Влада Клімова - Фатальна ніч, Влада Клімова

– Ні за що в світі... – прошепотіла я у відповідь і знову потягнулася до Його губ. Це вже був зовсім інший Берк! Він і раніше був хорошим, але тепер породистий швейцарський жеребець корився моїм чарам, як віск на сонці: м’яко та смиренно.

Він зник, а я оглянула хороми та голою пішла до ванної кімнати. Описувати знову? Так це, напевно, буде марна трата уваги й сил. Там було дійсно все: велика кругла ванна, чарівний світлий мармур стін підсвічували стильні лампи. Грайливі вітражі на вікнах впускали вранішнє яскраве сонце. Що ще? Та власне, як казав мій повелитель: все що душі завгодно те і є.

Я набрала собі води та, щоб хоч якось розібратися з блаженним шоком, котрий бринів у всьому тілі – завмерла в пінці, наче риба. На хвильку відключилась і раптом в спальні чую звуки кроків... О, Господи! Я ж гола, що робити? Та це був Берк.

Він заглянув до мене й жартома промовив:

– Яка приємна зустріч! Скільки разів я це тобі казав?

– Не пам’ятаю. Але кожен, як тільки бачив цю дурну істоту. Відразу посміхався й жартував. Ти незрівнянний і чарівний і я тебе кохаю божевільно... – не витримала я.

– Будь ласка, Зоренько, не спокушай! Я тут тобі замовив магазин. Привезли одягу, на вибір. Бо нам сьогодні конче треба потрапити до тата. Він з нетерпінням вже чекає, щоб познайомитись з Моєю зорею неба України. Це він сказав, не я! Так доля вирішила, що у спадок мені дістався дар кохати прекрасну українську жінку. Адже моя рідненька мама така ж чарівна, щира і багата сердечністю й теплом душі. Хоч це я зрозумів, коли тебе пізнав, моя Кохана. Давай, допоможу тобі піднятись...

Він обтирав мене пухнастим рушником, а я вся мліла і бажала померти кожної хвилини, щоб випадково не змінилось нічого у житті. Потім одяг мене в халатик, наче дитя, підняв на руки й поніс до ліжка.

– Мій любий, підожди! Не треба зараз, ти ж кажеш, що у нас сьогодні справ багато, – не знаю, як я це сказала, бо вже бажала всіх Його гріхів.

– Все! Я згадав про розум, – тяжко зітхнув мій мільярдер й заплющив свої карі очі.

Джордж телефоном наказав підняти нам вантаж, що вже чекав внизу. Ось він пішов на вихід і привіз на коліщатках кілька рейлів (вішачок з одягом).

Я була в повнім шоці! До мене ще ніколи в житті не проїздив бутік додому. А тут, будь ласка, приїхав!

– Єгорчику, ти більше не роби такого! Я ж можу звикнути до цього. А я звичайна жінка з комбінату, – щиро приліпилася я до свого щедрого господаря, але тільки на одну мить. Бо очі жінки, яка побачила гарні обновки вже наповнилися одержимістю. Я взялася за першу вішачку й дитячим голосом попросила Його: – Присядь, будь ласка. Тільки на хвилинку. Я хочу обирати разом...

Я й відривалася, наче дитина. А Він блаженно посміхався та мав прекрасний смак і обирав таке, що точно пасувало його жінці. Хвилинки виявилося замало! Тільки через годину ми вибралися, попили в їдальні кави та рушили знайомитися з татом Джорджа. Він жив тут недалечко, у місті Ньйон, трохи північніше від озера. Так пояснив мій принц.

Для цієї подорожі Берк викотив з підземного гаража стрімкого чорного електрокара. За кермом він наспівував веселу мелодію й виглядав задоволеним хлопчиськом. Невже це я Його змінила? Був же серйозний чоловік, а зараз млів і посміхався до всіх, як сонечко.

Інший прекрасний дім стояв в оточенні таких же вілл. До нас, розкинувши обидві руки, галявиною поспішав високий сивий чоловік. Тепер я бачила свого Єгора десь років через двадцять. Їх схожість була неймовірна. Такі ж м’які та благородні риси і очі... Шовк очей у Берків був автентичним і спадковим даром.

– Привіт! Вітаю у родинному гнізді мою українську доньку. Яка краса! Це неймовірно, – він обійняв мене так само обережно і витончено, як можуть це робити тільки Берки. Я зашарілась:

– Щиро дякую, мсьє. Так буде правильно? Чи краще сер?

– Ні, донечко! Найкраще буде татом. Прошу, до столу, – цей пан Ріхард був ще чарівнішим, ніж Джордж.

Я наче відразу потрапила в родину, якої давно не мала. Так тепло й радісно не почувалася з часів, коли в дитинстві бавилася зі своїм татком. Після нічних пригод Кохання у мене й досі ще тремтіли руки, але нехай це виглядає, ніби хвилювання. А Джордж наразі гордовито поглядав на нас з паном Ріхардом і світ здавався досконалим.

Ми сіли за великий пишний стіл. Насправді я, мабуть, повинна була стидатися та опускати очі, як личить нареченій. Але вони обоє виглядали такими щасливими й невимушеними, що я забула про манери й дарувала цим рідним чоловікам всю свою відкриту й раніше скупу на добро душу.

Потім Єгор, як обіцяв, катав мене човном по дивовижній гладі їх озера й розповідав про затонулі там скарби. Я милувалася величним краєвидом і розуміла, що це доля повертає мені борги. За всі страждання та життєвий біль, за самотність і вперте бажання чогось досягти – я отримала дар, котрого навіть не очікувала.

А мій Коханий сидів навпроти на веслах і його красиві м’язи грали свій звабливий танок. Я утопала в оксамиті чарівних очей мого чоловіка й точно знала, що більшого щастя не існує.

Розділ 13. Діамант не забарився

Вже тиждень я жила в маєтку на Женевському озері. Вся прислуга Джорджа була зі мною підкреслено ввічлива й шаноблива. Вони скромно називали мене «наша пані». Ніяких пліток чи натяків щодо себе я не тільки не чула, а й навіть уявити не могла.

Ніколи раніше мені не доводилось так близько спілкуватися з німцями, австрійцями чи шведами. Партнерами мого підприємства завжди були вихідці з середнього та близького сходу, або італійці з компанії «Danieli». А ці точні й пунктуальні люди дійсно нагадували швейцарські годинники, як жартував мій коханий Берк.

З комбінатом я спілкувалася кожного дня. Головний інженер дав добро на мою щорічну відпустку й заборонив поспішати додому. А Труш взагалі телефонував щовечора та доповідав мені про всі події й цікавився новинами мого життя.

Вже зрозуміло, що він був такою собі моєю «подружкою» в чоловічій подобі. Правда інколи ниці створіння, через наше доволі близьке спілкування підозрювали, що ми коханці. Але я називала Влада своїм братом, бо опікувався він мною, наче добрий старший брат. Навіть його Танька зроду не ревнувала до мене свого чоловіка, хоча в деяких відрядженнях заради безпеки, ми ночували в одному номері.

Рідше за всіх мені телефонувала Аліна. Мій двійник наразі залишився без роботи. І хоч згідно з договором її оплата вважалася погодинною, на час відпустки, я залишила для жінки доволі високу ставку. Прибутки у комбінату були хороші, то навіщо я буду відбирати у матері-одиначки шматок хліба? Так я вважала й фінансист зі мною не сперечався. Але чому вона мовчала – це її справа. Ну, по-перше, ми були ще мало знайомі. А по-друге, як будь-яка самотня жінка, звісно вона трішечки заздрила мені...

Та Джордж Берк, через щасливі зміни у своєму житті, у відпустку не ходив. Раніше я жалілася, що не маю відпочинку через спадок тата. Але тепер розуміла, що люди таких статків як Єгор – 24/7, повний рік, безперервно знаходяться на роботі. І неважливо: в ресторані чи в театрі, в ювелірних майстернях чи на тенісних кортах – він публічна людина й завжди працює. Мозок цих нещасних поступово підлаштовується бути в тонусі, наче машина. Тому заздрити тут особливо нічому.

Але коли він знаходив годинку, щоб прилетіти до мене – це неземне блаженне диво падало в мої обійми, наче дитя, та раділо гаряче й безмежно... Якось він наказав водієві привезти мене до однієї з майстерень, бо очікував на партію діамантів, що затримувалась й дуже скучив. Ось тоді я вперше пізнала: як народжується краса.

Того дня я зробила ще одне відкриття. Виявляється до сяючих вітрин салонів, прикраси йдуть довгим та дуже тяжким шляхом. Так, в моїх гарячих печах гартується сталь. Але ці працелюбні майстри височенної кваліфікації й таланту невтомно дивляться у свої лінзи та мікроскопи, не відчуваючи болю, щоб якась безтурботна пані отримала подарунок і навіть не оцінила його.

Сьогодні я вже перечитала пів Інтернету, напхала живіт смачнючим запеченим пирогом з лососем та випила море кави, але мого «чарівника краси» все ще не було видно на горизонті. Я не витримала й зателефонувала:

– Гошенько, я сумую... Страшенно хочу бачити ті чарівні вогники у собі. Коли чекати на мій діамант?

– Скоро! – почула я щасливий сміх і він додав: – Сьогодні твій діамант точно не забариться.

– Це добре. О котрій ти будеш? Я б хотіла допомогти Хільді накрити на стіл там, де скажеш, – підганяла я події, але мій ювелір відповів:

– Не хвилюйся, Зоренько моя. Я сам їй зателефоную. Сподіваюся, ти не сиділа знову цілісінький день голодна?

Це він про те, що самій мені не хочеться сідати за стіл. Ні, не тому, що соромлюсь, просто без нього не можу. Вдень я п’ю багато кави і чекаю. А ще я не збираюсь у відпустці перетворюватися на колобок, щоб потім вдома вигадували, наче я вагітна.

– Ні, мій хороший, я поїла. Кохаю й дуже чекаю на тебе...

– Якби ж ти знала: як я кохаю тебе! Та сьогодні я спробую розповісти, – пообіцяв мені Берк і я вже відчула десь там внизу гарячу хвилю та зрозуміла, що на нас чекає ніч Кохання.

Обіцяне Джордж виконував завжди. Якщо він затримується – так і казав, але якщо обіцяв бути вчасно та ще й повечеряти зі мною, так воно й буде! Він примчав о сьомій, наче вітер і його трішки стомлені очі сяяли по-особливому. Швиденько привів себе до ладу в душі та з'явився на терасі загадковий і урочистий.

Він вже полишив свій дорогий костюм, що носив наче спецодяг і був тепер у легкій світленькій двійці та білосніжних туфлях. З цього я зрозуміла, що вечір планується не зовсім звичайний.

І дійсно він, як вперше, взяв мене за руку та провів повз кущі троянд до басейну. Від побаченого я тільки зойкнула, бо не знала, що домашні там тихенько готують святковий стіл.

Сервірований він був у золотаво-білих тонах та виглядав так, наче ми потрапили на чиєсь весілля... На пристойній відстані, в новенькій уніформі та білих рукавичках, вишикувались наші офіціанти й стояли, наче неживі.

– Гошенько, а що відбувається? Ми чекаємо на королівську особу? Але ж тут столове приладдя лише на двох? Я не знаю про якусь твою важливу дату? – підсвідомо відчула я мандраж, а мій коханий легенько кивнув комусь і від басейну зазвучала тиха мелодія.

– Так, сьогоднішня дата може стати найважливішою в нашому житті, якщо моя Кохана скаже: «ТАК».

Він дістав з кишені їх фірмову коробочку й опустився на одне коліно... Тепер я все зрозуміла та відчула: як дико калатається в грудях серце, а дихати на свіжому повітрі зовсім нічим. Але безжальний Берк вже відкрив кришечку і я побачила: чому він запізнювався додому кілька днів... Виходить, що в жодної королеви чи принцеси на світі не буде такої божественної краси!

Вже традиційно, поруч з Ним, я тихенько притримувалась за стілець, щоб не зіпсувати подію, ляпнувшись на плити. А схвильований до глибини душі чоловік теж набрав більше повітря й заговорив:

– Так сталося, що я народився серед розкоші й багато хто заздрив мені. Та я звик і просто працював поруч з батьком, не помічаючи краси. Але в одному звичайному українському салоні побачив сяйво, що вразило мене. Зоре моя єдина, ти дала мені блаженне Кохання і вперше у житті я захотів створити родину. Велику щасливу родину, тільки з тобою. Скажи, моя Зіронько, чи згодна ти втілили мрію і стати моєю назавжди?

Хочете вірте, а хочете ні - та мені абсолютно байдуже, що навколішки переді мною стоїть відомий у Європі мільярдер. І всі його нулі у списку Форбс я бачити не хочу. Лише очі, ці яскраві крапельки щастя й краси, його щире серце й ніжні руки; а ще багато такого, чого я нікому не скажу - я візьму собі й точно відповім йому ТАК!

Та з першого разу відповісти в мене не вийшло. Голос заклинило і виліз лише якийсь дивний звук. Тоді я скинула слізки зі щоки й зовсім тихо відповіла Йому:

– Коханий мій, я згодна подарувати тобі себе, всю без останку. Коли захочеш і як захочеш, завжди буду твоєю, у будь-якому із життів.

Від моєї відповіді спадкоємець ювелірної справи засяяв краще ніж та каблучка й обережно одяг її на мій безіменний палець. Господи, це було щось неземне! А ще я знала, що робив він її власноруч і від того подарунок був найдорожчим. На кільці з червоного золота розташувалась зіронька, вся обсипана яскравими білими діамантами. А в центрі її – ніжно-рожевий діамант неймовірної краси, що під різними кутами виглядав наче сплетені докупи два серця. Описати таке неможливо, просто треба бачити й цінувати!

