Iрина Давидова - Шалений Бос, Iрина Давидова

Глава 8

Я різко запищала, коли Денис схопив мене за руку і розгорнув на сто вісімдесят градусів. Це було занадто несподівано. Але далі було те, чого я ніяк не очікувала. Він перекинув мене через плече і поніс у зворотний бік. Я почала бити кулаками по його спині, але Суботіну було все одно на мої дії. Почула якесь клацання, а в наступну секунду мій світ знову перекинувся. Він скинув мене на сидіння свого авто.

 - Та чого ти до мене причепився? Навіщо я тобі потрібна?

 - Подобається мені, коли баби мозок виносять. Зрозуміла?

 - Ти впевнений в цьому? Я ж зараз швидко тобі організую винос.

 - Не треба! Я пожартував, - хмикнув він і, клацнувши мене по носі, зачинив двері.

Я видихнула і, прибравши з-за спини рюкзак, незадоволена склала руки на грудях. Якого він робить?

 - Зараз поїдемо поїси, а потім спати.

 - У мене є вечеря! - я дістала контейнер з рюкзака, показуючи його Бетмену.

 - Тоді спати! - він вирулив на дорогу, залишаючи мене в невіданні. - Скажи краще, чому пішла з тієї квартири. Тільки не бреши мені.

- Не хочеться жити з алкашами.

 - Приставав хто?

 - Ну було таке. Вранці душ прийняла, а цей увірвався...

Денис промовчав, але я бачила, як його руки стиснулися на кермі.

 - Я йому вмазала і втекла. Повертатися туди я не збираюся.

 - Наймати нову квартиру, я так розумію, не варіант.

 - Я збираю гроші на квартиру. Поки що немає можливості зняти щось нормальне. Адже я тільки почала працювати. А тут ще... виходить, гроші на вітер.

 - У мене б отримувала у два рази більше.

 - У мене хороша зарплата, тільки потрібно спочатку місяць відпрацювати. Я і так вже аванс брала. Але це ж мало, тим більше для знімання квартири.

 - Родичів немає в місті?

Я різко подивилася на нього і тут же відвернулася до вікна.

 - Куди ти мене везеш?

 - Відпочинеш в номері готелю.

 - Ні, який готель? Там бабки деруть, як скажені.

 - Це мій готель. Я заселю тебе номер, і ніхто тобі не завадить. Зможеш залишатися там стільки, скільки знадобиться тобі. Хоч місяць живи.

 - Ти з глузду з'їхав? Я не зможу з тобою розрахуватися!

 - Дійсно, ти ж мені за штраф ще повинна. Ось і розплатишся, коли будеш у мене працювати. А номер вважай благодійністю. Обіцяю, за нього не буду вимагати з тебе плати. Я ж сам зголосився допомогти.

Мене його розклад ну ніяк не влаштовував! Можна сказати, навіть злив. Ну хто так робить? До чого ця допомога, адже все одно за неї потрібно розраховуватися.

 - Я не буду працювати у тебе, Бетмен.

Він хихотнув, кинувши на мене короткий погляд.

 - Так мене ще не називали. Де твої речі?

 - На роботі, в шафці. Я завтра вихідна.

 - Боюся уявити, чим би ти займалася в вихідний. Радий, що я вчасно встиг.

Через п'ятнадцять хвилин Денис зупинив машину біля величезного готелю, який висвітлювався великою кількістю вогнів. Дуже красиво і дорого, що ще більше мене бентежило. Він хоче, щоб я жила тут?

 - Денис, я не думаю, що це вдала ідея. Тут занадто...

 - Дорого? Не звертай уваги. Тобі не доведеться платити. Підемо!

Я тільки закотила очі. «Тобі не доведеться платити». Звичайно, після цих слів мені вмить стало легше. Угу, як же!

Вистрибнувши з машини, я пішла слідом за Суботіним, намагаючись триматися за його спиною. Мені було жахливо некомфортно і соромно. Відчуття: або я бездомна, якою, по суті, і була, або коханка Бетмена, який вирішив зняти для мене номер. Як же бридко! Від самої себе бридко!

 - Добрий вечір, Денис Сергійович, - привітала дівчина адміністратор.

 - Привіт. Лера, у нас є вільний номер люкс?

 - Секундочку, - дівчина щось подивилася на екрані комп'ютера і тут же посміхнулася, - так, Денис Сергійович. Залишився один люкс, але той, що з двома кімнатами.

 - Чудово. На найближчий час його займе Естель Вербицька. Нікому не бронюй номер.

 - Добре. Зрозуміло.

Дівчина Лера подала ключ Денису, з посмішкою подивившись на мене. А мені соромно настільки, що я всіма силами намагалася подіти свій погляд куди завгодно, тільки б не бачити засудження в очах оточення.

 - Естель моя двоюрідна сестра. Будьте ввічливі та привітні. За номером стежити, як зазвичай.

 - Я Вас зрозуміла, Денис Сергійович. Передам персоналу.

 - Підемо, - кивнув він мені, і я тут же задріботала за Суботіним в сторону ліфта, - твій номер на сьомому поверсі. Звідти проглядається відмінний вид на Дніпро. Кімната світла, вранці сонячно, тому відразу з вечора закривай портьєри, щоб тебе не будило сонце в ранню рань.

 - Мені здається, що це все якось занадто. Ти б міг дати мені найдешевший номер, і я була б вдячна за нього не менше, ніж за цей.

 - Відчувай себе як вдома і припини думати про такі дурниці.

Піднявшись на потрібний поверх, Денис відкрив двері ключ-картою і пропустив мене вперед. Світло спалахнуло автоматично.

Боже мій, як же тут красиво і стильно. Боюся навіть уявити, скільки коштує цей номер. Це точно люкс? Не президентський?

 - Якщо світло буде заважати, зможеш сама вимкнути, натиснувши на вимикач.

Я у відповідь нічого не сказала. Скинула кеди та боса проклепала по килимовому покриттю до величезного вікна. Денис не збрехав, звідси був чудовий краєвид на Дніпро. Як же красиво... здається, я і в минулому житті не бачила нічого подібного.

Нічні вогні, які відбиваються в воді. Місячне сяйво, що виблискує на річковій гладі... казка, не інакше. Немов я маленька принцеса, потрапила в якийсь інший світ. А що, якби не Денис? Спала б я на лаві й далі?

Здригнулася, коли відчула гаряче дихання на шиї. Хотіла відійти, вислизнути з кайданів, але Суботін перехопив мене за талію і, притиснувши до себе, грубо виголосив на вухо:

 - Я почекаю ще трохи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно