Діана Сеттерфілд - Там, у темній річці

темніли, він нишкнув, і до грудня геть виснажувався. Коли добирався до ліжка, то одразу провалювався в сон; коли ж пробуджувався, покидав ці темні глибини, то чомусь щоразу був невиспаний.

Священник не знав, що саме, та щось дивне скоїлося сьогодні ввечері в редкотському «Лебеді». Він обміркує це завтра. Заліз у ліжко з думкою про те, що в червні у цей час уже світатиме. Утім, попереду було ще багато годин зимової темряви.

— Нехай із дитиною — якщо там є дитина — все буде добре, — помолився він. — І нехай скоріше настане весна.

І заснув.

Притискаючи до себе пошарпаний кожух, ніби він і справді міг надати бодай якийсь захист від негоди, волоцюга йшов стежкою до ріки. Історія, яку почув, мала для нього запах грошей. І волоцюга знав того, хто захоче її купити. Стежка була не вельми безпечною: на ній виступали камінці, здатні зіграти підлий жарт із чобітьми навіть тверезої людини; а там, де рівно, було слизько. Коли він шпортався, що траплялося раз-по-раз, то виставляв уперед руки, щоб відновити рівновагу, і це чудом вдавалося. Можливо, у цій темряві були якісь добрі духи, які підхоплювали його під змерзлі руки і вберігали від небезпеки. Ця думка лоскотала розум і змусила волоцюгу порснути. Він ще трохи прочвалав, та відчув сильну спрагу. Язик був обкладений і смердів, наче здохла три дні тому миша. Тому він зупинився, щоб ковтнути з пляшки, яку витягнув із кишені, а потім почвалав собі далі.

Дійшовши до ріки, повернув угору за течією. У темряві не було жодних берегових орієнтирів, та він приблизно уявляв, що перебуває поблизу острова Бренді. Дістався знайомого місця.

Назва острова Бренді відносно нова. У давнину то був просто Острів, й іншої назви було не треба, бо ніхто туди не ходив і дивитися там було ні на що. Але коли у Редкот Лоджі з'явилися нові люди — спочатку містер Вон, а згодом його молода дружина, — однією з перших зроблених ними змін стало будівництво винокурні та заводу з виробництва сірчаної кислоти. Це й дало назву цьому місцю. Акри ріллі, що належали містерові Вону, перетворилися на поля цукрового буряку, а ще проклали вузькоколійку, щоб доставляти на острів буряк, а звідти вивозити бренді. На острові Бренді є чимало роботи, пов'язаної з виготовленням міцного алкоголю. Чи, скоріш, було. Щось там сталося. Чи то бренді виявилося поганим, чи винокурня малопродуктивною, а чи містер Вон втратив цікавість… Але назва залишилася. Будівлі були на місці, хоч устаткування й законсервоване, колії досі добігали краю берега, але переправу розібрали, тож тепер ящики з тим жахливим бренді, що деренчали на рейках, завершили б свій шлях на дні ріки.

Що ж робити? Він спочатку думав, що просто стане на березі й горлатиме, але тепер, коли дістався до місця, зрозумів усю безглуздість цього. Аж тут — це ж треба! — побачив невеличкий гребний човник, прип'ятий до берега — маленький, саме такий, у якому може гребти жінка, і саме тоді, коли йому потрібно. Він привітав себе з такою удачею — сьогодні ввечері боги були на його боці.

Волоцюга втиснувся у човник. Хоч той небезпечно хитався під ним, він був надто п'яний, щоб панікувати, і надто звичним до річки, щоб перекинутися. Нарешті вмостився. Руки машинально завеслували, поки він не від чув, що устромився у протилежний берег. То був не причал, але нічого. Він видерся з човника, замочивши ноги по коліна. Видряпався схилом і попрямував своєю дорогою. У центрі острова височіла триповерхова винокурня. На схід від неї — сірчаний завод. За ним був склад. Він намагався ступати нечутно, та все-таки це не вдалося. Коли чобіт на щось наткнувся і волоцюга зашпортався, нізвідки з'явилася рука і стиснулася навколо шиї, притискаючи його до землі. П'ять пальців міцно давили на сухожилля.

— Це я! — захекано прохрипів він. — Це ж я!

Пальці послабилися. Жодного слова не прозвучало, та він поплентався на звук за тим чоловіком. Дійшли до складу.

Вікон там немає, і повітря всередині було аж надто пахучим. Дріжджі та фрукти, міцна солодкість із гіркавим присмаком — таке густе, що лиш вдихнеш, як одразу захочеш проковтнути, щоб якось позбутися. Освітлені жарівкою пляшки, мідні посудини і барильця навалені абияк. Це було зовсім не схоже на сучасне промислове обладнання, як колись на винокурні. Утім, увесь цей мотлох склепали з украдених звідти запчастин і з тією ж метою — для виробництва алкоголю.

Чоловік не дуже турбувався роздивлятися свого гостя, а натомість умостився на табуреті, звідки його струнка худорлява фігура темним силуетом вимальовувалася на тлі світла жарівки. Не обертаючись, він зосередився на запаленні люльки, що стирчала з-під низько опущених крис капелюха.

Коли чоловікові це вдалося, він посмоктав люльку. Тільки після того, як видихнув, додавши нотку дешевого тютюну до загального смороду, заговорив:

— Хто бачив, як ти прийшов?

— Ніхто.

Запанувала тиша.

— Нікого там немає. Надто холодно, — повторив волоцюга.

Чоловік кивнув.

— Розповідай.

— Дівчинка, — промовив волоцюга. — У «Лебеді» в Редкоті.

— І що з нею?

— Хтось витяг її з річки сьогодні ввечері. Кажуть, вона була мертва.

Пауза.

— То й що?

— Вона жива.

На цих словах чоловік повернув обличчя, втім, його так само не було видно.

— Жива? Чи мертва? Або так, або інакше.

— Вона була мертва. Але тепер жива.

Чоловік похитав головою і категорично промовив:

— Тобі примарилось. Або ти надто багато випив.

— Це те, що вони кажуть. Я прибув, щоб розповісти тобі, що говорять. Вони витягли її з річки мертвою, але тепер вона знову жива. У «Лебеді».

Чоловік втупився очима в жарівку. Гонець чекав якоїсь подальшої реакції, але за хвилину зрозумів, що її не буде.

— Невеличкий жест вдячності… За всі мої поневіряння. Надворі так холодно…

Чоловік щось пробурчав. Підвівся, і на стіну впала темна мерехтлива тінь. Він простяг руку в темряву і витяг невеличку закорковану пляшку. Передав волоцюзі, який сховав її до кишені, торкнувся крисів свого капелюха й пішов геть.

Там, у «Лебеді», склубочившись біля виступу димаря, що досі пашів теплом, спала кішка. Під її повіками мерехтіли котячі сни, що здалися б нам навіть більш бентежними, ніж ті образи, які вигадує вночі людський мозок. Її вушко сіпнулось, і сон одразу ж відлетів. Один звук — майже нечутний звук, із яким приминається під кроками трава, — а вона вже підскочила на всі чотири лапи. Швидко й нечутно перетнула кімнату і застрибнула на підвіконня. Котячий зір із легкістю бачив усе в темряві.

Розмита фігура