Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Епілог

Епілог

Ліси й гори оточували все навколо, їхні силуети змінювалися, немов живий пейзаж, поки «Daewoo Leganza» обережно рухалася ґрунтовою дорогою, що звивалася між ними. Стояла гнітюча обідня тиша, лише тепле, майже задушливе повітря висіло над землею, не приносячи полегшення навіть у тіні густих крон. Лише в салоні седана працював кондиціонер, створюючи відчуття штучної прохолоди.

Доїхавши до вузького струмка, що перетинав дорогу, автомобіль звернув убік, пробираючись крізь густу, високу траву. Попереду, в низині, ледь проглядалася стара дерев'яна хижа. Колись вона була міцною, але тепер частина будівлі, там, де знаходився ґанок, обвалилася, залишивши після себе купу дерев'яних уламків. Втім, інша її частина, разом із дахом, досі трималася, ніби вперто чекаючи на нового гостя.

Седан повільно підкотився ближче й зупинився майже впритул до будинку, здійнявши за собою кілька клубків куряви, що швидко осіли серед трави.

Святослав вийшов із автомобіля, розминаючи затерплі м’язи після довгої й виснажливої дороги. Він витратив чимало часу на пошуки такого місця — покинутої оселі, захованої серед закарпатських лісів. Троє з чотирьох хат, які він оглянув раніше, виявилися не такими вже й безлюдними, хоча й стояли далеко від людських поселень.

Відчинивши пасажирські дверцята, Святослав дістав пакунки з речами та їжею, після чого попрямував до хижі. Вона виглядала занедбаною й втомлено скрипіла то від подиху вітру, то від його кроків. Усередині пахло вогкістю й старим деревом. В його поле зору одразу потрапила стара пічка, грубо збитий дерев’яний стіл та ліжко, що хоч і було обшарпаним, але ще трималося купи. В дальньому кутку виднівся прохід у крихітну кімнату, двері до якої давно злетіли з петель і тепер просто лежали на підлозі.

Сонячне світло проникало всередину крізь вибите вікно з одного боку та крізь широкі щілини в дерев’яних стінах з іншого, малюючи на запорошеній підлозі примарні візерунки.

Святослав обережно поклав пакунки на стіл, який під вагою трохи нахилився вбік, ніби протестуючи проти будь-якого навантаження. Після цього він підійшов до ліжка й уважно оглянув його. На перший погляд, воно було в прийнятному стані: міцний металевий каркас і дошки, що слугували замість матраца. Не найкраще місце для відпочинку, але хоча б не розвалювалося на очах.

Зазирнувши в маленьку кімнату, він переконався, що там майже нічого не залишилося – лише діряве відро в кутку та держак від швабри, що самотньо лежав посеред голої підлоги. Проте найважливіше, що цей будинок мав цілий дах. Один із попередніх прихистків, який він розглядав, взагалі стояв під відкритим небом – без даху, який давно зруйнувався під натиском часу та негоди.

Вийшовши у двір, Святослав остаточно вирішив, що зупиняється тут – завтра мав настати день, який він волів би просто викреслити зі свого життя. Тому він узявся за роботу: почав висмикувати високу траву та збирати з землі сухі гілки.

Накопичивши достатньо, він накрив усім цим «Daewoo Leganza», замаскувавши її під безформену купу рослинності, щоб з дороги ніхто не зміг упізнати в ній автомобіль.

Закінчивши, Святослав повернувся до хижі, несучи в руках оберемок трави, яку поклав на ліжко замість подушки. Потім перукар сів за стіл, витягнув із пакунків хліб, шматок сухої ковбаси, два огірки та пляшку негазованої води й заходився вечеряти, залишивши решту продуктів у пакетах.

Після вечері він витяг із кишені таблетки снодійного – єдине, що узяв із аптечки Кіра, залишивши все інше сімнадцятому. Не роздумуючи, Святослав проковтнув одразу чотири пігулки й запив водою. Потім, скинувши лише взуття, влаштувався на ліжку з імпровізованою подушкою з трави, заплющив очі й віддався сну.

За п’ятнадцять хвилин Святослав уже стояв на бурштиновому узбережжі Чорного моря. Вітер невпинно гнав хвилі до берега, змушуючи воду шуміти й вирувати. Сонце яскраво сліпило очі, його відблиски танцювали на гладіні бірюзової поверхні, мерехтіли золотими смугами. У повітрі змішалися запахи солоної води та прогрітої піском землі.

Неподалік, за кілька десятків кроків, виднівся будинок із білими стінами та червоним дахом. Поруч із ним буйно зеленів вишневий сад, гілки дерев гнулися під вагою соковитих ягід – червоних, наче розпечене сонце, що зависло в небі. Святослав зробив крок уперед, а потім ще один, повільно наближаючись до будинку.

На одному з дерев у саду Святослав помітив свою доньку Анжеліку. Вона спритно зривала стиглі вишні, кидаючи їх до невеликого пластикового відерця, що було закріплене у неї на грудях шлейками. Дівчинка працювала швидко й зосереджено, іноді зриваючи одразу кілька ягід і стискаючи їх у маленькій долоньці, перш ніж відправити до відерця.

Поруч із нею стояла Соня, уважно стежачи за дівчинкою та допомагаючи їй. Коли відерце наповнювалося по вінця темно-червоними ягодами, Соня обережно висипала їх у великий плетений кошик, що стояв на землі, а потім повертала порожню тару Анжеліці, щоб та могла продовжити збирати врожай. Над садом ширився солодкий аромат спілих вишень, а крізь гілки пробивалося тепле сонячне світло, кидаючи мереживні тіні на обличчя дівчат.

У цьому сновидінні, яке Святослав створив сам – як і попередні, з червоним снігом та готелем «При дорозі» – його донька мала свій справжній вік або навіть виглядала на кілька років дорослішою. Обидві дівчини були вбрані в білосніжні сукні, які на сонці сяяли так яскраво, що аж засліплювали очі.

Святослав підійшов майже впритул, затамувавши подих. Його погляд жадібно ловив кожну деталь – теплу усмішку Анжеліки, ніжний поворот голови Соні, як вітерець грайливо розвіював їхнє волосся. Усе в них здавалося йому бездоганним, майже неземним. Він відчував, як серце сповнюється дивним сумішшю радості та туги, бо знав – це лише сон, прекрасна ілюзія, яку створив сам.

– Ось воно, життя, яке могло б бути моїм, але ніколи не стане реальністю, – з гіркою ніжністю мовив Святослав. – Ви не промовите до мене жодного слова, я не зможу вас обійняти… бо ви лише плід мого сну. Усе, що мені залишається – це споглядати. Лише споглядати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