Після моєї відповіді, окрилений згодою Берк, підвівся й знову комусь кивнув. І тепер, трохи далі за віллою, в повітря здійнялись пучки іскор святкового феєрверка. Їх кольори й форма змінювались та наповнювали світ навколо відчуттям справжнього свята.

– Дякую тобі моя, богине! Я безмежно кохаю тебе і до нестями щасливий, – легенько доторкнувся він до моїх вуст та граційно посадив за стіл. Потім відкрив дорогуще французьке шампанське і сам обережно налив у золотаві келихи.

Слуги скромно поаплодували нашій події та продовжували, в очікуванні наказу, стояти вдалині. А над пишним зеленим парком мого нареченого все ще квітнули святкові вогні, вітаючи наше з ним Щастя.

Розділ 14. Розлука

Той дзвінок прозвучав якось раптово. Ще звечора Труш доповів мені про всі новини на виробництві. Яскраво розповідав: як вони з Танькою відзначали річницю весілля та шкодував, що на галявині не було мене; і спати я вклалася в обіймах свого нареченого, тиха й щаслива.

Не встиг Єгор поїхати до своїх ювелірів, як мені зателефонував спочатку фінансист, а потім головний інженер комбінату. Обидва кричали «ґвалт» відносно аварії, що сталася у нас на виробництві. Один шизонутий начальник зміни відімкнув комп’ютерну безпеку й наша старенька пічка наробила таки лиха. Інженер з техніки безпеки відразу потрапив на лікарняне ліжко, а з ним ще декілька металургів отримали опіки й травми.

З почутого, як білий день стало ясно, що я повинна терміново повертатися додому. Добре було б, якби мій мільярдер кинув всі свої справи та й поїхав зі мною. Але ми ще не були подружжям та й взагалі це щось більше схоже на фантастику. Тому нічого страшного не станеться, якщо я побуваю на Батьківщині, розберуся зі своєю проблемою, а там можливо й Берк приїде погостювати вже до мене.

Звісно Джордж був дуже занепокоєний моїм від’їздом. За неповний місяць нашого неймовірно красивого співіснування він так звик тримати мене кожну ніч у своїх ніжних обіймах, що наразі на бідолашного шкода було дивитися. Та хіба ж я винна, що світ такий багатогранний і стрімкий? А тому ми домовилися, що на день Незалежності мій коханий обов’язково приїде поздоровляти свою маму і мене зі святом нашої неньки-України.

Берк завіз мене до аеропорту й посадив на літак. Весь час до посадки він обережно пригортав мене до себе обома руками й вигляд у мого мужнього мільярдера був такий, наче він маленька дитина, котра вперше залишається посеред чужих людей без мами.

– Котику мій! Ну, не переживай ти так. На тебе дивитися тяжко. Я ж не в тундру лечу, а додому й між нами буде лише трішки більше двох тисяч кілометрів. Це ж ніщо в порівнянні з тим, як сильно ми кохаємо...

А він глянув якось дивно, наче цими словами я його образила й чарівний тихий грім голосу навіть затремтів:

– Я не хочу й миті жити без тебе. Що я ввечері буду робити серед тих квітучих кущів один? Ти ж у мене душу забираєш... Зіронько моя, не їдь!

Швидше б уже була та посадка, бо він зараз заплаче і я теж. А воно нам треба? У нас попереду ціле життя й стільки радісних днів. Чого питається плакати через невеличку розлуку? Я поцілувала його солодко, як змогла серед купи людей та здається зробила тільки гірше. Тому миттю вхопила свою ручну кладь та, не оглядаючись, пішла скляним коридором...

В Борисполі було як завжди: гамірно, весело й повна нерозбериха! Прибуття літаків затримувалось, табло моргало, перевізники нахабно вимагали три ціни, а маршрутки поперекривали їм всі під’їзди до терміналів. Я вийшла, вдихнула аромат дизельних двигунів й миттю відчула себе вдома!!!

Та ось побачила наше авто і свого неймовірно радісного охоронця. Влад з розмаху обійняв мене й виглядав таким піднесеним, наче на комбінаті й не було форс-мажорної ситуації.

– Привіт, майоре! Ти якось погладшав без мене. Скільки разів я казала Таньці, щоб не годувала тебе пельмешками з супермаркету? Вони гидкі. Владе, я страшенно рада тебе бачити! – попестила я його по плечу.

– А я тебе відразу навіть не впізнав. Така стильна зачіска і взагалі вся накрохмалена до блиску, – зробив той, який зміг комплімент Труш і я весело розсміялась:

– Горе мені з тобою, охоронцю! Коли крохмалять, тоді все стоїть; а блищить - це коли шліфують.

– Та ну вас мільярдерів! Що сказав, те сказав. Ого! Дай хоч подивитися, – взяв він мене за руку, де сяяла прекрасна каблучка. – Вітаю, Зоряно Захарівно, Ви тепер заміжня...

– Ну, ще не заміжня! Але щиро дякую й дуже на це сподіваюся. Владе, я навіть не здогадувалася, що можна бути такою щасливою. Він же в мене наче той мед - солодкий і цілющий. І взагалі я хотіла додому й тут мені добре, але все одно, наче навпіл розірвали. Сумую й хочу бачити Його кожну мить, – відкривала я своєму улюбленому охоронцю й брату все те, що на душі.

– Да-а... З цим ви якось не догнали: де саме будете жити? Чи так і ганятимете оті літачки між Україною й Швейцарією? – насипав мені солі на рану він і вже зачинив дверцята службового мінівена.

– Привіт, Сашо! А вези нас відразу на комбінат, – звернулась я до водія-охоронця. Але Труш миттю вперся:

– Саньок, навіть не думай! Вези це швейцарське диво додому. Он з перельоту змарніла вся. А помитися, побритися... Перепрошую, мадам! Тільки чому Вам, Зоряно Захарівно, вічно треба фортеці брати? Куди воно дінеться? Піч все одно – вже мотлох і роботи там багато. А Коротун з Мацевичем трішки на лікарняному полежать та з відпочинку - знову за роботу.

– Господи! Але ж у Коротуна дитина новонароджена... – бідкалася я, бо добре знала свій колектив.

– І що з того? Він же не при смерті, а лише трішки руку обпік. Дасте йому компенсацію, так дружина навіть зрадіє, – легко оперував фактами відставник.

– Владику, як у тебе все просто! А з Мацевичем що? – допитувалась я про стан потерпілих.

– Та там трішки гірше, але прорвемося. Лікарі кажуть, що прийдеться трохи м’яса пересадити. Але ж він молодий, заросте як на собаці. Це ж не Кандагар! – жартував Труш.

– Та що ти мелеш, Владе? Який Кандагар? От уже язикатий! – зітхнула я й через місцеві негаразди навіть трішки відсторонилась від болю в серці та суму за коханою людиною.

Ми під’їхали до мого особняка й Труш пройшов попереду, без запрошення. Воно йому було ні до чого, адже професійний охоронець вже обвів очима весь периметр та першим зайшов до мого дому. Він хазяйновито повідкривав вікна на провітрювання, перевірив стан газових приладів та запасний вихід, а потім стандартно доповів:

– Норм, пані директоре. До завтра, щоб я Вас не чув і не бачив. Наказую: відпочивати. А завтра в сім - я біля воріт, як штик. Плюс? – поставив він мою валізку в куток.

– Плюс, майоре, плюс! Таньці оце передаси, – зітхнула я й дістала для його дружини парфуми від Chеopard, а це малим - шоколад з моєї другої батьківщини. Ну все, Владику, дякую й до завтра! – спробувала я посміхнутися й миттю згадала про своє, кинуте напризволяще, швейцарське кохання та відразу взялася за телефон.

– Зоренько моя, як ти? Вже долетіла? – чула я збурений голос люблячої людини, а не той стандартний грім, яким Єгор зазвичай віддавав розпорядження своїм підлеглим.

– Все добре, сонечко, дякую! Долетіла, доїхала, зустрічали. Труш на комбінат сьогодні не пустив. Наказав відпочивати, – знову тяжко зітхнула я й додала: – Біда, що є постраждалі, але я розберуся й чим зможу, допоможу. Я не знаю як спитати те, що хочу... Як ти там?

– Ти ж знаєш: гірше нікуди... Без тебе небо давить, сонце холодне і в голові жодної думки про дизайни. Кругом лише Ти. Я сьогодні не зміг затвердити жодного варіанту. Все перекреслив. Розумію, що поводжуся ненормально, але всі ті кольори були дурні. Скоріше приїзди, бо без тебе Chеopard збанкрутує, – ось так щиро відповів мені не мільярдер Джордж Берк, а до смерті закоханий чоловік, що наразі був дуже слабким без мене.

– Ні, Єгорчику, прошу тебе, не треба! Я не хочу собі такої слави. Ви з татом заслуговуєте бути лише нагорі. Я попрацюю трішки й буду з тобою. А ще пам’ятаєш: про що ми домовлялись? Ти відклади, будь ласка, свої дизайни та проєкти на талановитих людей і прилети хоч на кілька днів, відсвяткуємо українське свято.

– Так, моя Зоренько! Це не обговорюється. Звісно я буду. Хочу обцілувати тебе скрізь і від цього мені боляче, – відверто жалівся мій прекрасний принц, а я сиділа на власному ліжку та знову плакала.

Розділ 15. День Незалежності

Тепер кожен день був важким. Звісно добрі люди мене вітали та раділи за облаштування директором свого особистого життя. А один старий дядько, що добре знав мого тата, не криючись спитав:

– Зоряно Захарівно, то Ви нас покидаєте? А як же татова справа? Хто її так міцно триматиме в руках?

– Ой, Тимофійовичу, не нагнітайте! Який з мене добрий керівник, коли покалічені люди в лікарні? – катувала я себе щомиті.

– Ну, знаєте! У всіх країнах навіть президенти ходять у відпустку. Ви й так про неї забували кілька років. А той пеньок, що зробив? Йому зміну довірили, а воно бачите: тестувало людський фактор. Ось і дотестувався! Я б Сачуру під суд віддав, так Ви ж не погодитесь. Все на себе візьмете, як завжди, – розхвилювався пенсіонер-сталевар.

Я тяжко зітхнула й поїхала ліфтом нагору. Зняла цехові обладунки та пішла до фінансиста розбиратися: що й куди? Грошей треба було багато: на реконструкцію й ремонт прокатного стану, на компенсації та лікування постраждалих робітників. А ще на новий проєкт та дороге обладнання...

Коротше сиділи ми з ним біля комп’ютера кілька годин. Я так зморилася, що аж зір помутнів. Тому вибачилась та дала завдання підготувати мені до завтра конкретні пропозиції, щоб можна було з ними виходити до суміжників і представників фірм.

Та що це мені так недобре? Може тиск підскочив? Але такого раніше ніколи не бувало. Я ж не зовсім ще розвалююсь на шматки. Так, звісно навантаження дається взнаки, але треба триматися. Понад усе мене вбиває неймовірний сум за глибоким теплим поглядом, що блаженно зігрівав кожної миті, а тепер так далеко від мене.

Але ж чекати залишилося недовго. Ще кілька днів і мій коханий прилетить до України. Ми розмовляємо з ним кожної ночі. Інколи це заводить, а інколи я просто плачу, а він намагається мене заспокоїти й сам, на тому кінці, втрачає розум. І невблаганна відстань лише поглиблює пекучий душевний біль!

Та ось прийшов святковий день для всієї країни, а в мене це свято в сто разів більше. Адже з трапу вже спускаються пасажири і я з нетерпінням чекаю, коли відчую: як могутньо б’ється під моєю щокою те неймовірно рідне, щире серце...

– Зоренько моя, привіт! – кидає він на підлогу термінала свій саквояж і обіймає мене, наче уві сні. Я чіпляюся обома руками йому за шию та втілюю свою багатоденну мрію й слухаю кохане серденько, забувши про цілий світ.

Люди проходять повз нас та з розумінням посміхаються. А ми не можемо приховувати, що безмежно щасливі та готові подарувати частинку свого сяйва всім-усім!

– Кохання моє єдине, ласкаво просимо на щедру українську землю! Але спочатку я спробую сама подарувати тобі всю щирість, що зібрала за довжелезну розлуку. Гошенько, ходімо! Там Труш вже гарцює біля авто, наче кінь. Він теж скучив за тобою, – жартую я, не в змозі тримати шалену радість у собі.

– О, Ваша величносте! Що ж це Ви дали жінці надію та й випхали зі свого королівства геть? Привіт, мільярдере! Радий бачити, – хвацько вітаються чоловіки як заведено у військових або спортсменів. Таке собі змагання м’язів на мить.

Через мене, Труш з Берком тепер найкращі друзі. Адже один добре охороняв, а інший гаряче покохав та дає надію на звичайне жіноче щастя.

До вечірнього урочистого засідання в національному палаці, на яке я офіційно запрошена, залишається кілька годин. Я так довго готувалась до нашої зустрічі, та коли Гоша зачинив за собою двері мого дому – далі ми забули про все і всіх. Були тільки ми і Кохання, без умовностей і кордонів, що заполонило до країв!

Ось тепер я готова й виглядаю радісно та яскраво. Діамантових справ майстер неймовірно талановито вміє огранити власний скарб і я гаряче дякуватиму йому за це довіку!

Урочиста частина вже закінчилась і підприємців відпустили зі сцени. Я хотіла забрати свої речі за лаштунками в гримерці знайомої, куди попросилася прибратись. Ми з Гошею збираємося до ресторану, столик в якому я замовила заздалегідь. Сьогодні ж багато хто святкуватиме день Незалежності, а в нас з Коханим подвійне свято.

