Шевчук Валерій - Три листки за вікном, Шевчук Валерій

Наш козак добре знав оті лихі поговори, але завжди сміявся з них, вважаючи за бабські теревені. І от одного разу, не кажучи нікому й слова, подався він під вечір на ту могилу, бо таки захотів випробувати не так долю свою, як себе. Їхати до могили треба було довго, годин із сім, отож прибув він до неї якраз перед північчю, їхав і підсміювався над страхопудами, бо світ йому був простий і ясний і не відав він його таємниць та жаху.

Біля самої могили зупинився й розгледівся. Навколо було моторошно тихо. Спала в мороку степова трава, спало кілька дерев на узбіччі, не чув ані цвіркунів, ані погуків нічних пташок.

Козак зіскочив з коня і пішов, мочачи чоботи в росі, нагору. Кінь покірно слідував за ним, хоч неспокійно похропував і крутив головою. На вершині лежав великий камінь, а біля нього цурпалля і слід од багаття — не одного сюди вабило, і не один тут ніч ночував.

Козак сів на камінь і відчув млість, що раптом огорнула його тіло, — спати йому захотілося. Але він поборов себе, викресав вогню й запалив хмиз, щоб трохи посидіти при багатті й повечеряти. Поки варився куліш, козак сидів біля вогнища й дивився, як помалу жере вогонь паливо. Йому здалося раптом, що земля під ним здвигнулася, заіржав раптом його кінь, — вперше морочно стало нашому сміливцю. Щоб отямитися, закушпелив люльку, і доки її палив, усе і навколо було спокійно. Коли ж висмоктав з черепка останній дим, вдруге гойднулася під ним земля і вдруге заіржав кінь. Козак скочив на рівні, але довкола стигла нерушима тиша, лише подихав у вічі теплий нічний легіт, якийсь дивний запах приніс він козакові. Він удихнув того запаху і відчув, що дурманіє, що в голові йому затуманилося, а очі починають погано бачити. Ноги затрусилися, і він впав непритомний у траву, так і не дочекавшись, доки звариться на вогнищі йому куліш.

Прийшов до тями тоді, коли ранок почав ледь-ледь дріботіти, коли небо почало швидко наливатися світлом, спершу сірим, а тоді синім; скочив одразу на ноги й роззирнувся. Коня біля нього не було. Він зирнув на погасле вогнище, на казанок із загуслою кашею і раптом кинувся притьма бігти. Він не так збіг, як скотився з могили і тут, біля дерев, застав, свого коня. Стрибнув на нього, а тоді почув, як щось дихнуло чи зітхнуло йому в спину. Волосся стало сторчака в козачини; він свиснув й погнав щодуху коня, а коли, від'їхавши на кілька гін, роззирнувся, побачив, що могила вся покрита густим туманом і в тому тумані раптом щось блиснуло, ніби хтось вистрілив йому услід. Козак притис острогами коня й помчав з цього клятого місця так швидко, як тільки міг витримати його вірний приятель…

За місяць по тому розгорілася велика війна. Струмки крові полилися тоді по землі. Серед воєнних хуртовин найбільше лютував наш козак. Ярий вогонь палив йому душу, дикий і завзятий був він у бою. Але мав одну дивну пристрасть: не любив бачити когось над собою. Отже, й виходило, що після кожної битви гинув старшина, котрий стояв на приступець вище за нього. На місце вбитого завжди обирали нашого козака, але завжди після того не радість він відчував, а стуму.

Тоді він пішов до святих місць висповідатися.

— Я вбивав усіх, — сказав він, — хто мною керував. Не вищих, а тих, що стояли якраз наді мною.

— Навіщо ти чинив це, сину? — спитав у нього чернець. Був чорний і зарослий, довгі роки сидів у схимництві, а наостанок, як ієромонах, давав мир заблудлим.

— Здається, заздрість поселилась у душу мою, — мовив козак.

