Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

Розділ 64. Вдала наречена

Ейвор саме складала на тацю чашки, чайник і якісь солодощі, коли я закінчила бинтувати руку. Попереднього дня про біль навіть не згадувала – наче емоції його притупили. А ось сьогодні вранці опік від драконового подиху знову дав про себе знати. 

Пробач мені, – голос дракона у голові прозвучав віддалено і надзвичайно винувато. Вибачався за сьогодні він вже далеко не вперше. І я вже починала жалкувати про те, що після балу зв’язок наш наче зміцнів, і тепер кілька поверхів і десяток стін замку вже не були для нього перепоною. 

Досить, Аодхане, – я зав’язала вузлик на бинтах. – Твоєї провини не було. Це я маю просити в тебе пробачення – це ж я залишила тебе самого. Це через мене…

У голові почувся розкотистий рев – маленький дракончик дуже навіть гучно протестував. 

Ніколи обрана драконами не проситиме пробачення! Ти пробудила мене – зробила вже більше, ніж сотні й тисячі людей до тебе. 

І знову він за своє. Минулого разу сказав щось незрозуміле про драконів рід, а тепер ось – пробудила. Наче й справді у яйці він тільки спав, вже зовсім сформований і не за роками розумний. 

А Ейвор тим часом все перекладала чашки та чайник, все ніяк не підіймаючи тацю. Дівчина вкотре зітхнула, і я не втрималася:

– Щось не так? 

Ейвор наче тільки й чекала можливості відволіктися: змахнула довгими золотими косами й заторохкотіла:

– Вона й тут мене дістала! Еллі те, Еллі се! А я ж думала, що хоч у Зимовому замку вільно задихаю… Але від леді Елмор немає спокою у жодному куточку імперії, – дівчина невдоволено вигнула губи, а тоді з гуркотом виставила на тацю останній елемент – глечик з молоком. Воно тільки дивом не розлилося, а я ж у міжчасі піднялася та сама взялася за срібну таріль для чаювання. 

Ейвор настільки розпалилася, що помітила це тільки тоді, коли я дійшла до дверей. 

– Намагається мною керувати! Ну я їй!.. Ой, Марі, а ти куди? З твоєю-то рукою… 

Я тільки відмахнулася – головою, бо ж руки й справді були зайняті тацею. 

– Я Мірики не боюся, – майже не збрехала я. Леді Елмор я дійсно не боялася, але стикатися з нею зайвий раз теж не хотіла. – Куди віднести?

– До покоїв лорда Елмора… – пробелькотіла винувато Ейвор, та вихопити в мене з рук тацю не поспішала. Я її й розуміла – якби я працювала стільки років на Мірику, й сама не горіла б бажанням до неї повертатися. – Дякую! 

Я тільки всміхнулася і зачинила за собою двері. До покоїв, що ще вчора могла назвати своїми, я дійшла вже добре знайомим шляхом: потаємними коридорами слуг, що виводили прямо до стін Арденової спальні. 

Та перед самими дубовими дверима я спинилася: бо розмова, яку я вчула через товсті кам’яні стіни, велася вже на ледь підвищених тонах. І обидва голоси я впізнала одразу і безвідмовно: то була Мірика Елмор та Арден.

– Сину, та послухай же мене хоч раз! Хоч раз! 

Щось у кімнаті дзенькнуло, брязнуло, а тоді почулися швидкі звуки підборів, що відбивали ритм по підлозі. Та до дверей ніхто не підійшов – певно, Мірика накручувала кола вітальнею. 

– Мені вже тридцять років, мамо, – Арден звучав тихіше, все ще знесилено. Та у його голосі чулася сталь, що змусила б замовкнути будь-кого, крім останнього дурня. І, вочевидь, його матінки. 

– ...і ти все ще моя дитина. І завжди нею будеш. Ну послухай же мене, любий. 

Щось рипнуло – певно, дерев’яне крісло. Голос Ардена почувся ближче – такий самий глухий і ще зліший. 

– Або що? Знову піділлєш мені зілля спокуси? Чи просто знову… знову одружиш проти волі? 

Мірика за стіною ледь не захлинулася повітрям, а тоді вправно проігнорувала Арденові слова. 

– Ардене, боги виявили свою волю. Перша милостива звістка для нашого роду за століття, а ти хочеш все зіпсувати? Й заради кого – заради якоїсь кухарки? Не відводь очі – я знаю, все через неї! 

Я відчула, як навколо мене стало тепліше – і не тільки через моє серце, що почало раптом битися вдвічі швидше – а й справді тепліше. Камінь стін, підлоги, та, певно, навіть стелі нагрівся так сильно, що за мить ступні у полотняних черевичках мені запекло, і довелося беззвучно пострибати далі від епіцентру тепла – а ним точно був лорд Елмор. 

Та за мить магічне буяння спинилося так само різко, як і почалося – камені охололи, з них зникло дивне жовтувате сяйво. Арден глухо сказав.

– Це чергове прокляття, а ніяке не благословення, мамо. 

Він мовчав ще кілька митей, і тиша ця відчувалася важкою, в’язкою. Та Мірика наче не переймалася взагалі:

– Просто знайди дівчину-лебідку, Ардене. Забудь про усіх інших – ось на кому ти маєш одружитися. 

Серце загупало в мене прямо у горлі. Цікаво, чи такої ж думки була б Мірика, якби тільки дізналася, хто така ця дівчина-лебідка?.. 

– Ти не знаєш, що мені потрібно, мамо. Не знаєш, – з притиском повторив Арден. – А твоє бачення вже давно втратило гостроту. 

Він різко повернувся на каблуках. 

– Про що ти думала, коли намагалася підлаштувати мене до Мередіт, з усіх людей? Вона ж мені сестра! 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