Та мене раптом зупинив мер і почав вітати з заручинами. Він щось там говорив про дружбу народів, а я неврівноважено тупцювала, бо відправила Берка за лаштунки самого і це виглядало негостинно. Аліну ми сьогодні теж підготували та взяли з собою, але її участь не знадобилася і, щоб не лякати людей роздвоєнням особистості, вона десь заникалася в тінь.

Наразі до мене підійшов Труш та запитав: коли ми вже виберемося з цього збіговиська? Я прискорила ходу темним коридором і Влад ввічливо прочинив для мене двері. Від картини, котру ми побачили, навіть він застиг у повному ШОЦІ...

Біля столика з дзеркалом, поруч з моєю сумкою, тримаючись за стілець стояла Аліна, а за спиною в неї примостився Джордж Берк та ніжно торкався губами її шиї. Найпаскуднішим було те, що на обличчях обох сяяли блаженні посмішки і я відчула не біль, а таку дику ненависть, що скрикнула й виринула перед цими падлюками з виразом скаженої пантери.

В цю мить гарні очі мого мільярдера вилізли з орбіт і він кидав ними то на мене, то на мого двійника...

– Ти? Як таке може бути? Зоренько, у тебе є двійник? Чому я не знав? – збурено заговорив він й миттю відсахнувся від Аліни. А та стовбичила одночасно з переляканим, але страшенно задоволеним обличчям й очі її просто тріумфували.

– Містере Берк, а в мене їх кілька. Ви переспите з усіма разом чи по черзі? – гордо заговорила я тим тоном, якого він ще не знав. – Ви тільки скажіть, я свисну й вони збіжаться до Вас усі. Ви ж у нас зірка Форбсу.

– Я не знав! Тільки-но зайшов і зрадів, що ти тут. Я лише на хвильку наблизився до цієї жінки. Та чому вона не пояснила мені суть справи? Зоренько, прости... У Вас же й парфуми наші однакові! – голосив Берк, але в цю мить я вже зняла з пальця підтвердження наших заручин і поклала на стіл. Потім взяла свою сумочку й прорекла:

– Віддай це їй. Вона зрадіє. А до мене більше не підходьте, містере Берк. Ніколи! Між нами все скінчено. Тварюко, ти звільнена. Чіпляйся до нього, адже такому байдуже: справжня ти чи ні. Владе, пішли звідси. Тут смердить зрадою, – схопила я сумку й кинулася на вихід.

Берк рвонув за мною, але Труш став на його шляху:

– Е ні, шановний мільярдере! Пані сказала Вам: НІ.

Та для Джорджа звичайний відставник навряд чи представляв перепону. Пам’ятаєте, як вони знайомилися в ювелірному салоні? Тоді Берк не дозволив доторкнутися до себе тренованому охоронцю, бо крім тенісу полюбляв ще й боротьбу джиу-джитсу. Ось такі в мого колишнього нареченого були хобі. Але й Влад був зі стійкого десятка. Вони б щепилися не на жарт та я ж була не школярка-підліток, яку тішать хлоп’ячі суперечки через гарну дівчинку. Повернулася назад й грізно сказала:

– Бачу вам обом подобається мірятися силою, наче півням в курнику. Владе, ходімо відвезеш мене додому. А цих залишимо обійматись. Геть з дороги, бо вдарю! – знову з ненавистю глянула я в прекрасні кохані очі та вже не відчувала власного тіла.

Гнійна муха-Аліна притихла в кутку гримерної й упивалася тим, що зробила. З усього побаченого й почутого вона розуміла, що їй нічого не світить, але з коханим вона мене все-таки розлучила. Це ж чогось та вартувало! Берк мовчки відійшов з мого шляху і я, на ватяних ногах, вибралася в коридор.

Ми йшли вестибюлем, а ноги мої тряслися все більше. Я пройшла ще кілька кроків і світло згасло в очах. Що було далі - не знаю! Мабуть, Труш підхопив мене та поніс до службової машини. Деякі цікаві почали фоткати нас з охоронцем і завтра, скоріше за все, ці світлини з'являться в мережі. Та я цього не бачила. В салоні мінівена Влад дістав з аптечки нашатир і привів мене до тями.

Я відкрила очі й побачила лише його стривожене обличчя. Підсвідомо шукала прекрасні карі вогні, але тут були лише збурені сірі. Тепер я згадала, що відбувалося кілька хвилин тому. Міцно стисла в руці сумочку й побачила на пальці незасмаглий слід під каблучкою та застогнала від нестерпного болю.

Розділ 16. Друзі

Влад не повіз мене додому. Я намагалася сперечатись, але тепер він міцно тримав мене за руку й повторював:

– Навіть не думай, що невдячні Труші залишать тебе на самоті з бідою. Будеш у нас, доки хоч трохи не повернешся сама до себе. Ти ж білісінька, наче тінь. Чого б це я поїхав спати додому, як остання... Вибач! Все-все. Йди сюди.

Тепер він пригортав мене до себе, а я здригалася й ридала, наче помер хтось дуже близький. Але так воно й було. МИ померли! НАС більше не існувало. Нас і нашого Кохання! Чому так швидко? Я ж навіть не встигла звикнути до Щастя? Хіба для розуміння його важливості треба бути аж таким коротким? Питань було багато, а відповіді – жодної.

Та ось ми вже за містом, у «маєтку» мого охоронця. Дуже скромного, в порівнянні з хоромами того гада, але ж тут мене не зраджували й хочуть допомогти...

Танька вибігла надвір у нічній сорочці й перелякано затараторила:

– Що, Трушику? Аварія? Хто поранений? Аптечку нести?

– Ні, аптечку не треба! Поки готуй постіль у гостьовій та побачимо: чи викликати швидку? – на очах у власної дружини Влад лагідно взяв мене на руки й поніс до свого дому, а Танька й оком не зморгнула та кинулась виконувати розпорядження чоловіка.

Ні, це не тому, що вона його боялася чи беззаперечно слухалась. Навпаки: частіше Труш покірно виконував накази дружини, але в цієї парочки було Кохання й вишколена військова взаємопідтримка. Але такій звичайній родині можна тільки щиро позаздрити.

Та заздрощів в мені зроду не було. Я просто знала сутність життя своїх друзів. Й зараз вони працювали в парі, наче рятівники. Таньки ніде не було видно, бо жінка стелила для «постраждалої» постіль. А Влад обережно поклав мене на диван у вітальні та взявся за пульс.

– Ого! Як серденько бешкетує. Зараз все-таки дам тобі заспокійливого, бо ще інфаркту не вистачало через ту потвору... Ой, прости!

Відставний майор не мав таких вишуканих манер, як дехто й тому весь час його язик ліз не туди. Але чоловік був шалено злий на недавні події і йому важко було стримуватись. Я розуміла, та кожне слово про вбите Кохання спричиняло нестерпний біль і перед очима майоріло сяйво, а світ періодично зникав кудись.

– Постіль готова. Так, а що з тією швидкою: викликати чи ні? – розгублено поглядала на мене Танька, перебуваючи в повній невідомості. Але якщо її чоловік згуртований наче на полі бою, значить є біда і її треба збороти.

Влад примусив мене все-таки випити крапель та поніс до гостьової спальні. Цікаво: хто мене буде роздягати? Але все було набагато прозаїчніше. Він посадив привида на пуфик, а далі його дружина зробила все сама. Вона пройшла з ним пекло двох гарячих точок: то що їй вартує покласти до ліжка якийсь розбитий шматок життя?

Після заспокійливого мені стало трохи ліпше. Танька принесла мені свою нічну сорочку й халатика та хотіла піти на кухню, приготувати поїсти щось легке. Але як тільки я почула про їжу, забула про слабкість та тримаючись за стіну, миттю повернулась до гігієнічної кімнати. Мене так вивертало вперше в житті.

– Так! Оце вже цікаво, – прошепотіла досвідчена жінка, стоячи за вході до ванної. Вона вдавала, що відвернулась і не заважає, але уважно стежила за стражденною. Труш знаходився поруч в коридорі й дружина тихше додала йому: – Вона вагітна...

– От ушльопок багатенький! Навіть кохатися по-людськи не навчився, – не витримав Труш й смачно заматюкався при дружині. Й, знову ж таки, наразі було не до манер.

Хто як не вони знали про моє щире бажання завести нормальну родину й стати мамою... Щоб було хоч так, як у них. А виходить, що я поповню ряди злих та заздрісних одиначок й буду ночами обіймати лише подушку та проклинати свою нещасну долю!

Мій охоронець вже наказав дружині подати мені чаю зі снодійним, але після останніх подій – прозвучало: «Відставити!» Ці люди знали як традиційно поводитись з вагітними, але в моїй ситуації все виглядало поки, наче темна ніч, розпечена до відчаю.

Вночі я майже не спала та бачила, що Труші періодично, наче вартові, тихо заходили на поріг і перевіряли мій стан. Ну так, у них же підростають дітки й кому як не їм знати про безсонні ночі та невтомне чергування біля ліжечок... Знову я за своє!

Мій «діагноз» поки ніхто не підтверджував, але й не спростовував. Це вони так вирішили, а я ще поняття не мала: що зі мною діється? Звісно намагалася не думати, але весь час пригадувала ту страшну мить, коли побачила себе збоку, наче на відео. Як Він цілує НЕ МЕНЕ... Господи! Навіщо людині пам’ять і розум? Чому не можна клацнути «delete» й видалити з голови жахливі спогади назавжди?

Та, на жаль, в людському організмі немає такої функції або людинка просто не знає про неї й тому не користується. А мені прийдеться звикати жити зі страшними спогадами, як робила це після смерті тата.

Кілька днів я просиділа в селі, за парканом у Трушів. Танька невтомно проводила наді мною рятівні «експерименти». Вона не була професійним психологом, лише жінкою, котра співчуває й дуже хоче допомогти. А тому часом розповідала якісь бачені життєві історії, потім палко лаялась, потім робила чай з м’ятою та лимоном і ми його разом пили.

Дивовижні люди навіть забрали з моїх очей своїх діточок. Труш відвіз їх недалеко, до своєї мами, щоб не збурювати моїх думок про нездійсненні мрії. А про свої підозри подружжя поки мені й словом не обмовилось. Життя тривало та при всіх стараннях моїх рятівників, виглядало сірим і мертвим.

– Владе, а що ти сказав про мене на комбінаті, адже немає дзвінків? Що я померла? – не витримала я тиші.

– Я перепрошую! Але дурна Ви, Зоряно Захарівно, зі своїми припущеннями. Сказав, що Вам на тому концерті стало зле й потрібен терміновий відпочинок. А враховуючи факти незначного форс-мажору на комбінаті та Ваше нестримне бажання прикрити всі амбразури собою – воно й не дивно. Люди повірили. Працюють собі та чекають, коли Ви повернетеся до них: усміхнена й здорова. Ось тільки я не бачу поки ніяких позитивних змін. Танько, чим ти тут займаєшся? Де покращення стану потерпілої? – прочитав нам лекцію пан охоронець і я вперше майже посміхнулась та відповіла:

– Ну ти стратег, Владе! Але красно дякую, що не молотиш дурниць на людях.

– Тю! Та Ви ж не перший день мене знаєте. Якщо треба – так збрешу, що й сам у це повірю...

– А ну-ну! З цього моменту докладніше? – підхопила жартівливо-лікувальний тон його дружина й лише краєчком ока обоє сканували мій душевний стан та розуміли, що, можливо, діло йде на поправку.

Серед всього, що я розповідаю, було одне – найдивніше! Телефон весь час був поруч зі мною і його ніхто не вимикав. Та жодного виклику від потворного мільярдера я досі не бачила. Так, я ненавиділа його всією душею наче слизького гада, але час від часу, все одного з надією поглядала на апарат. Але Він мовчав.

Приходили дурні СМСки з рекламою та нагадування від якихось провайдерів, але жодного разу Берк мене не набрав. Це виглядало неможливим! Після того, що відбувалося між нами й справа дійшла майже до весілля, через один крихітний інцидент я втратила розум і прогнала Його. Та виходило, що серйозний і врівноважений чоловік миттю згодився з моїм рішенням й жодним словом не намагався змінити того, що сталося. Було ще одне просте пояснення. Можливо йому з тією шльондрою краще, ніж зі мною? Тим більше, що навіть до зовнішності звикати не треба...

Господи, дай таким дурним жінкам, як я, хоч трішки розуму! А ще будь милосердним та заради всього святого: приглуши цей дикий невимовний біль!

Розділ 17. Намібія

Джордж Берк повернувся додому неочікувано швидко. Він не заїхав до свого маєтку, а відразу попрямував до батька в Ньйон. Ще більше старого Берка здивувало чорне від смутку обличчя сина. Адже прямував той до України піднесеним та нездоланним, наче орел до самки в гніздо.

– Що сталося, Джо? Ти якийсь зовсім не при собі? – миттю розхвилювався пан Ріхард, бо таким останній раз бачив сина, коли в шестирічному віці, він переживав трагедію загибелі їх улюбленого пса.

Та тоді це було пов’язано з першою втратою й відчуттям смерті. Але наразі Джорджу тридцять шість і летів він до своєї української коханої найщасливішим на землі. Що могло так кардинально змінити плани молодого Берка, старший не розумів.

А син мовчки зайшов до холу і впав у крісло та заплакав... Це вже взагалі не лізло ні в які рамки! Коли у вісімнадцять Джордж зламав ногу, невдало приземлившись з парашутом – він стогнав від болю, але точно не плакав.

– Тату, вона ненавидить мене й прогнала... Сказала: назавжди... – белькотів Берк-молодший і не міг стримати потоку сліз.

– Чому? За що? Я нічогісінько не розумію! Ну, ми з твоєю матір’ю розсталися через тридцять років шлюбу, але ж тихо й мирно. Хелен захотіла додому, у свої краї, і я їй не заважав. А ви були наче дві руки однієї людини. То що могло піти не так за ці кілька днів?