— Викинь її із серця й прожени із душі, — сказав чернець. — Заздрість — це геєна пекуча, змія невсипуща, випали її з душі, прожени і тільки тоді спасешся.

— Не можу її вигнати, — сказав козак, — коли б міг, то не прийшов би до вас.

Чернець покропив його святою водою, але не допомогла козакові вода.

— Щоб вилікуватися, — сказав схимник, — маєш дуже того захотіти…

— Таж я хочу! — скрикнув козак. — Бозна-скільки часу хочу! Але як? Я ж прийшов питати ради…

— Геєна пече тебе, — спокійно сказав чернець і замислився. Він довго думав, аж так, що вирішив козак: забув про нього старий. Вже й покашлював, і неспокійно вовтузився, але чернець, ніби ідол, сидів. Нарешті звів на козака очі й позирнув пильно.

— Хто ти тепер у війську? — спитав.

— Полковник.

— Гетьманом стань.

— Штовхаєш мене на новий злочин? — вигукнув козак… Через кілька днів старого гетьмана було підступно вбито, а замість нього обрано нашого козака.

— Слава героєві, слава! — гукало товариство. — Слава новому гетьману, веди нас і керуй!

Так кричали козаки, а він стояв, набундючившись і виставивши наперед булаву. Відчував, що пориває його могутня хвиля, бо підкоряються йому десятки тисяч людей і може двигнути цю юрму, куди захоче. Був на піднесенні, наче плив хвильливим морем, і це море корилося йому.

"Тепер, — подумав він, — перестане мене жерти з'їжа. Тепер я нарешті заспокоюся і не буду лити безневинну кров. Я досяг того, про що колись і мріяти не важився, — ось воно, щастя!"

І він гукнув на все горло гучне й радісне привітання своєму війську, а воно однодушне відповіло тисячами так само радісних голосів.

Але наступного дня чорна хмара сповила гетьманове чоло. Опинився раптом сам на сам, начебто в глуху, без вікон та дверей, кімнату потрапив, із якої не видертися, скільки б не бився об ці глухі стіни. Дивний відчай посіявся в його серці, стискала і з'їдала його нез'яснима туга, аж застогнав він і заплакав, мотаючи головою. Бився об стіни, які сам собі звів, але виявилися ті м'які й податливі, і не дістав гетьман звільнення.

— Я нікчемний і немічний, — сказав він ченцеві, котрого зробив своїм наближеним. — Не відаю, що мені тепер чинити. Як керувати далі і як запалювати ці сотні тисяч людей? Куди їх вести і заради чого? Біда велика впала на мою голову: всього я досяг!

— Але ти позбувся заздрості, — сказав йому чернець. — Отже, прогнав те, від чого просив звільнення.

— Заздрості? — перепитав гетьман. — Здається, я її і справді не маю. Але тепер мені здається, що саме заздрість запалювала мене до чину. Допомагала існувати, отже, і згубив я те, що допомагало мені жити. Що ж далі?

— Чини так, як усі володарі, — сказав чернець. — Відчуй заздрість до підлеглих тобі, щоб не могли вони тебе скинути.

— Тобто як?

— Наводь на них страх, — усміхнувся загадково чернець. Тоді покотилися з пліч сотні голів, полилася річкою кров народу козацького, і заполум'яніли над його містами й селами червоні пожариська.

РОЗДІЛ XXI,

у якому Турчиновський віддається роздумам про себе

Як уже оповідав, люб'язний читальнику, щоб вести ці записки, я усамітнився на пасіці, сказавши домашнім, що я нездоровий, і це не було вигадкою. Люди моєї крові мають у душі щось таке, що не перестає їх палити навіть тоді, коли ледве вже дихають. Я старий та немічний, але здатності тверезо мислити не втратив. Стоїть чудове гаряче літо, навколо пахне квітками й медом, пасіка — в садку, а я живу в курені, де так життєдайно духмяніє сіно. Поблизу немає доріг, і це певним чином теж мене заспокоює, бо дороги й досі небезпечно хвилюють мене. Для людини, котра провела в мандрівках не один рік, це буде зрозуміло.

