто йдуть сповідатися, і якби він