– Я її зрадив, тату... Вона так вважає. Господи! Як згадаю, самому гидко... Я розумію її, але ж можна було розібратися, ми дорослі люди. Та куди там! Леді-бос незламна, – тяжко зітхнув Джордж і замовк.

Пан Ріхард присів на об’ємний підлокітник крісла, обійняв сина за плечі й наказав:

– А тепер розбірливо та доступно: хто, чого й звідки? Може я чим допоможу. Все-таки сьомий десяток живу на світі, а такої дивини почути навіть не очікував.

І Джордж розповів все, як було. Періодично його трясло, потім він знову хлюпав носом, а в кінці вчепився в руку батька й попросив:

– Тату, ти ж казав, що знаєш відповіді. Що мені робити? Я без неї не проживу!

Тепер Ріхард Берк забув про свою впевненість і знизав плечима:

– Я не знаю, сину. А ти що тоді був п’яний чи сліпий? Невже дві жінки можуть бути однаковими? Ну, нігті, шкіра, аромат зрештою... Ти ж не дитина! Як можна було переплутати ту, в якій ти жив - незрозуміло з ким?

– Правильно все кажеш, батьку. Та я навіть тінь її кохаю. Поставили б фарфорову ляльку в подобі Зореньки, я б і її з радістю цілував. Все відбулося так швидко, наче спеціально хто зробив. Може то була доля? – вперше вимовив таке прагматик-син.

– Ну, от почалося! Ти ще скажи, що тебе зачаклували. З яких пір ти віриш у вибрики долі? – плеснув у долоні старший Берк.

– З тої самої миті, як ЇЇ зустрів. Я в що завгодно повірю, тільки б повернути до життя світ наших снів, – знову здивував син батька.

– Ось тепер з нього поезія полізла! Ти краще думай, що робити будеш? Як повертатимеш свою українську принцесу? А вже потім будете віршувати.

– А я вже придумав, тату. До Намібії полечу, – випалив молодий Берк і сльози пропали з його очей.

– Що не день - то свято! – навіть скрикнув старий Берк. – Якого біса ти там забув?

– Поплаваю трохи, може десь на шельфі втоплюсь... – з абсолютно скляним поглядом спокійно відповів старому нещасний закоханий.

– Джордж-Ріхард Берк я тебе за такі натяки спадку лишу! Щоб ніколи більше й не подумав! – грізно вимовив сивий чоловік, а погляд його тремтів від страху.

– Тату! А нащо мені той спадок без спадкоємців? Я лише від неї синів хочу... – продовжував тихо істерити Джордж.

– То лети назад і домовляйся про синів. Ти ж мільярдами вмієш керувати. Невже одну жінку не зможеш переконати у правдивості своїх слів? – допікав бідолаху старий.

– Ні! Її не зможу. Тому й покохав. Мільярди – то лише цифри, а вона така одна на землі. Якщо кохає, то понад усе. А якщо ненавидить, то ще гірше. Я заїхав саме для того, щоб ти Адівлані зателефонував. Я ж все одно полечу, то хоч знатимеш: де я.

– Дякую! Яке полегшення, – знову тяжко зітхнув батько, бо розумів, що й Берків не можна ні зупинити, ні переконати, якщо вже вони щось взяли до голови.

Може саме тому їх імперія й процвітає вже багато років? Спочатку в їх родині розквітла одна українська квітка, а потім наче дійсно на світі немає інших жінок – з’явилася ще одна. І ось тепер: молодий, здоровий і вродливий, єдиний син грозиться покінчити з життям, бо щось він там в Україні наплутав! І чому світ такий страшний? Працюєш-працюєш, а потім воно стоїть на порозі отаке змучене й натякає на насильницьку смерть. От де справедливість!

Ріхард Берк взявся за телефон та автоматично глянув на годинник, але ж часові пояси далеких між собою країн збігалися й тому він сів до другого крісла та й поговорив з їх постачальником на іншому континенті.

Звісно мова йде про видобуток алмазів. А Намібія з давніх-давен є одним з головних постачальників цієї сировини на світовий ринок та славиться найдорожчими каменями «чистої води». Приблизно до початку двадцять першого століття алмази Намібії добувалися з надводних морських терас і пляжів. Що стосується підводних родовищ, то вони були виявлені на зломі віків у прибережній смузі, що тягнеться уздовж всього узбережжя Південно-Західної Африки.

Прибережні розсипи розробляються водолазами та передаються на судна й саме тому неперевершений дайвер – Джордж Берк не придумав нічого ліпшого для розради свого серця, як поплавати за камінчиками.

Так, дайвінгом хлопець займався ще з підліткового віку, а потім подорослішав та більше полюбив теніс і японську боротьбу. Далі, одна за іншою, пішли жінки. Але саме «пішли», бо це було більше схоже на вищу сексуальну освіту, ніж на закоханість. А вже про серйозні стосунки взагалі не йшлося. Кожна з дівчат трималася поруч з Джорджем не більше кількох днів і все закінчувалося словами «лярва» чи «підстилка»...

Потім він дійсно подорослішав та став серйозно допомагати батькові в справах родинного бізнесу. Якось так виглядав шлях молодого Берка до української ювелірної крамниці, куди ще одна молода і вперта особа випадково зайшла за подарунком.

Бушмен Адівлані щиро привітав свого великого друга й замовника скарбів, але коли почув істинну причину телефонної розмови, теж дуже здивувався та гостинно відповів:

– Будемо раді вітати пана Джорджа Берка на нашій землі! Я покажу йому всю звітність і відповім на всі Ваші запитання, шановний сер Ріхард.

– Та ні, Адівлані! Ви мене не зрозуміли. Я не шлю до Вас сина з перевіркою. Він хоче попрацювати дайвером на шельфі. Я проти, але він так вирішив. Тому, як батько, прошу виказати йому увагу й допомогу, – бідкався в супутникову трубку старий Берк.

– Та що завгодно! Для Вас будь-які забаганки виконаємо. Тим більше, що в мене син наразі керує кількома суднами, які підіймають сировину з води...

Ріхард Берк як почув цю інформацію, то навіть за серце взявся. Хоча до цього, навіть коли займався справою розлучення з дружиною, про серце й не згадував. Та хіба цій молоді догодиш? Он сидить насупився, наче його живцем палять, й нічогісінько ж не можна зробить!

Розділ 18. Розморозка

Надворі періщив дощ. Вже почався вересень і сонячних днів було ще багато, але й дощі все частіше набридали своїм сумом. Більше ніж за тиждень проживання на шиї у моїх друзів Трушів я страшенно знудилася та навіть зі своєю кровоточивою сердечною раною не могла більше сидіти без діла.

Всі ж знають, що людина в змозі звикнути майже до будь-чого. Тяжко, але до відсутньої руки чи ноги – теж поступово звикають. Це вже якщо відтяти голову, тоді гірше. Ось і в мене краще б її відтяли! Бо з власних дурощів я відібрала в себе найдорожче, що так зненацька з’явилося у житті. Я кажу про Щастя...

Тому вдала, що точно попустило та попросила Влада завезти мене додому. Труш намагався сперечатися, але я виклала неспростовні докази, що без діла людина гине й він погодився.

Я не маю штату домашніх робітників, а тому частина квітів, котрі не дочекалися води – загнулись. Вони були схожі зараз на мене: такі ж мляві та сухі. Стояли зі зморщеними темними листочками й просилися на смітник... Може нам разом туди піти?

Так, стоп! Я взяла ноги в руки та повернулася до голови. Згадала відчуття, коли мені сказали, що більше немає мого тата... Ото було страхіття. Вранці він жив, а ввечері – не стало. Доброго, розумного і впевненого в собі чоловіка, наче й не було на землі! А тому ці зітхання про нещасне кохання треба зав’язувати, трохи поприбирати та їхати працювати на комбінат. Там на мене чекає роздовбана пічка й купа людей, що зовсім невинні в моєму незламно-придуркуватому характері.

Я винесла до сміттєвого бака вже кілька мішків з мертвими квітами і мені навіть полегшало. Працювала я з таким завзяттям, що не пошкодувала жодного красивого квіткового горщика, котрі обирала під кожну квітку доволі прискіпливо. А тепер весело жбурляла їх у смітник і, з кожним викинутим горщиком, мені ставало все ліпше.

Потім я жваво прибралася у вітальні. З огидою викинула до сміттєвого бака постіль, яка й досі ще пам’ятала наше палке кохання з тим збоченцем, в день Незалежності. Тепер мені попустило ще більше і я забралася до ванної відмокати, душею й тілом. Хотіла посмакувати винцем, під час релаксу в пінці, але чомусь вирішила відкласти це задоволення на потім. Адже за своїми урочистими кортежами зовсім забула про улюблену конячку – гарного червоного Мерседеса, що стояв без діла в гаражі.

Водити я вмію доволі вправно. Тато змалечку вчив мене цьому. Він саджав кохану донечку собі на руки й натискав на педалі, а я крутила руль. В його обіймах було так тепло й затишно, що ті спогади досі гріють душу, як наймиліші. Ось тоді й навчилася. Пізніше навіть ходила на курси екстремального водіння й мені там теж сподобалося.

Наразі я підсушила волосся, одягла кросівки й спортивний костюм та попрямувала в гараж.

– Привіт, мій красеню! – зірвала я захисний тент і заговорила до залізяки так лагідно, наче вона мене чула. Мої очі піднесено заблищали від думки, що зараз ми з ним помчимо трасою, з вітерцем.

Так і зробили. Правда треба заїхати на заправку, а потім ще до Ідола на тест. Дуже не люблю, коли хоч десь щось скрипить. А воно таки скрипить. В цьому я - повний нуль. А Ідол - то мій гуру з СТО. Хіба я знаю, чому його так кличуть? Може тому, що найкращий. Такий собі ідол поміж авто.

Здається для покращення мого настрою на небі навіть з’явилося сонечко. Воно виглядало з-за пухнастих різноколірних хмарок й теж намагалося лікувати мою хвору душу. Люди, а драйв таки працює! Отой шурхіт асфальту з-під коліс, багато таких же серйозних стурбованих облич, що летять навпроти. А головне - це кермо. Я відчуваю, що в моїх руках знову влада над чимось дуже важливим. В даному випадку над власним життям, в спарці з добрим другом-автомобілем...

Блін! Чого це я знову про «пару»? Нафіга мені та пара, коли й так дуже добре! Та невже? Так! Мені добре. Мені добре. Ану ще сто разів повтори, то може пропустиш якийсь знак чи поворот та вліпишся в дерево. Ні, це точно не входить в мої плани. Живу собі й живу. Та й на комбінаті мене дуже чекають.

Я з задоволенням поганяла приміською трасою, доки не почула попередження про стан пального. Тоді заправилась і з’їздила на СТО. Ідол зустрів мене, традиційно, щиро та радісно. Ну, звісно за ті гроші, що я завжди відвалюю йому та не потребую жодної звітності можна бути й не таким усміхненим. Та я люблю його, як майстра. Я взагалі люблю людей, котрі знаходяться на своєму місці. Ось, наприклад, як... Тьфу! І коли це вже закінчиться? Чого він весь час лізе до моїх думок? Був і немає. Все, крапка!!!

Автомобільних справ майстер протер руки, наче той лікар після огляду пацієнта й доповів мені:

– Все в порядку, пані Зоряно. Було дещо, та я підтягнув і змазав. Тепер не скрипітиме. Ваш гнідий в найкращій формі, хоч на змагання виставляй. До чого ж я люблю німців...

Я тяжко зітхнула, як завжди щедро розрахувалася за позачергову оперативну перевірку, але нагадування про тих німців було мені, як болячка!

– Дякую, Ідоле. Гарного Вам дня й заробітків, – не змовчала я й майстер мовчки вклонився та побажав мені того ж самого.

Тепер можна було перевдягтися та мчати на комбінат. Так я й зробила. Сьогодні спробую виглядати як ранком, після першого танцю з... Та пропади він пропадом! Але ж костюмчик треба підібрати файний і макіяж зробити яскравіший, щоб не лякати своїм загробним виглядом колектив.

Зачіска в мене й так гарна, адже на віллі в Швейцарії особистий стиліст встиг зробити мені кілька спеціальних рослинних масок, від яких волосся стало осяяне й живе. Знову я за своє? Сходиш до свого стиліста й він тобі, з розумним виразом обличчя, теж намаже з баночки якоїсь гидоти. Розрахуєшся з ним, як за натуральну та будеш задоволена тим, що є! Все, треба їхати.

Нова зміна вже пройшла до цехів і на прохідній було порожньо. Я відчула приємний легкий мандраж у всьому тілі так, наче йду на іспит, а не на рідне виробництво. Не готуючи спеціальний вираз обличчя, воно само розквітло від блаженства, що я вдома та зустріну наразі купу знайомих мені людей.

Чергова на вертушці навіть встала й привітала мене так, ніби я вийшла з коми, а не з відпустки. Хіба Труш все-таки ляпнув щось не те? Але ж він підпільник зів стажем! Просто всі ми взаємно скучили й це дуже надихає.

На підтвердження моїх думок, коли йшла доріжкою поміж кущів квітучих троянд до адмінбудівлі, працівники котрих я зустрічала на шляху, привітно кивали й кланялись. Ось де я відчувала себе царівною. Тут моє справжнє місце й кермо, від якого ніколи в житті я не відмовлюсь. І ніяке дурне Кохання не завадить Зоряні Вербицькій гордо нести свій власний титул – леді-бос.

Розділ 19. Це якась помилка

Радість спілкування з рідним колективом псувало лише одне. Доки я гуляла по зеленій стерні надворі в Трушів – все було добре. Але як тільки почала, в робочому процесі ганяти ліфтами до цехів, а в них же звісно було трохи жарко, знову з'явилися дивні напади нудоти. І моя бідна голівонька вертілась, від роботи, теж до дурноти...