Думаю тепер, люб'язний читальнику, й про інше. Попри все, попри невсипущість духу мого, я таки добився нарешті до дому й осів надовго й надійно. За цей час у мене виросли діти, а от зараз, на старості літ, знову затопив мене неспокій, завинулася в старій голові туга про шляхи-стежки. Врешті, це почуття ніколи мене не полишало, бо й життя вдома — теж мандрівка. Мандрівка в сімейний затишок, спокій, злагоду, в господарчі клопоти, в життя, одне слово, в буденне. Здебільшого люди так і живуть, бо й потрібно так.

Про одинаків, котрих носить шляхами і котрих палить дух невсипущий, — про тих інша мова. Але коли довго блукаєш світом, не раз мрієш дістатися до рідної стріхи, яка стане останнім твоїм захистом і притулком. Це так завжди: мандрованого вабить затишок, а осідлого — дорога. Тут теж я завбачую коло, а їх у житті, на мою думку, не перелічити. Часом і світ бачиться мені як величезна мережа, сплетена з більших чи менших кілець, — в коло складається життя людське, в коло сплітаються думки й бажання. Од відчуття множинного накладання цих кіл можна і у відчай упасти: де тут початок, а де кінець? Здається часом, що початку й кінця годі шукати, маленькому мозкові людському несила охопити той велетенський усесвіт кілець. Мозок людський — його складник; зрештою, чи не мозки людські ту мережу створюють! Усе подібне в світі — це так, але нічого в ньому не повторюється, бо нове вище від попереднього на драбині часу стоїть.

Хочу розповісти про пригоду, яка сталася сьогоднішньої ночі і не на жарт стурбувала мене. Я тільки-но заснув, саме був час, коли найдухмяніше віє нічним леготом і найголосніше цвірчать цвіркуни, аж раптом зникли й цвіркуни, й легіт. Стало десь так тихо, як тоді, коли сідав писати писання, а до мене в помешкання впливла темрява. Не знаю, може, цього разу я заснув знагла, як це трапляється у старих людей, і все мені привиділося-причулося. Я ж виразно почув, як по куреню хтось ходить: шелесь, шелесь, начебто жінка у новій сукні. Ще більше здивувався: у курені тільки й місця, що спати одному, де ж таки ще й комусь ходити? Спробував розплющити очі — зиркнув крадькома.

Біля мене сиділа біла-біла жінка. Щось неземне світилося в її обличчі — була вона чудової вроди.

— А що, вже тут? — спитала вона.

— Хто? — перепитав я, але вона похитала головою.

— Ще не тут, — сказала. — А ти бачиш мене?

— Бачу, — мовив я досить спокійно, бо мариська таки навідують мене і я до того звик.

— Це зле, — сумно всміхнулася жінка. — Не повинен бачити мене.

— А ти хто? — запитав я, боячись голосніше дихнути. Вона лише подивилася на мене.

— А як гадаєш? — спитала згодом. — Ким тобі видаюся?

— Дуже вже гарна ти, — сказав я. Вона засміялася.

— Це зле, що мене побачив, — мовила. — Чи багато тобі ще писати?

— Багато, — відповів я. — Половину.

— Чим же закінчиш?

— Не знаю, — відказав я. — Чим можна закінчувати коло? Хіба воно має кінець?

— Все має кінець. Хто-хто, а я вже знаю, — сказала жінка.

Я мовчав. Вона смутно похитувала головою.

— Зле, що ти мене побачив.

— Але хто ти? — спитав я в надії, що помиляюся.

— Спи, — м'яко шепнула вона самими вустами. — Одпочинь! Мені буде шкода тебе, коли закінчиш писати.