Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

Дантез приставив кінчик палаша йому до горла.

— Залиш її, Регнарде!

Француз заморгав та викривив вуста в презирливій усмішці.

— Не будь дурнем, Дантезе, — процідив він. — Тільки про це одне тебе прошу…

— Ти ошукав мене, Регнарде! Ми мали вивільнити твою кохану, а це… це якась помста. Не можу дозволити, щоб ти зґвалтував та замордував невинну даму! — скрикнув Дантез.

— Це придворна повія! Інтриганка, що послала б тебе на ешафот одним рухом пальця!

— Мовчи та одсунься.

— Ти не знаєш, що робиш, пане шевальє! Це пекельна гуляща дівка, прислужниця Марії Людовіки…

Регнард застогнав та відскочив, коли лезо виточило з його шиї струмочок крові.

Кноте швидко, мов блискавка, сягнув за спину, за ліваком[33], дав знак рейтарам і…

Роздався глухий тріск відтягнутого курка. Рейтар завмер, коли чорний отвір стволу глянув йому просто в очі. І це не був пістоль, чи полугак — але ж малий гарлач. Отвір, що розширювався як лейка, крив в собі солідний заряд січеного залізяччя, цвяхів, а то й товченого скла.

— Дантез, ти дурень! — простогнав Регнард. — Вона не може залишитися живою, бо заб’є нас усіх. Відішле на шибеницю, але перед тим видряпає очі, ти… лицар без скази…

— Відійдіть від карети. Двічі просити не стану.

— Ти завжди був дурнем, Дантез. Це ж… якесь шаленство. Не захищай цієї жінки, бо ж не знаєш. Це ж Євгенія де Мейі Ласкаріг, дівоче прізвище — Годебська. Це та жінка, з причини якої я став банітою!

— Кий тобі в сраку, Регнард, — буркнув Дантез. — Там же бачу я твої володіння та достоїнства! А якби розстібнув рейтузи, то показав би, що думаю про твою кар’єру при дворі, про інтриги та змови. Ти забув, що у мене є власна честь! І в такому підлому злочині я участі не візьму!

— Коні! — крикнув один з рейтарів. — Коні на дорозі!

Кнехти Кноте розбіглись в одну мить. Одні кинулися до коней, інші — в сторону лісу. Дантез притис вістря палаша до грудей Регнарда, погрозив йому гарлачем.

— І ні руху!

— Біжимо, Дантез, — простогнав Регнард. — Не треба тут залишатися. Благаю!

Земля загуділа під копитами коней. Швидко і ефективно їх оточила громада вершників. Дантез полегшено відітхнув. По жупанах, ярко-червоних деліях, гєрмаках, кольчугах і бехтерцях, по високих ковпаках, прикрашених пір’ям чапель та хижих птахів, він пізнав поляків. Вершники зупинилися біля карети, тримаючи в руках шаблі та рогатини, челядь цілилася з бандолетів та аркебуз.

— Що тут діється?! — крикнув молодий шляхтич в малиновій делії з соболиним коміром, в багатому жупані з петлицями, в шапці з хутра рисі, прикрашеній підвісом з пуком чаплиних пер. Він помітив даму, стримався, зняв головний убір і витончено уклонився.

— Милостива пані, пробач, що непокою, — сказав він. — Ми побачили карету та трупи. І відразу ж помислили, що тут діється ґвалт.

— І добре помислив, мил’с’дар, — промовила Євгенія низьким, красивим голосом. — Всі ми є жертвами насилля. На нас напала… свавільна компанія під командуванням… ось цього кавалера.

І ось тут несподівано вона указала на Дантеза!

Бертран завмер. Це… Це не могло бути правдою…

— Цей чоловік, — розплакалася Євгенія, поглядаючи на француза, — хотів задати мені ґвалту!

Молодий шляхтич глянув Дантезові прямо в очі.

— Стій, мил’с’дар, і не рухайся! — процідив він крізь зуби. — Віддай зброю та їдь з нами до старости! Ти винен в насиллі та ґвалті, а оскільки схопили тебе in recenti[34] на місці скоєння злочину, тебе чекає суд та шибениця.

— Це все неправда… Підла брехня, — промимрив Дантез. — Я… Я захистив цю даму… Пані, як ти можеш… Скажи, що все це неправда.

— Заберіть його звідси! — крикнула Євгенія. Сльози стікали їй на шию, на порвану сукню та на груди, які вона безрезультатно прикривала шматками тканини. — Це все його дільце!

У Дантеза було таке почуття, якби він летів в бездонну безодню. Кінні слуги та почтові[35] наблизилися до нього з оголеними шаблями.

— Віддайте зброю, шановний кавалере! — повторив шляхтич. — Все, забираймо його до старости!

Дантез примкнув очі. Він розумів, що в нього немає ніяких шансів. Він навіть не почув, як у нього з руки висмикнули рапіру і гарлач, як підштовхнули його вперед, як зв’язали руки та закинули на коня. Його голову охопила ніч…

…яка, власне, минала. Дантез підняв голову. Високо нагорі, в заломі мурів було маленьке віконце; через грати він бачив сіре небо. До світанку не залишилося багато часу. Дантез знав, що як тільки перші промені сонця висвітлять небосхил, по нього прийдуть гайдуки, проведуть до каплиці, до священика. А потім на скриплячій повозці всі вони поїдуть на міський ринок, на якому…

Як все це могло статися? Як могло дійти до того, що така благородна і чесна людина, як він, тепер чекав на виконання смертного вироку? Його життя оказалося варте менше, ніж зітліле лахміття, дещиця соломи з дерев’яного барлогу в льосі пшемиського замку. І подумати тільки: через те, що все життя він намагався бути вірним засадам, які прищеплював батько.

«Честь, мій сину, це щось таке, що сам собі надаєш і тільки сам собі можеш відібрати».

Хто це сказав? Може то бурмотів поглинений молитвою Шмітке, постійно п’яний рейтар з полку Денхоффа, якого повинні були вішати разом з Бертраном? Чи може Мошко Крошнєнський, іудей, слуга Валентего Фредри, якого оскаржили в фальшивомонетництві?

Ні, то був голос батька Бертрана, Жана Шарля де Дантеза, капітана королівських мушкетерів, який дозволив себе забити як дурень на захист честі та короля Людовіка під Ларошеллю. Коли дійшло до сутички з гугенотами, він не захотів покинути знамені та збігти, як його товариші, що виказали більше здорового розсудку. Жан Шарль загинув, порубаний. А якщо б відступив, то, можливо, зберіг би свої маєтності, не допустив би, щоб родичі вирвали їх у молодої вдови та у маленького сина. И тоді він, Бертран де Дантез, не повинен би вдаватися в інтриги, підставляти шию за маркізу Брінвільє, покинути вітчизну з смертним вироком, вплутатися в наступну інтригу