З часу, коли я прогнала від себе коханого мільярдера та нахабну Аліну, Влад почав навмисно ігнорувати поворот до мого дому і вперто гнав автомобіль до свого. Там ми весело бавилися з його дітками, а потім сідали вечеряти. Та інколи я зривалася з-за столу, наче лань. Одного разу Танька не витримала й спитала:

– Зоре, а ти не хочеш сходити до лікаря?

– Навіщо? Я здорова. Ще трішки забуду того гада і все пройде. Таню, це нерви, – впевнено відповіла я дбайливій дружині свого охоронця.

– А нагадай мені, будь ласка, скільки тобі рочків? – не відставала вона.

– Когось іншого - я б послала за невихованість. А тобі по-дружбі нагадаю: тридцять два. А що? – зовсім не доганяла я: до чого веде жінка.

Влад тільки хмикав над тарілкою та продовжував наминати макарони з м’ясцем.

– А те, що такій великій дівчинці інколи треба ходити до гінеколога. А тобі - так просто край, як треба... – загадково посміхнулася Танька.

– Що ти маєш на увазі? А, оте... Таню, НІ. З якого це дива? У мене й чоловіка немає, від кого б це сталося. Хоча простенькі аналізи таки треба здати та попити вітамінок. Набридло виглядати припадочною директоркою. Що подумає колектив? – зробила я свій висновок і весело хрумкала запашний овочевий салат.

– Владе, завези завтра це диво до поліклініки, я тебе прошу! А як буде опиратись - ти її силою туди запхай. Бо дівчина точно не при своєму розумі, – обтерла серветкою ротика синові Танька.

Вже по традиції, після вечері ми всілися дивитися якесь кіно, а по закінченню Труш завіз мене додому спати. Ніч я провела у своєму зручному ліжку без ексцесів.

Вранці попила міцної кави й рівно о сьомій вийшла до хвіртки, щоб сісти до службового авто.

– Зоряно Захарівно, я подивився у Міри на копмі Ваш сьогоднішній графік. Там було віконце о 13.30 і я записав пані до лікаря. Анонсую, на всякий випадок, – відразу сповістив Труш.

– Дякую, мамусю! А якщо на той час з’являться невідкладні справи? – втупила я в нього незадоволений погляд.

– Тоді, пані директоре, Ви їх відкладете. Зоре, ну чого ти вперлася, наче я тебе на щеплення веду. Це ж лише звичайний щорічний огляд, – настирливо промовляв охоронець і я здалася. Водій Саша лише мовчки посміхався, бо давно звик, що поводимося ми з Трушем так, наче дійсно я його молодша сестра.

Я була абсолютно впевнена, що Влад записав мене до терапевта, але він привів під двері гінекологічного відділення й сказав:

– Я тут посиджу. Не буду пертися в ту царину колобків. Тобі до 28-го кабінету. Тримай талончик, наразі саме твій час. Он якраз ще один надутий гномик виповзає...

То він так жартував про вагітних дівчат, що заполонили довгий коридор та чекали своєї черги, втикаючи в телефони. Я взяла папірець і весело зайшла до лікаря, в якого не була Бог знає з яких часів. Та вийшла звідти я геть не така радісна, як заходила.

Це тому, що зовсім незнайомий чоловік спочатку порпався в мені різним неприємним приладдям, потім посвітив для різноманіття всередину з якоїсь пушки й сказав це таким буденним тоном, наче я спитала в нього: котра година?

– Вагітності п’ять тижнів. Ускладнень не бачу. Поточні питання є? На облік в мене ставати будете?

– Лікарю, це якась помилка. Такого не може бути. Нічого не розумію... – відверто обурювалась я, а саму огортав суцільний жах.

Звісно цей дядько звик до різних реакцій на повідомлення про материнство: радісних та не дуже, бо пацієнток в нього багато. Але гарно вдягнена дамочка, за тридцять, що не розуміє: звідки беруться діти, зачепила навіть його.

– Хочете пройти УЗД? Заради Бога. Тільки в нас черга. Думаю Вам краще звернутися до будь-якої приватної клініки. Здається, Ви можете собі це дозволити, – кинув він оком на мою екіпіровку й додав: – Якщо питань до мене немає, покличте наступну.

І знову мене охопив ШОК подібний тому, що був у гримерці, коли ми застукали гидкого мільярдера з Аліною. Наразі я забула про постійні заздрощі молодим матусям та про своє бажання мати діточок. Мрія – то одне, але коли ти вже перебуваєш на шляху до її виконання, стає дуже незатишно й навіть страшно.

Та Владу моя звістка видалася цілком прогнозованою. Він притримав мене за плече й радісно сказав:

– Ось бачиш: моя благовірна не помилилася. Вітаю, Зоряно Захарівно! Це ж чудового. Все, як ти хотіла. Ну, майже все...

– Господи! І що я тепер робитиму? Владе, тобі смішно, а мене наче ще раз зрадили. Як мені пережити таке?

– Та як всім! Ходиш до лікарів, слухаєш їх дурні поради, багато жереш і товстішаєш, бо воно маленьке просить їсти. Перетворюєшся на такого колобка як ото сидить, а потім трішки покричиш і воно вже твоє: маленьке, мокре й рідне. Хоча в нас вискочило аж двоє. Я взагалі не знаю, як Танька справилась. Бо я постояв кілька хвилин і попросився на вихід. Мені дали заспокійливого, а потім я сидів в кутку та молився. Після того, що бачив на війні міг би й не боятися, а я боявся страшне як. Зате моя квітка вистояла й тепер Коля й Оля найдорожче, що в мене є. Будеш сповіщати свого принца? – в кінці лекції для породіль раптом спитав він.

– Ні за що в світі! В нього Аліна є, – скрикнула я і вперше чомусь схопилася за живіт.

– Що ти верзеш? Зоре, ти ж в роботі розумна жінка, а в особистому житті - повна дурепа. Ну, яка Аліна? Ти бачила, як він відскочив тоді? Цей франт її навіть у двірники не візьме. Він же на тебе молився. Дитину он зробив, хоча ти й не просила. Та й каблучку дарував не для забави, а тому, що кохав... Може пора вам вже помиритись? І привід серйозний є, – саджаючи до авто, продовжував добивати мене Труш.

– Сашо, заскочимо до мене додому на хвильку, – скомандувала я водієві, бо страшенно бажала вимити там, де лазила стороння людина. А Владу навіть відповідати нічого не хотіла, бо наговорила б лихого.

Ввечері я навідріз відмовилась їхати до Трушів на вечерю та переглядати невідомо що й крутилася по власному помешканню до настання ночі, наче шукала когось. І нічний сон відібрали в мене страшні думки. Весь час роздивлялася візерунки на стелі, що відбивалися від вуличного світла й не могла заплющити очей.

Я настирливо відкидала вірогідність своєї вагітності й тому скоро сходила на УЗД в один з відомих медичних центрів. Там мене зустріли приблизно так, як на віллі у мільярдера, але результатом не порадували.

Дали якусь картинку, багато настанов і реклами та запрошували оформити з ними договір на супровід вагітності й майбутніх пологів. Вони не розуміли, що фізично добивають мене та з кожним почутим словом я поринаю у ще більший шок.

Розділ 20. Фатальна ніч

Ту добу я пам’ятатиму все своє життя. Це тому, що вона могла стати моєю останньою. Та все по-порядку.

На той момент я вже трішки змирилася зі своїм цікавим становищем. Для супроводу вагітності обрала веселу розумну лікарку й приймала якісь пігулки, що дійсно покращували моє самопочуття.

Та й пічку на комбінат приїхали лагодити профі від дона Себастьяна, а вони найкращі. Тепер я менше бігала, більше відпочивала в директорському кріслі, а Труші продовжували опікати мене, наче подвійну дитину.

Ввечері, як завжди, Влад привіз мене додому. Ми закупилися в супермаркеті й мій хазяйновитий охоронець сам запхав продукти до холодильника. Потім традиційно спитав про самопочуття та поспішив до власної родини. Збоку це виглядало якоюсь казкою! Про мене піклувалися й допомагали, а прати чи готувати для чоловіка зовсім не треба було.

Я вмостилася у вітальні на дивані й читала книжку. Та ось мені запахло тим неймовірно смачним вафельним тортиком, що продають через квартал в кондитерській. Він такий ірисковий і хрусткий, а ще обсипаний стружкою кокоса й вафель...

Далі читати в мене не стало сил. Як була, в спортивному одязі, я пішла до гаража й викотила надвір свого красеня. А мій улюблений Мерсик тільки й чекав, щоб покатати хазяйку.

Тортика я купила й ми обернулися за мить. Я вже під’їхала до свого перехрестя, як раптом невідомо звідки й прямо під колеса, височив хлопчик на велосипеді. Я щосили загальмувала і, щоб врятувати дитину, різко крутонуло кермо вбік... Мого «гнідого» занесло й ми з розгону вліпилися в бетонний стовп. Я відключилася.

Прокидалась я кілька разів. Спочатку це було здається у швидкій. Потім пам'ятаю, як одягали маску чи що? Та повністю прийшла до тями я вже в палаті, освітленій сонцем.

Настав ранок, а переді мною стояли Труші й виглядали приблизно так, як на похоронах тата. Збоку на тумбочці розносив аромати гарний букет квітів, але я зовсім не розуміла: чому ми тут?

Хіба я встигла зжерти того тортика, отруїтись ним і потрапити до лікарні? Треба запитати у Влада й Тетяни. Вони завжди знають усі відповіді. Я спробувала посміхнутися й пожартувати, але язик не слухався наче дерев’яний.

– Народ, що відбувається? – прошепотіла я не своїм голосом. – Чому ми всі тут? І чого у вас такий поминальний вигляд?

Танька завжди наставляла мене, але наразі її личко перекосилося й жінка вискочила з палати геть. А Труш підійшов ближче, взяв стілець, сів і заговорив:

– Все нормально, Зоре. Не хвилюйся... Ввечері ти потрапила в аварію. Вірніше, врятувала чужу дитину. Так говорять очевидці. Правда, малий з місця зник і невідомо хто він. Я можу його знайти, але що візьмеш з дурного підлітка? Ти як взагалі почуваєшся? Може покликати персонал?

– Ясно. Ні, якщо Труші поруч, нікого не треба. А де Танька? Чому вона вискочила? – почувалася наче вареною я й цей стан давив та був страшенно незрозумілим.

– Зараз прийде, приспічило. Скажи: ти чогось хочеш? Ми привеземо, – продовжував говорити тоном матері Терези мій охоронець.

– Я тортика хотіла купити... Власне я його здається купила? – прошепотіла я й пошукала очима тут свою солодку спокусу. Але тепер перекосило й Влада:

– Та нехай би він згорів! Ти що не могла до ранку почекати? Відразу б купили, а тепер...

– Що тепер? Кажи, Владику. Я починаю пригадувати як гальмувала. Я таки когось вбила? – припустила я, а Труш закусив до крові губу й тяжко зітхнув:

– Я пас! Нехай тобі про це лікарі кажуть. Господи, ну чому все так? Спочатку мужика втратила, а тепер... дитинку. Ось, сказав. Ти не бери до серця! Воно маленьке було й не встигло зрозуміти, що вже жило...

Після наркозу я сильно гальмувала, але ж не настільки, щоб не почути. Тому спочатку обвела дурним поглядом палату та постіль, помацала себе й міцно заплющила очі.

Тільки тепер, коли його в мені не стало, воно здавалося найдорожчим. Чому від мене всі йдуть? Спочатку тато, потім Він, а тепер маленьке створіння, якого я навіть не бачила та спочатку не хотіла? Де я так прогнівила небеса, щоб катувати мене нескінченними втратами? Я ж ні в кого нічого не відбирала. Навпаки намагалася допомагати. Навчилася виживати серед нахабних мужиків і люди мене зрозуміли. Платила всім по максимуму, коли могла. А мене або зраджували, або навіки йшли від мене? ЧОМУ?

Знеболювальні ще точно працювали, але то для тіла. А в душі вже прокинулась така нестримно пекуча хвиля й накотила, накривши всю мене, що я застогнала та закрила вільною від крапельниці рукою все обличчя.

– Зоре, прошу, не треба! Ти ціла, нічого навіть не відбила. Подушка врятувала тебе, але нашкодила дитині. Та й удар я так розумію був настільки різкий, що воно відразу вилетіло. Не плач, сестро, від долі ж не втечеш, – пестив ковдру на мені Труш і сам був на себе не схожий.

Вже повернулася Танька, з лікарем. Він їх не проганяв, а подивився на мене, послухав, підкрутив щось і сказав:

– Пані Зоряно, з Вами все буде добре. Кілька синців заживуть. У Вас навіть ребра цілі. Це дивовижно, але факт. Ось тільки...

– Не треба, лікарю. Я їй вже сказав. Не зміг приховати, – чітким голосом військової людини вимовив Труш.

– Ну, сказали й сказали. Я розумію, що наразі це важко. Але ніяких суттєвих відхилень в роботі важливо життєвих органів ми не спостерігаємо. Тому в майбутньому пані Зоряна зможе стати мамою. А цей прикрий інцидент забудеться, наче поганий нічний сон. Тримайтеся, люба! У Вас дуже щирі й доброзичливі родичі. Покличете, коли що...

Лікар вийшов, а я насупила брови й не могла знову зрозуміти: що він сказав?

– Владе, а чому він назвав вас родичами?

– Та тому, що мій майор вночі як прилетів, відразу представився твоїм братом. Вітаю в родині, Зоре. Ми своїх не полишаємо! Так було на війні, так буде й надалі, – популярно пояснила мені Тетяна й обережно почала протирати сльози на моєму лиці.

