Кріс Тведт - Той, хто вбиває

мене велосипедний спорт зовсім не цікавив. Та все ж я не перемкнув канал. Мабуть, я задрімав, бо не чув, як у мобільному пропищала есемеска. Помітив її аж тоді, коли хотів глянути на годинника.

Повідомлення від Геллє.

Перша ознака життя за багато тижнів. У мені спалахнув промінчик надії, ніби птаха ожила в грудях. Тремтячими пальцями відкрив текст, прочитав.

«Досить мене мучити, Мікаелю».

Що, з біса, це мало б означати?!

Руки мені трусилися, я почав набирати літери, поривався заперечити: я не мучу її, просто хвилювався за неї — ото й усе, але зрозумів, що воно не має сенсу. Якась ірреальність. У душі я сподівався, що вона одумається, тимчасове потьмарення минеться, але надія виявилась марною. Геллє не одумалася.

Я відкинувся на подушку, заплющив очі.

Збуджений коментаторський голос щось розчаровано викрикував з телеекрана. Едвальд Буассон-Гаген пробив колесо, почулось мені, а Александер Крістофф упав — чи може, навпаки...

То був поганий день.

Поганий день для всіх.

Розділ 14

Сюнне стояла посеред мого кабінету й з осудом оглядала безлад.

— Тут діється казна що, Мікаелю!

Я простежив за її поглядом, який мандрував від переповнених стелажів до стосів тек з документами повсюди, де лиш було для них місце. Пара стоптаних черевиків валялася у кутку, підвіконня захаращене брудними чашками з-під кави; сотні згризених кулькових ручок і погнутих скріпок доповнювали колоритну картину.

— Ага, — погодився я. — Трохи є.

Замість сварливо наїхати на мене, як це звично буває, Сюнне розвалилася на стільці для клієнтів, витягнула ноги. У потертих джинсах і старих кросівках, а не в одному зі звичних строгих адвокатських костюмів. Одяг і брак макіяжу робили її молодшою.

— Твій кабінет сміховинно маленький, — сказала вона.

Раніше це не був кабінет, а щось середнє між архівом і коморою для віників та швабр. Коли я сюди вселився, то ще не чувся в праві ставити свої умови й капризувати — мене щойно випустили з тюрми попереднього утримання. Але ж ніхто не збирався осідати тут назавжди.

Сюнне трохи помовчала й додала:

— Останнім часом я часто думаю про майбутнє нашої контори. Як на мене, один з можливих варіантів — розширення діяльності. Знайти солідного партнера, об’єднати зусилля, щоб стати більш конкурентоспроможними на ринку. Ми все-таки найпрестижніша адвокатська фірма в місті, щонайменше в сфері кримінального права. А тому можемо бути привабливими для співпраці.

— Послухай, Сюнне, я не вважаю, що є хоч якісь підстави для...

— Мікаелю! — долинув з рецепції голос пані Сьоренсен. — Телефон! Візьмете?

Я махнув рукою Сюнне. Вона відразу зрозуміла, чого я хочу й відчинила двері кабінету, щоб я міг крикнути у відповідь, не встаючи з місця.

— Звідки?!

— З поліцейського слідчого ізолятора!

— Переведіть дзвінок на мене!

Я зняв слухавку.

— Це з СІЗО турбують, — сказав голос у телефоні. — У нас тут сидить один тип, який дуже хоче з вами зустрітися.

— Хто?

— Юсеф Мардал. Поговорите з ним?

Він несподіванки я на якусь частку секунди аж занімів.

— Скажіть йому, що приїду за чверть години.

Мені довелося довгенько почекати, доки привели Юсефа, але в цьому не було нічого незвичного. Чекання — ось що найбільше виснажувало тих, хто сидів у підвалах під поліцейською управою. Вони чекали, доки мине похмільний синдром або доки їм дозволять похмелитися; вони чекали на адвокатів, слідчих або на чисту білизну. А ще не менш нетерпляче чекали на судове рішення — відпустять їх чи залишать під арештом. Для наглядачів дні теж минали в чеканні, доки вони бігали від камери до камери, перевіряли, чи за дверима все гаразд і чи ніхто не вкоротив собі віку, розраджували тих, хто плакав, або вгамовували дебоширів; рахували години до закінчення зміни.

Я бував у тих темницях сотні разів, здебільшого як адвокат, але одного разу, два роки тому, довелося побути в’язнем. Після того випадку я завжди, коли спускався в поліцейські сутерини, відчував у грудях відлуння тодішнього страху й розпачу. Якщо підверталася нагода, я радо уникав підземелля, але в моїй роботі така можливість не завжди випадала. Сьогодні цікавість здолала нехіть.

Двері відчинилися несподівано, і досередини ввійшов Юсеф Мардал. Я підвівся, подав руку. Його потиск був не такий міцний, як минулого разу.

— Що трапилося? — запитав я, коли він сів за маленький стіл.

— Це ти мусиш з’ясувати, — відповів він. — Мене арештували вчора ввечері.

Я вже здогадався, що він пробув у камері всю ніч. Від його тіла несло потом, очі почервоніли, обличчя бліде. Навряд чи йому пощастило виспатися.

— А сам як думаєш? — знову запитав я.

— Поліція терпіти мене не може. Завжди так було. Я не плазую перед ними, і вони від цього просто казяться.

— Думаю, є конкретніші підстави для твого арешту, ніж нелюбов поліцейських.

Юсеф похитав головою.

— Напевно, знайшли якесь лайно й можуть на мене його повісити. Для них нічого не мало б значення, навіть якби я здобув Нобелівську премію з літератури, бо маю «послужний список», і цього достатньо. Я потенційна здобич...

Я підвівся, натиснув ґудзик дзвінка біля дверей, щоб викликати вартового.

— Я з’ясую, хто слідчий і поговорю з ним. Май на увазі, невдовзі обов’язково відбудеться допит. Тоді все й знатимемо.

— Ти будеш на допиті? — у його голосі вчувалася ледь вловна нотка, тріщина в досі бездоганному фасаді.

— Неодмінно, — сказав я. — Буду.

Більше розмовляти не було про що, ми мовчки чекали, доки хтось прийде й відчинить двері. Чекали довго, але в цьому підземеллі всі на щось чекають.

Розділ 15

— Наскільки добре ви знали Барбару Бломберґ? — запитав інспектор Ґюннар Маркюссен і відразу випустив шило з мішка.

Я майже не сумнівався, що йтиметься про Барбару, ще від дзвінка з СІЗО, і цілком впевнився у своїх здогадах, коли почув, що допит вестиме Маркюссен. Внутрішній ритм усередині мене змінився. Знати — це щось зовсім інше, ніж здогадуватися.

Гадаю, Юсеф Мардал відчував щось подібне, бо хоч мав незворушний вираз обличчя, ураз підтягнувся.

— Барбара? До чого тут Барбара?

— Просто відповідайте на запитання.

— Я був з нею знайомий.

— Де ви познайомилися?

— У тюрмі. Вона вела курс творчого письма для ув’язнених.

— І ви на нього записалися.

То була констатація, а не запитання, тож