Ярослав Яріш - Кровна мста

Сам Костянтин у суперечку між купцями не пхався – сидів збоку. Його справа була почати розповідь, Мирослав голосно заперечив, пообкладавши всіх «брехливих ромеїв» останніми словами. Сварку почули інші: греки, болгари, хозари, приєдналися до Костянтина. Усі кричали голосно, намагаючись перекрикнути один одного. Випите вино підігрівало цю суперечку.

Особливо розійшовся Мирослав:

– Лжа є ваші слова, нехай Господь покарає вас. І варяги ваші брешуть.

– Це ти брешеш, – спокійно відповів йому грек-опонент. – Кличте сюди вікінгів!

Усі затихли. Раптом з-за сусіднього стола тяжко один за одним підвелося четверо мужів у кольчугах. Купці розступилися, пропускаючи їх. Варяги були підперезані мечами, кожен мав за поясом ніж. Вони сіли навпроти русичів, їх розділяв стіл. Один із них щось гаркнув по-варязьки, однак Вуй їхньої мови добре не знав, лише зрозумів слово «брехун».

– Сидів єси в Києві, варяжине, тож по-руськи речи! – сказав йому Мирослав.

На це рудобородий варяг також відповів йому довгою тирадою, з якої русичі зрозуміли лише декілька слів: «твоя мама», «цап», «собака», «молот Тора» і «клянусь Валгаллою». Мирослав подивився на своїх.

– Це якісь пройдисвіти. Вони ніколи не були в Києві, інакше знали б нашу мову. Дарма й говорити. Ходімо, боярове!

Руси вже було підвелися, як рудобородий варяг мовив дуже ламано:

– Я ходити не в один похід під знамена ваш конунг Ярослейф. Кажу вам, що то наші мечі, мечі вікінгів привели його до слави й дали не одну побіду.

Русичі знову посідали на свої місця.

– Чому чутки розносите, що то Ярослав побив братів своїх? – запитав Мирослав.

Поки що з трійці бояр говорив найбільше він. Середич лише деколи втручався, а Вуй узагалі мовчав, підперши сиву голову руками.

– Було так. Ярослейф хитрий, як змій, жорстокий, того що каліка зроду. Він ненавидіти вітця свій Вальдемара, завидувати йому. Ярослейф задумати помститися свій отець, скинути його й самому стати конунг. Братів своїх намовляти, але ті не пішли за ним, а тільки проти нього. Тоді Ярослейф побігти з Холмгарда за море, до Швеції, і просити нашого правителя, аби дав йому поміч на отця і братів. Просив руки дочки його, Інгігерди. Діва ця вельми гарна, славитися своя краса на всі землі північні. Вона заручена була з іншим, зі славним вікінгом із Норвегії, тільки той посварився з її батьком…

– Не треба мені бабиних казочок. Ти, варяжине, діло говори! – перебив грубо Мирослав.

Вікінг поглянув на нього, ковтнув ще вина, тоді продовжив:

– Наш правитель видати свою дочку за вашого князя, хоча та й не хотіти йти за потворного каліку. І вікінгів дати Ярослейфу. Мати тільки одну умову наш славний конунг: аби перемогу ваш князь здобути не підлим вбивством, а в чесному бою, бо добра слава для вікінгів дорожча за золото. З допомога вікінгів Ярослейф побив усіх ворогів своїх, а собі забрав батьківську землю. Її, ту землю, разом із городами, церквами, весями, з усім багатством її князь-каліка кинув під ноги свої жоні-красуні, тільки вона і так його ніколи не покохати, бо в серці її завше бути славний Олаф…

– До біса Олафа, – знову перебив Мирослав. – Про братів речи, як їх побито було…

Варяг вишкірився.

– Побилисьмо їх, як кабанів на ловах: кого де запопали, того там і зарізали. Один із них біг до печенігів, то ми його догнали аж коло Переяслава, а ще одного – аж коло гір Карпатський, бо той, ніби заєць, тікати на угри до свій тесть.

– О Боже, – тільки видихнув із себе Вуй, почувши це.

– Боярове, – Середич аж із місця підвівся, – та це ж він рече про славних княжичів Бориса і Святослава! Як кабанів на ловах…

– Охолонь, брате, – заспокоїв Середича Мирослав. – Не так усе було. Ти, варяжине, чи по невігластву своєму, чи навмисно, але перекрутив усю правду. Кожен знає, що найперше було вбито блаженних Бориса і Гліба. Борис замість вітця свого Володимира мав на стіл великокняжий сісти. Дружина тоді з Борисом печенігів пильнувала, саме стояла біля Переяслава. Борис дізнався про смерть отця, про те, що бояри посадили на стіл великокняжий Святополка. Він розпустив свою дружину – не хотів проти брата йти. Тут і дістали його вбивці.

Варяг на ті слова засміявся.

– Ха-ха, і ти вірити в ті байки? Таким дурним був Бурислейф! Речу вам: ми побили його в бою, він же тікати до печенігів. Ми з ярлом нашим Еймундом догнати його й забити в наметі!

Бояри мовчали. Вуєві такого не могло приснитися і в найстрашнішому сні. Справді, воєвода знав, що Ярослав ще за життя батька наставляв йому роги, не бажав платити Києву данини. Володимир збирав дружину, щоби зустрітися із сином і впокорити його. Та не встиг – помер. Відразу за ним склали голови Борис, Гліб, Святослав та інші сини. Їх побили вбивці несподівано, зненацька, підло… Тим часом варяг продовжував розказувати, відчувши смак власної величі і слави:

– Не бути кращого меча за меч вікінгів. Ви, руси, до раті не годні, бо не єсте вої, а тільки ратаї. Вам аби землю орати. Коли б не ми, вікінги, то і не мали б ні землі своєї, ні князя, були б рабами хозар, греків, ляхів або печенігів. Не стало б Русі. Ми, варяги, побити з Ярослейфом усю вашу Русь, урвати собі много золота, здобичі, дів і жінок ваших брати.

– Одумайся, варяжине, що речеш, – це вже не витримав Вуй і підвівся зі свого місця.

– Речу, як є. Ідіть ліпше свині пасти і землю орати.

Варяги, а за ними і греки зареготали. Вуй ще гірше зблід. Поруч із ним підвелися Мирослав і Середич.

– Забери, варяжине, свої слова назад, аби кров’ю їх змити не довелося.

Вікінги й собі підвелися. Їх було четверо проти трьох русичів. Рудобородий витяг ножа, показав Вую. Воєвода тут же схопив варяга за руку своєю долонею, ніби лещатами, викрутив убік. Рудобородий крикнув із болю і випустив ножа. І