– Дякую, Таню, чи як там тебе по-родинному називати? – спробувала згадати я, як кличуть дружину брата й вона мені допомогла:

– Братова, так і називають. Ти одужуй швидше, бо я страшенно ненавиджу лікарні. Тут аромат, наче кругом мертвяки. І як ті лікарі працюють?

– Та мені самій зовсім не хочеться сидіти тут. Я ж повинна бачити реконструкцію печі, – швиденько згадала я про свою трудову діяльність, навіть не очікуючи такого стрімкого одужання голови.

– Ну от! Я ж казав: прокинеться й відразу почне керувати своїм комбінатом. Ось я телефон кладу й зарядку. Ти ж все одно наказала б принести, – навіть посміхнувся Влад і додав: – А тепер розповідай, пані директорко, чого тобі поїсти принести? Сил треба набиратися, ще згодяться.

Одужала я дійсно швидко. Відійшла від марудного наркозу й попросилася додому. Мене виписали. А завдяки невідомому велосипедисту та аварії з моїх плечей звалився вантаж під назвою вагітність. Я знову могла бігати гарячими цехами й виглядати стрункою та веселою...

Тільки якось не виходило! Родині охоронця я була дуже вдячна за підтримку й допомогу, але тепер не їздила до них на вечерю. Просто впевнено почувалася наодинці, вдома. Правду кажуть: все що не вбиває, робить нас сильнішими.

А ще в мене з'явилася нова подружка! Вечорами я брала пляшечку червоного вина та сідала почитати. І коли п’янке солодке пійло закінчувалося, я лягала спати та навіть не бачила снів. Спала, наче вбита.

Якийсь час це працювало та одного разу Влад заїхав зовсім невчасно. Він привіз речі з хімчистки, коли я вже була добре п’яненька.

– То ось у чому справа! А я все дивувався: чому ти зранку якась підпухла й причмелена? Думав, то наслідки лікування, а воно он звідки вітер дме? Зоре, що ж ти робиш? Спитися хочеш? – забрав він у мене недопиту пляшку й келиха з рук та навіть заматюкався.

– Хм! Що, майоре, більше не приховуємо перед власним директором свою військову сутність? Давай, матюкайся! Мені вже по-барабану... – хиталася я перед ним.

– Та я бачу. Але не мені! Твій батько, ще задовго до смерті, якось сказав: «Будеш відповідальним за мою доню навіть тоді, коли мене не стане. Поклянись!» І взяв з мене клятву. Я перед живим відповідав за тебе, а тепер ще більше боюся гріха перед мертвим паном Вербицьким. Тому ні за що не дам тобі сплюндрувати життя на дні пляшки, Зоряно Захарівно. Зрозуміла?

– Так, пане майоре! Слухаюсь! Буде зроблено! – спробувала виструнчитись я перед ним і мало не впала. А Влад притримав мене, посадив на диван, тяжко зітхнув і додав:

– Ні, з цим точно треба щось робити.

Розділ 21. Чоловіча розмова

Ріхард Берк сидів у своєму затишному кабінеті, в маєтку містечка Ньйон, та прискіпливо роздивлявся на екрані комп’ютера представлені йому на затвердження нові дизайнерські роботи з діамантами. Після розлучення з матір’ю Джорджа, він звик жити в тиші й на самоті. Але ж раніше, коли Джо проживав поруч на Женевському озері, було набагато веселіше.

Так, його син ганяв світом та мав багато професійних і спортивних захоплень, але телефонував по кілька разів на день та завжди домовлявся чи радився про щось з батьком. А з того часу, як повернувся з України з розбитим серцем та усамітнився від усіх на Африканському континенті, навколо стояла нестерпна тиша.

Але старий ювелір сподівався, що скоро син схаменеться й повернеться до благ цивілізації, за якими точно журиться, хоч і виказує поки дива стійкості та витримки. В двері постукали.

– Дозвольте, пане Ріхард? – заглянула до кабінету молода покоївка.

– Чого тобі, Берто? – підняв на лоба окуляри ювелір.

– Телефонують. Ви телефон у вітальні забули, вибачте. Кажуть, що з України. Тільки я нічого не зрозуміла. Здається той пан намагався говорити зі мною відразу трьома мовами... – подала айфон до рук свого господаря дівчина.

– Ану дай сюди. Алло? Ні-ні, говоріть українською, я її добре знаю. За тридцять років дружина-українка навчила. З ким маю честь? – від’їхав від комп’ютера на кріслі пан Ріхард.

– Доброго вечора, шановний пане Берк! Моє ім’я Владіслав Труш, але звісно це Вам ні про що не говорить. Я давно працюю охоронцем в родині Вербицьких. Пані Зоряна Вербицька була гостею Вашої родини. Я навіть добре знайомий з Вашим сином – Джорджем.

– Приємно познайомитися, пане Владіславе, – миттю пожвавішав голос старого Берка.

– Прошу: просто Влад. У мене до Вас, пане Берк, термінова справа. Так склалося, що я працював ще на батька пані Зоряни, земля йому пухом. Колись він взяв з мене клятву: берегти та охороняти його єдину доньку і я завжди поруч з нею. Ви - батько, я - охоронець. Але думаю, що настав час якось зарадити біді, що скоїлась та поглиблюється.

– Про що саме йдеться, пане Владе? Син наразі далеко, тому розповідайте все, як є. Чим зможу - допоможу! – доки не дуже довіряв незнайомцю старий Берк.

– Добре, я постараюся. Не знаю, чи розповідала Вам Зоряна, що втратила батька коли їй був лише двадцять один рік. Він помер раптово, від тромба. Всі думали, що дівчинка розгубиться, продасть бізнес та зникне кудись. А вона залишилась! Її стійкий характер – то одночасно скарб і біда. Леді-бос, як ми тут її називаємо, вже десять років міцно тримає в своїх рученятах чоловічий бізнес і все б нічого. Та цього літа, в ювелірному салоні, вона випадково познайомилась з Вашим сином. Здається він миттю вподобав її, але наша красуня відмовила залицянням пана Берка. Й лише в Мілані, на концерті Челентано, вони зустрілися знову й дівчина не встояла перед настирливістю Вашого красеня. Вона полетіла з ним на Женевське озеро, стала його нареченою, познайомилася з Вами. Кожна їх зустріч, до Женевського озера, відбувалася на моїх очах. Я щасливий у шлюбі й знаю: як виглядають приречені кохати. Та у нас на виробництві трапилася аварія й Зоряна, розтинаючись навпіл, помчала додому на виробництво. А потім був той клятий концерт на день Незалежності... Разом з Зорею я зайшов до гримерки й на власні очі бачив, як Ваш син лизався з її двійником. Навіть мені було гидко! Зоряна звільнила двійника, зняла каблучку й порвала з Вашим сином. Ось така вона в нас горда та стійка. Окрім шкільного хлопчика в неї не було чоловіків. Все її життя забрав бізнес. Та ось минулого місяця ми всі зрозуміли, що з Женевського озера вона привезла в собі спадкоємця. Свого і Вашого, пане Берк. Я просив її сповістити Джорджа та вона відмовилась. Тільки нещодавно Зоряна їхала за кермом і на дорогу виперся хлопчик на велосипеді. Вона врятувала ту дитину, але втратила свою. Ви не станете поки дідусем, пане Берк... І Зоря дуже переживає. Вона почала наодинці пити. Такого за Вербицькими зроду не водилося. Вони витривалі, але ж не всесильні. Ось тепер я розповів все, як було.

Труш замовк і дав можливість говорити старому Берку. А той, коли почув про втраченого внука, знову взявся за серце:

– Матір Божа! Владе, чому в житті легше заробляти гроші, ніж бути просто щасливим? Я за своє життя на це питання так і не відповів. А після Вашої розповіді взагалі сиджу немов колода. Зізнаюсь, що Джо теж повернувся на грані й не витримав та полетів світ за очі. Наразі він в Намібії. Ми там добуваємо камінчики й він інколи телефонує та сухо говорить зі мною, наче неживий. І це ж він ще не відає про нашу спільну трагедію! А як почувається бідолашна Зоряна?

– Господь милосердний, пане Берк. Вона не постраждала, було лише кілька синців. А за дитинкою страшенно сумує. Я не знаю, що робити. Ви старший, пане Ріхарде, підкажіть. Бо вона гине!

– Я зрозумів і вихід бачу лише один. Відразу буду телефонувати Джо та все йому розповім. Спробую викликати та наполягатиму на їх неодмінній зустрічі. Звісно це дві неприступні фортеці, але ж треба щось робити, доки не пізно. Я теж бачив, що їх Кохання справжнє. Тому не можна втрачати жодного шансу, доки він існує. Дякую Вам, шановний пане охоронцю, що відкрили мені нашу біду. І ще одне. Я проплачу цю розмову, без заперечень. Ви зробили дуже важливу справу, тому я просто зобов’язаний хоч якось відповісти. Це Ваш постійний номер? – поцікавився старий Берк.

– Так, сер. Дякую! Я завжди на зв’язку. Але ж безпека у Вас супер'якісна! Не буду розповідати, як я вийшов на Вас. Скажу лишень, що це було доволі важко, – зізнався мільярдеру Труш.

– Трохи є такого. Та й Ви, як бачу, настирливий чоловік. Не дарма батько нашої принцеси довірив Вам охороняти її по життю. Що ж, не будемо втрачати ні хвилини. Відразу розшукаю сина і результат Вам сповіщу. Знаєте, я дуже сумую, що не став поки дідом, але може ми це виправимо, пане Владе? Залишаймося на зв’язку!

Труш тяжко зітхнув і кинув трубку на сидіння. Він спеціально заїхав на якийсь пустир, щоб ніхто не заважав йому викласти всю цю історію старому Берку, чітко й доступно. Думав: хто його знає, який той дідусь? Але «дідусь» виявився навіть кмітливішим за молодого Берка, бо відразу зрозумів, що треба діяти.

І тепер залишається лише чекати, доки батькові слова подіють на гонористого Джорджа й він з’явиться на зустріч до Зоряни. А ще потрібно щільно й уважно слідкувати за нещасною, щоб окрім пияцтва, вона не втнула чогось іншого.

Розділ 22. Сни

З того часу, як Труш заборонив моє спілкування з солоденькою пляшкою, спати я почала тривожно й непривабливо та знову бачила сни. Всі ми знаємо, що будь-яка нічна нісенітниця, доки верзеться, здається людині геть правдоподібною. Та вранці або нічогісінько не пам’ятаєш, або розумієш, що під час демонстрації того «кіна» мозок точно відпочивав.

Мій добовий графік, не дивлячись на будь-які обставини, за останній десяток років не змінився. Наче той робот я виконувала зранку одні й ті ж процедури, в одних і тих де місцях. За винятком кількох днів на Женевському озері. Зрозуміє мене той, хто уважно слідкував за розвитком нашого стрімкого роману з чарівним швейцарським мільярдером.

От і сьогодні, збираючись на комбінат, я працювала руками й ногами. А доки голова була вільна – аналізувала те, що приверзлось. Не відкрию секрету коли скажу, що закохана жінка, котра тупо відкидає думки про свого чоловіка вдень – вночі стає нормальною. Він сниться їй, жаданий і близький, та живе в кожній її клітинці.

Так було й зі мною. Вдень я вперто проганяла всі натяки на мрії про Берка, але вночі він був зі мною таким, яким малювала його моя підсвідомість. За цей страшний час розлуки ми побували з ним серед найвіддаленіших світів та кохали красиво й неймовірно. Ось тільки вранці, після подібних снів, я хотіла напитися не міцної кави, а отрути чи хоч би чогось сорокаградусного. Але мене кликав обов'язок, а йому леді-бос була найвірніша.

Навіть у службовому авто, по дорозі на комбінат, я аналізувала сьогоднішній сон та ніяк не могла від нього здихатися.

– Босе, що знову відбувається? – наблизився Труш й наче той сторожовий пес, обнюхав мене. Власне так (між рядків) і читався його статут охоронця. – Я їй розповідаю про нашу вранішню суперечку з Танькою, а вона сидить наче та ніжка Буша до розморозки. Ти чого?

– Владе, я тебе слухаю... – спробувала зробити розумний вираз обличчя я, а він тільки тяжко зітхнув і сказав дивне:

– Коли б уже скоріше!

– Ти про що? – тепер відтанула я, бо ця фраза ніяк не вписувалась до попереднього тексту.

– Так, ні про що. Саньок, вези нашу пані відразу до третього цеху. Там її італійці зачекалися. Розпрощатися хочуть з самого ранку.

І дійсно команда спеціалістів з компанії «Danieli», що закінчила роботи з реконструкції аварійної печі, відлітала сьогодні додому. Від їх оперативної, невтомної та суперпрофесійної роботи я була просто в захваті. Тепер наша колишня «старенька» стала новітньою й жодна з побудованих набагато пізніше печей не могли зрівнятися з її модернізацією. А головне, на печі була встановлена така сувора система безпеки, що при будь-якому відключенні її – пів комбінату про це чули. Таким нововведенням я тішилася найбільше, адже як виявилося, ніколи не знаєш: що прийде до голови на перший погляд освіченій людині.

Ось на цьому доброзичливому рівні ми й розпрощалися з веселими італійцями і їх повезли до Борисполя вкрай задоволених. Гарячі італійські хлопці запрошували мене в гості, а я кивала й залишалася десь далеко серед своїх думок.

Тому коли ми з Владом удвох зайшли до ліфта, щоб піднятися в адмінкорпус, Труш безцеремонно схопив мене за обидві руки, а потім ще покрутив туди-сюди моєю головою...

– Майоре, ти зовсім здурів? Може мені роздягтися та продемонструвати, що я не ховаю пляшку в бюстгальтері? Що це ти наразі робив?

– Нічого! Йди собі керуй, а я поїхав за ліками для малих, якщо не буде інших наказів, – збурено відповів мені охоронець.

– А чого ти не сказав, що Коля й Оля хворіють? Звісно їдь, – знизала я плечима.

– А ти б мене почула? З кожним днем ти все глибше провалюєшся в якусь прірву, що вже навіть я побоююсь. Танька давно дістає, щоб я знайшов тобі хорошого психолога. Та я з війни терпіти не можу, коли вони насильницьким способом порпаються в голові. Й думаю, що ти теж їм не віриш. Все, на зв’язку! Через годину буду, – закінчив свій охоронний ескорт на вході до моєї приймальні Труш та кроком професійного військового помаршував до сходів.

Якщо хтось не зрозумів, так само як я, то в ліфті янгол-охоронець шукав на моєму тілі слід від голки. Звісно, як людина, що побувала в пустелі – він знав багато способів проникнення наркотичних засобів в тіло людини. Але коли бачив мене вранці такою неадекватною й нічого не відчував на нюх, знаючи мій душевний стан намагався переконатися, що все в нормі хоча б таким грубуватим способом.

В директорському кріслі, на якийсь час, мене перемкнуло на роботу. Я заглянула у свій денний графік, подивилася звіти нічних змін, спробувала розібратись у поданні-калькуляції від фінансиста. А потім кинула її й заплющила очі, бо думки були лише з Ним.

Мої сни про Берка завжди збурені й гарячі та часто на екстримі, але сьогоднішній – перевершив усі попередні. Мій коханий мільярдер лежав посеред якоїсь пустки: чи то на піску, чи висів у повітрі, я не розуміла. Я ж кажу – сон! Але він був нерухомий, лицем вниз й абсолютно один... Я намагалася дістатися до нього, щоб допомогти. Кликала, але власного голосу не чула. Я розуміла, що Він мертвий і це вбивало мене теж! Так, я була зла на Нього та прогнала геть, але ж Він весь час жив у мені й допустити думку про його загибель – було рівноцінно власній смерті.

Ось як стверджувати, що сни то дурниця? Адже з різницею в тисячі кілометрів, там нижче екватора, в палкій і сонячній Намібії водні трударі, що добували алмази – починали свій робочий день доволі рано. Власне часто вони починали його ще вночі, коли гаряче африканське сонце своїми нещадними променями, не так заважало працювати. Взагалі під водою сонця й так небагато, а на суднах ловці алмазів встановлювали потужні ліхтарі.

Дайвери з групи бушменів, що працювали на шельфі, спочатку косо поглядали на високого спортивного чоловіка, що дуже відрізнявся від них статурою й навіть поведінкою. Але лише спочатку! Доброзичливий мільярдер швидко потоваришував з цими невеличкими, але неймовірно відважними водолазами й частенько забував з ними, під водою, про всі свої негаразди та цілий світ.

Там, на глибині працювали лише взаємовиручка й злагодженість та Buddy Phone – пристрій для бездротового зв’язку між судном і дайвером. Він був незамінним для того, щоб сповіщати команді нагорі про знахідки та їй підйом, ну й звісно про стан самого дайвера.

Хтось може припустити, що видобувачі скарбів у далекій Африці ніякі не профі, але ця думка хибна! Майстерність таких людей відшліфована до найвищого рівня. А новачків у галузі просто не існує. Тому, коли пристрій Джорджа не відповідав кілька хвилин – син Адівлані спочатку перевірив. Потім занервував, бо все-таки батько наказав прискіпливо слідкувати за шановним швейцарським гостем. Але коли лік хвилин пішов не на користь пірнальника, чоловік миттю відрядив вниз відразу кількох досвідчених дайверів...

Звісно на шельфі не було ніяких глибоких впадин, але заплутатись в прибережній рослинності чи мотлоху або зачепитись за шматки коралів – елементарно просто. Тому треба було впевнитися й рятувати!

З води молодого Берка витягнули непритомним. Йому відразу зробили прямий масаж серця й одягли нову кисневу маску. Це дайвери автоматично робили всім, хто у воді втрачав свідомість. Та цього разу - вони не жарт запанікували.

Слава Богу, «потопельник» Джордж Берк скоро закашлявся й почав приходити до тями. Його погляд ще був туманним, але як тільки з нього зняли маску, чоловік весь час повторював одне й теж: «Зоре моя... Зоряно...»

Розділ 23. Повернення блудного сина

Старий ювелір Ріхард Берк підходив до будь-якої справи виважено та вдумливо. Тому після розмови з українським охоронцем Владиславом Трушем готував для сина цілу промову та вже збирався телефонувати до Намібії, але не встиг.

Його постачальник дорогоцінної сировини, бушмен Адівлані, випередив мільярдера й сам зателефонував та був схвильований до глибини душі.

– Вельмишановний пане Ріхарде! Дуже Вас прошу: зніміть цей важкий камінь з мого серця. Днями нас всіх тут ледве інфаркт не вхопив. З Вашим сином на шельфі сталася дуже неприємна пригода і я не хочу й не можу більше відповідати за таку поважну персону. Пірнальники його вчасно підняли на поверхню й наразі з паном Джорджем усе добре. Але все одно дуже прошу Вас: заберіть! Навіщо мені відповідати перед Богом та Вами за безпеку й життя молодого чоловіка?

– Що? О, Господи! Адівлані, з ним точно все добре і де він? – тепер все частіше хапався за серце старий Берк.

– Клянуся, пане, все добре! Але ж Ви, шановний, знаєте цю молодь. До робіт під водою хлопці його не допускають. Та хто знає, що ще викине дурний молодецький адреналін? Вибачте на слові! – бідкався знайомий африканський колега.

– Я зрозумів. Не хвилюйтеся, дорогий Адівлані. За порятунок мого малого я Вас щедро нагороджу, обіцяю! А йому зараз же буду телефонувати. І навіщо я тільки погодився на його подорож туди? Наче б він мене послухав... – нарікав на свою тяжку батьківську долю закоханого шибайголови, старий мільярдер.

Ріхард Берк зручніше вмостився в кріслі та невідкладно натиснув контакт сина.

– О, татку, привіт! Що вже донесли тобі про потопельника? Я ж їх просив... – награно веселився Берк-молодший.

– Сину-сину! І чому ти в мене такий дурний? У справах розумний, але в забавах - шалений та нестримний. Хочеш все спробувати у житті? То повертайся швидше додому. Тут теж знайдеться чим збурити адреналін, – загадково почав батько.

– Що ти маєш на увазі, тату? Мама знову дістає тебе? Так ви ж здається вже у всьому розібрались? – припустив найпростіше молодий Берк.

– Ой, Джо! Як виявилося, то була лише перша ластівка. А потім понеслося, наче сніг з гори. Твоє неймовірне кохання, потім розрив, оцей твій дурнуватий вояж до Африки. А тепер ще й з України зателефонували. Та доки я прицінювався: як ліпше все подати – ти мене старого своїми пригодами випередив...

– Що сталося в Україні? Вона жива? Таточку, говори!!! – закричав в трубку Джордж так, що старий аж відсунув апарат трохи далі від вуха. Супутниковий зв’язок інколи неймовірно якісна штука. Тому пан Ріхард продовжив:

– Бачиш, синку, ти й сам усе зрозумів: про кого йде мова. Тому, прошу тебе, забудь свої образи та кидай екстремальні розваги. Повертайся додому, будемо якось залагоджувати вашу проблему.

– Як? Тату, вона мене бачити не хоче! Що її заручницею до Швейцарії привезти? Я на все згоден, але ж гордячка й слухати мене не буде, – тепер забув про веселий тон молодий Берк.

– Та ти до кінця дослухай! Оті ваші дитячі розбірки, щодо двійника, вже не на часі. Сталося дещо важливіше й сумне. Дівчина поїхала від тебе додому вагітною нашим спадкоємцем. Вона сильна й вирішила залишити дитинку, хоч сповіщати заборонила. Та доля взяла своє! Чужа дитина виїхала на перехрестя дороги й Зоряна врятувала її, ціною нашої крихітки...

– Господи, тату! Я вилітаю... Що з нею тепер? – стинання закоханого іноземця чуло, скоріше за все, пів намібійського узбережжя.

– Та не смикайся ти! Все обійшлося, Зоряна не постраждала. Її охоронець сказав: кілька синців. Але душа дівчини, звісно, кровоточить. І я міг би скоро стати дідом! Джордже, така біда, що й не сказати,– тепер тужив Ріхард Берк.

– А що відносно охоронця? Якого хріна вона сама вела автомобіль? Це так він її захищає? А ще на мене бочку пер, – понесло молодого.

– Цього він мені не говорив. Прилітай і сам у нього спитаєш. Головне, щоб ви з дівчиною помирилися, а природа візьме своє. Я, наприклад, навіть дуже радий, що у вас так швидко малятко зробилося. Значить, їх у вас буде багато. Це головне! – зализував рани сина старий та хитромудрий вовкулака-мільярдер.

Виходило, що одна біда може перекрити собою іншу. І не треба вже тягнути молодого Берка віжками додому. Після такої артпідготовки він миттю прилетить сам та, не роздумуючи, помчить миритися зі своєю українською квіткою. Пан Ріхард навіть задоволено посміхнувся й вимкнув телефон.

І Джордж дійсно не забарився. Він з’явився спочатку у себе вдома, на Женевському озері. Трохи поплавав у басейні, трохи пожурив колектив прислуги маєтку, а потім поїхав до батька у Ньйон.

– Привіт, мій синочку! Який же я радий, що ти послухався й прилетів. Нащо тобі ті діамантові шельфи, коли тебе в Україні чекає справжнє диво? Бери швидше свій розум і серце та лети розтопити душу нашої майбутньої пані Берк. Ти ж це так добре вмієш робити! – натякав пан Ріхард на те, що його Джо, коли захоче може зробити з жінки покірну істоту та підкорити собі. Але не МЕНЕ...

Вперте створіння, з мільярдними статками, послухалося батька. Джордж взяв зі сховку на Женевському озері каблучку, котру я прийняла від нього як наречена, причепив її на свій товстий золотий ланцюг на шиї, та й вилетів до Києва.

Бориспіль зустрів швейцарського магната, як він це добре вміє: гамірно, напористо й життєрадісно. Бо жодний європейський світ ні за що не зрівняється з колоритом центрального українського аеропорту! Зі щирістю неймовірно заводних перевізників, що говорять усіма мовами світу, хоча володіють лише суржиком ближніх сіл. Або унікальною можливістю дарувати одночасно гарячу українську гостинність, разом з тихим підрахунком: що ще можна взяти з багатенького іноземця та залишити на згадку про себе найкращі вітання, разом зі щербинами на зубах від побитих столичних доріг!

Джорджа Берка сьогодні не зустрічала усміхнена наречена й він винайняв собі дорогущий номер в готелі «Хрещатик». За такі кошти він звісно бачив і кращі номери, але наразі було не до порівнянь. Він обов’язково повинен якось вийти на зустріч з жінкою, заради якої сюди прилетів. Заради якої, з деяких часів, ладен на що завгодно – тільки б повернути те блаженство, що відчував у її палких обіймах. Після всього, що він дізнався, Джордж-Ріхард Берк був точно готовий втратити свою свободу та стати законним чоловіком норовливої української красуні, котра скорила його багатогранний та шалений світ.

Розділ 24. Кохана жінка

Коли Труш привіз мене додому – вже сутеніло. Вересневі дні ставали все коротшими, а вечори сірими й сумними. Та випивки мені більше не хотілося. Й хоча страшний біль нескінченних втрат нікуди не подівся, він притупився і тепер сидів у мені, наче якась невиліковна хвороба. Мабуть, це дивно та тієї нетривалої згубної звички я позбулася самостійно, без будь-яких «спеціалістів».

Просто мені стало дуже соромно перед дівчинкою, що вистояла, коли втратила єдину рідну людину та поринула у безжальний світ грошей і заздрощів. Котрій треба було постійно доводити, що вона гідна важкої роботи, закордонних зв’язків та може боротися з підступною підлістю навколишнього світу. Маленькій Зоряні не годиться бути слабкою, адже вона сильна доросла жінка. Так, інколи їй страшенно не вистачає захисту, міцного плеча та звичайного доброго слова, але пані Зоряна Вербицька не має жодного права на слабкість чи сльози. Це не її стиль!

Ми вже вибралися з авто та підійшли до високої хвіртки мого двору. Я набрала код, а Труш якраз захоплено розповідав: як Коля й Оля мірялися у кого більше зубенят і та розповідь була дуже смішною. Інколи дітки для висловлення своїх думок знаходять такі прикольні фразочки, що дорослому зроду не прийде до голови. Саме тому звучить це завжди весело.

Від нашого руху у дворі почало розгоратися світло симпатичних енергоощадних ліхтарів. Аромат ще квітучих троянд додавав ефекту домашнього затишку... Але раптом нам назустріч вийшов Він!

Без свого супердорогого костюма, у звичайних джинсах та Лакості, з накинутою на могутні плечі легкою шкіряною курточкою - стояв містер мільярдер, зірка європейського ювелірного бізнесу та сходинки Форбсу. Шоколадний африканський загар додавав чарівному Джорджу Берку ще більше шарму й чоловічої краси. Він застиг, наче невеличка кам'яна брила та не давав нам пройти...

Я й сама завмерла на місці та не могла втямити: це сон чи дійсність? Звідки він тут узявся? Така думка приходила мені до голови кожного разу, з нашої першої зустрічі в ювелірці. Дійсно, містер Берк умів з’являтися раптово й неочікувано, це факт!

Дурне питання: як він потрапив на територію, ми з Трушем пропустили. Я ж не встановлювала по периметру паркану 220V. Хоча хтось з сусідів, в запалі після крадіжки, допускав такий варіант.

По інструкції мій охоронець повинен був миттю вивести порушника особистих володінь за територію, але Влад стояв позаду мене й тихо посміхався.

– Що мільярдере, не сидиться тобі посеред світів? Весь час тягне до України? – спокійним, навіть приязним тоном запитав у незваного гостя Труш й здавалося, що наразі вони знову почнуть брататися.

– Навіщо ти приїхав? Між нами все скінчено! – намагалася бути спокійною я, але безжальна магія його погляду змушувала забути про нестерпний біль.

– Та невже? Леді-бос сильна й незворушна. Одноосібно вирішила, що я не маю права знати про нашу спільну трагедію? – він підходив все ближче й говорив доволі грізно, але дивився з такою ніжністю, що мій традиційний гонор зник. Варто було Йому з’явитися і світ навколо знову ожив…

– Владе, твоя робота? – не обертаючись до охоронця, ще доволі сухо запитала я, хоч відповідь була очевидною.

– Я, мабуть, піду. Ви вже тут якось і без охорони розберетесь, – дав іншу відповідь на моє запитання Труш та, не чекаючи згоди, швидко пішов на вихід.

А ми обоє стояли загальмовані й не могли поки прийняти жодного рішення. Кидатись в обійми – я б не дозволила. Адже леді-бос була ще страшенно ображена. А кричати й лаятись про минуле – було вже запізно. Вся та дурня промайнула, наче примарна тінь і зникла. Тому ми просто утопали в очах одне одного й розмовляли саме ними. Всі ж кажуть, що очі то дзеркало душі. Ось ми й пропускали через те дзеркало весь наш біль.

Але для таких рішучих людей, як ми, пауза вже дещо затягнулася. Тому Джордж наважився й зробив ще один крок. Він обережно доторкнувся обома руками до моїх рук, десь на рівні ліктів. А я не знайшла в собі сил відштовхнути Його. Від цього ніжного дотику коханої людини все моє тіло пронизав ще нестерпніший біль і я заплющила очі та майже перестала дихати.

– Зоренько ясна, візьми мене назад у своє життя, бо без цього власне мені не непотрібне... – почула я неймовірно рідний тихий грім його голосу та вже не могла чинити спротиву. Але від його лаконічного прохання біль спалював мене ще глибше.

– Навіщо я тобі? Ти можеш підкорити своєю владою будь-який світ і взяти собі кого заманеться, – тупила я в стилі свого характеру, а він знав про це й лагідно продовжував:

– Та навіщо мені без тебе той світ? Я вже подивився в очі темряві. А потім знову повернувся, щоб бути поруч лише з однією Зорею всіх світів і моєю єдиною коханою жінкою... Прости, що не зміг вберегти наше Щастя й наше перше маленьке Диво. Дай мені можливість виправитись та довести, що я буду гідний нашого Кохання і родини. Тільки цього прошу!

– Ти знаєш про... Що значить «подивився в очі темряві»? Що з тобою було? – розхвилювалась я й поступово, самотня та дуже горда жінка, починала нагадувати нормальну й живу.

– Потім розповім. А ти мені розкажеш про нашу спільну біду. Ми так багато пропустили в розлуці, – тихенько пестив він мої плечі, а потім хитро попрохав: – У тебе не знайдеться водички? Сушить після перельоту, салон був чадний...

Я тяжко зітхнула й розуміла, що як тільки ми перетнемо поріг мого дому – далі поринемо у той світ, що вже жив між нами й залишимося в ньому назавжди. І зворотного шляху не буде! Та я лише цього й хочу!!! Жити в Його обіймах, дихати Ним до забуття, до нескінченності.

Я мовчки відімкнула двері, поставила сумку, пішла до кухні, взяла келих, наповнила водою й хотіла подати гостю. Та ввічливий швейцарець вирішив мені допомогти. Він пройшов за мною і, дивлячись своїм неймовірно прекрасним поглядом в мої схвильовані очі, дійсно попив води. А потім поставив склянку на стіл і вперше після вбивчої розлуки оповив мене своїми сильними жаданими руками. Я застогнала від насолоди й принишкла, наче боялася сполохати те, що відчуваю. Дуже обережно горнулася до його гарячих пульсуючих грудей і блаженно посміхалась, а з очей вже давно текли щасливі сльози.

Берк продовжував огортати мене собою, а я тонула в Його теплі й молилася всім святим, щоб ці солодкі відчуття ніколи більше не залишили НАС. Джордж цілував мою дурну голову й не говорив ані слова. А навіщо? Хіба треба було ще щось казати? Нас і так вже повністю поглинула п’янка насолода поєднання світів, душ, тіл, життя – навіть стоячи тут посеред кухні.

Дивно, але тепер мій гість легенько відштовхнув мене й від такої несподіванки я ледве не скрикнула. Та мій єдиний зняв з шиї свій дорогий ланцюг, розстебнув і взяв до рук мою іменну каблучку.

– Здається це твоє. Я хочу, щоб воно було на місці. Дай пальчика, моя кохана наречена. Нехай ще трішки посумує. Я тут приготував для нас сюрприз, якщо ти звісно не відмовишся носити, – його чарівний голос звучав у всій мені та байдуже було, що Берк запропонує. А він відкрив сторінку на телефоні й показав... обручки!

– Ця пара – моя остання робота. Там в Африці дуже спекотно і я працював уночі, щоб відволіктися найпрекраснішими думками про наше майбутнє. Інколи здавалося, що я просто несповна розуму, адже ти прогнала мене, а я сподівався і все одно мріяв та молився...

Він говорив своїм оксамитовим голосом і з кожним почутим словом у мене всередині, одна на одну, котилися збурені хвилі Щастя. Їх було так багато, що перелічувати я не буду, бо просто не стане часу. Скажу лише, що в душі вже бушував цілий океан. Я не витримала і приклала пальця до його шовкових вуст та покірно попросила:

– Мовчи. Дурна була. Прости... Не проганяла я тебе. Не можу. Я не жила без тебе, так само як і ти, – і тепер підставила пальця, щоб каблучка опинилася на своєму законному місці. Ні, не на законному – на власному, на єдиному, на природному. Більше ніколи її не зніму й, доки жива, не віддам нікому!

Перенасичений задоволенням магічний погляд мого мільярдера спалахнув вогнями феєрверка, котрий в день наших заручин квітнув над його маєтком. Він тяжко, але солодко зітхнув, примружив ті хитренькі очі й прошепотів:

– Ось так. Тепер можна дихати далі. Я не відриваю тебе від справ? Ти ж тільки прийшла, а я тут зі своїми іграшками причепився.

– Чому ти такий же жорстокий, як я? Для рівноправ’я, так? Які у мене можуть бути справи, коли я вже знову не просто існую, а живу в тобі? – відчувала я неймовірне блаженство, що наближається й танула від очікування.

– Так, пані, ми однакові. Саме тому не маємо кордонів ні тіла, ні душі... Я так нестерпно хочу мою Зореньку відчути всю-усю! Прошу: дозволь я буду головним в цей вечір? – таємниче заглянув у мої очі неперевершений звабник, а я не розуміла, як ще тримаюся та пояснила:

– Не хочу вечір. Хочу кожну мить, усе життя, до краплі, до клітинки. Завжди належатиму одному тобі. Вже все, згоріла в пеклі горя леді-бос. Віднині та довіку твоя раба, мій божевільний мільярдере...

І не відриваючи погляду від його потемнілих, до нестями збуджених очей, я поцілувала каблучку, а потім потягнулася до Нього всім тілом. Мій Берк знову поривчасто зітхнув і, як тоді вечірню сукню, тихенько скинув з моїх плечей вже зайву наразі курточку.

ХЕПІ-ЕНД

Про весілля молодого європейського магната не писали хіба що ліниві або дуже віддалені таблоїди світу. Рейтинг компанії Chеopard миттю злетів, а продажі весільних прикрас почали приносити небачені прибутки. Через це наше гучне весілля та навіть насичена кругосвітня подорож стали доволі непомітними для родинного бюджету.

Але все по-порядку. На пишній галявині маєтку, біля Женевського озера, нас вінчав католицький єпископ. І хоча наречена була християнкою, після підписання деяких паперів – мені було дозволено стати однією з головних учасниць цього неперевершеного дійства.

Арка з біло-рожевих квітів та доріжка для наречених вся обсипана пелюстками півоній та троянд – виглядала казково. А коли я побачила кількість стільців для гостей, взагалі подумала, що не витримаю процедури. Та якщо Зоряна Вербицька дожила до цього моменту у своєму складному й не дуже веселому житті, то стати серед такої краси леді Берк, вона вже якось зуміє.

Тільки того урочистого дня я познайомилась зі своєю свекрухою та землячкою Оленою Білоус, прізвищем якої в нашу першу зустріч представився мені Коханий. Жінка звісно мала чарівні риси обличчя справжньої українки: великі сині очі, ніжну рум'яну шкіру та гнучкий, непідвладний часу стан. А ще доброзичливу й жартівливу вдачу, котрих не можуть стерти з нашої душі ні проблеми, ні вік.

Не хотілося б шикувати сукнею, але витвору мистецтва, котрий створив на замовлення Берків один відомий французький дизайнер, що спеціалізується на весільному вбранні – я точно недостойна. Знаєте, страшенно хотілося відразу похизуватися тією красою перед нареченим, та я на гарматний постріл не допустила його, бо ще з часів двійника-кривдниці, стала страшенно забобонною. Цей шедевр бачили на мені лише кілька служниць і Танька, що зі своїм Владом та діточками вже прибули на наше з Коханим свято.

До вінця, гордо й піднесено, вів мене тато Джорджа – пан Ріхард. Він сказав, що не може допустити аби його прекрасна донька відчувала себе, по дорозі до вівтаря, самотньою.

Та яка там самотність? Я навіть не знала, що у родини Берків стільки високопоставлених знайомих та рідні в усьому світі. В першому ряду сиділи кілька справжніх принців і лордів та арабські шейхи. Звісно за часів свого керівництва металургійним комбінатом я звикла до публічності та високих манер, але сьогодні виглядала, як годиться нареченій, збудженою й страшенно розгубленою.

А неперевершений спадкоємець ювелірної династії Берків вийшов до гостей осяяним і казковим. Для мене Коханий у будь-якому вигляді був жаданим та чарівним, але цей білосніжний фрак та золотава краватка додавали його оксамитовому погляду такого неймовірного блиску, якого я ще зроду не бачила...

Він привітно вклонявся запрошеним та здавалося скоро вибухне від Щастя. А коли зазвучали фанфари й пан Ріхард неквапливо повів мене до арки молодят – Джордж стояв майже не дихаючи й танув у мені отим своїм всепоглинальним хижацьким поглядом. Я тремтіла, наче вісімнадцятирічна, але ж повинна була витримати це божевільно прекрасне дійство.

І коли той сивий дідусь, у єпископській тіарі, закінчив свою промову та дозволив сказати нам кілька слів – я була готова втратити свідомість. Та мій прекрасний принц весь час підтримував мене поглядом, а коли ніжно доторкнувся вустами до моїх губ - подарував нові сили. Тепер ми стали чоловіком і дружиною перед Богом і людьми...

Далі був банкет та величезний красивий торт з такими ж ніжними квітами. Був танець молодят на галявині, якісь неймовірні промови й побажання, а я ледве трималась на ногах і не знала чи доживу до кінця урочистості? Та ось мій єдиний, тепер законний Чоловік раптом схилився до вушка й попросив:

– Зоре моя небесна! А давай вже втечемо з цього збіговиська геть!

– Я згодна! – посміхнулась я йому й дійсно була згодна з ним на все на світі. З кожним прожитим днем, я кохала Його все більше й більше і мені не потрібні були його прийоми багатіїв та складні схеми рахунків, а лише неймовірні карі очі, що тонули в мені кожної ночі та вдень. Більшого мені не потрібно!

Про свій металургійний бізнес, в який я вклала багато сили й кращі зі своїх молодих років, можу сказати наступне. Десь через місяць після весілля я, з легкістю, продала його одному багатому конкуренту. Адже мій Коханий миттю заборонив своїй дружині продовжувати її «робітничу» діяльність.

І будь ласка не зітхайте ті, хто скаже, що я втратила свою гордість та автентичність. Нічого подібного! Леді Зоряна Джордж-Ріхард Берк навіть якби її порізали на маленькі шматочки – кожним з них дихала б і належала лише одному на світі. Беззаперечно й абсолютно вільно віддавала йому всю себе, бо він її Обраний навічно!

У кругосвітній подорожі ми побачили багато цікавого та зустріли купу дивовижних людей, а ще я відкрию Вам одну маленьку таємницю. З подорожі ми привезли, в мені, ДВІ краплинки нашого неймовірного Щастя. Й ці крихітні створіння вже починають трохи мучити мене. Та я на все згодна! Час летить доволі швидко і в належний день ми з Коханим побачимо оченята відразу двох своїх маленьких діточок.

Особисто я хочу хлопчика з чарівними карими та дівчинку з синіми очима. Але ж рішення прийме Господь і ми з ним будемо точно згодні, бо в будь-якому випадку наша з містером Берком прекрасна подорож продовжиться й ні за що не потьмяніє!

А якщо цю мою розповідь читали жінки, котрі ще чекають на свого Судженого – я щиро бажаю кожній: одного разу зайти за подарунком у звичайну ювелірку й зустріти там свого єдиного принца. Я не бажаю такої боротьби та випробувань, через які пройшли МИ. ПРОСТО НЕХАЙ ВАШЕ ЖИТТЯ НАПОВНИТЬСЯ ЩАСТЯМ І НІКОЛИ ВАС НЕ ПОКИНЕ!!!