Рафаелло Джованьолі - Спартак

Фракієць постарався за усмішкою сховати неприємне відчуття від поведінки дівчини. Відвівши її руки і м'яко відстороняючи від себе Евенію, він сказав:

— Дякую тобі, дівчино… Зараз я волію підкріпити свої сили… мені цього дуже бракує…

— Сюди, сюди, хоробрий гладіаторе, — сказала Лутація, випереджаючи Спартака й Требонія і запрошуючи їх в іншу кімнату, — тут для вас приготовлена вечеря. Ідіть, ідіть, — додала вона, — твоя Лутація, Требонію, подбала про тебе. Почастую тебе чудовою печенею: такого зайця не подадуть до столу навіть у Марка Красса!

— Що ж, скуштуємо, оцінимо твої страви, крутійко! — відповідав Требоній, легенько поплескуючи Лутацію по плечу. — А поки що подай нам амфору старого велітернського. Тільки гляди, старого!

— Всемилостиві боги! — вигукнула Лутація. — Подумати лишень!.. П'ятнадцятирічної витримки! Це вино зберігається від часів консульства Гая Целія Кальда й Луція Доміція Агенобарба!

Поки Лутація розважала гостей, її рабиня, ефіопка Азур, принесла амфору. Вона зняла печатку, яку гості заходилися розглядати, передаючи її один одному, і налила частину вина у високу посудину з товстого скла, до половини наповнену водою, а залишок вина перелила з амфори в меншу посудину, призначену для нерозведеного вина. Обидві посудини Азур поставила на стіл, а Лутація перед кожним із гостей поставила чаші. Між посудинами вона помістила ківш, яким наливали в чаші чисте або розведене вино.

Незабаром гладіатори змогли оцінити мистецтво Лутації, її печеню із зайця, а також вирішити, скільки років вину. Якщо велітернське й не цілком відповідало даті, зазначеній на амфорі, коли її запечатували, все ж його визнали досить непоганим.

Вечеря вдалася на славу, вина було вдосталь, гладіатори веселилися від душі. Усе сприяло дружній бесіді й незабаром справді стало дуже галасливо.

Один тільки Спартак, якого обсипали захопленими похвалами, не розділяв загальних веселощів, не жартував, їв ніби знехотя, — може, він усе ще був під владою пережитого за цей день і не встиг отямитися від приголомшливого усвідомлення несподівано отриманої волі. Здавалося, над його головою нависли хмари суму й туги, — й ані гострим жартом, ані лагідним словом співтрапезники не могли розігнати його смуток.

— Присягаюсь Геркулесом… милий Спартаку, я не розумію тебе!.. — звернувся до нього Требоній і хотів було налити велітернського у чашу Спартака, але помітив, на превеликий подив, що вона повна. — Що з тобою? Чому ти не п'єш?

— Чому ти такий смутний? — запитав один із гостей.

— Клянуся Юноною, матір'ю богів! — вигукнув інший гладіатор, судячи з вимови — самніт. — Можна подумати, що ми зібралися не на товариську гулянку, а на поминальну тризну. І ти, Спартаку, начебто святкуєш не свою волю, а оплакуєш смерть своєї матері!

— Матері! — голосно повторив Спартак, немов вражений цими словами.

А через те, що він засмутився ще більше, ланіста Требоній встав і, піднявши свою чашу, вигукнув:

— Пропоную випити за волю!

— За волю! — дружно підтримали гладіатори. І в них заблищали очі після слова «воля». Усі встали й високо підняли свої чаші.

— Ти щасливий, Спартаку, що домігся волі за життя, — з гіркотою сказав білявий молодий гладіатор, — а до нас вона прийде тільки разом зі смертю!

Від вигуку «воля» обличчя Спартака засяяло. Він високо підняв свою чашу й звучно вигукнув:

— Хай живе воля!

Але сумні слова молодого гладіатора так схвилювали його, що він не міг допити чашу — вино не йшло йому в горло, і Спартак скорботно опустив голову. Він поставив чашу й сів, поринувши у глибокі роздуми. Запала тиша, очі десяти гладіаторів були спрямовані на щасливця, що отримав волю, в них світилася заздрість і радість, веселощі й сум.

Раптом Спартак перервав мовчанку. Задумливо спрямувавши нерухомий погляд на стіл, повільно карбуючи слова, він вимовив уголос рядки знайомої усім пісні. Її зазвичай співали гладіатори в години фехтування у школі Акціана:

Він народився вільним Під отчим дахом, Але в залізні ланцюги Був ворогом закутий. Не за батьківщину нині Б'ється він на чужині, Не за милий, далекий, За батьківський дах Ллється в битві жорстокій Гладіатора кров.

— Наша пісня! — шепотіли здивовано й радісно деякі з гладіаторів.

Очі Спартака засяяли від щастя, але миттю, ніби бажаючи сховати свою радість, причину якої не міг усвідомити собі Требоній, Спартак знову спохмурнів. Він запитав своїх співтрапезників:

— З якої ви школи гладіаторів?

— Ланісти Юлія Рабеція.

Спартак узяв свою чашу і мовив, повернувшись до виходу:

— Світла!

Гладіатори перезирнулися, а молодий білявий самніт промовив, ніби подумки продовжуючи перервану розмову:

— І волі!.. Ти на неї заслужив, хоробрий Спартаку!

І тут Спартак обмінявся з ним швидким промовистим поглядом — вони зрозуміли один одного.

Саме у ту мить, коли юний гладіатор вимовляв ці слова, пролунав гучний голос людини, що з'явилася у дверях:

— Ти заслужив на волю, непереможний Спартаку!

Усі повернули голови й побачили на порозі могутню фігуру. Це був Луцій Сергій Катиліна. Після слова «воля» Спартак і всі гладіатори, за винятком Требонія, зупинили на Катиліні запитальний погляд.

— Катиліна! — вигукнув Требоній. Він сидів спиною до дверей і не відразу помітив, хто увійшов.

Він поспішив назустріч Катиліні, шанобливо вклонився йому й, за звичаєм, підніс на знак вітання руку до губ і сказав:

— Привіт тобі, славний Катиліно!.. Якій добрій богині, нашій покровительці, зобов'язані ми честю бачити тебе серед нас у цей час і у такому місці?

— Я шукав тебе, Требонію, — відповів Катиліна, — а також і тебе, — додав він, повернувшись до Спартака.

Зачувши ім'я Катиліни, відомого на весь Рим своєю жорстокістю, убивствами, силою й відвагою, гладіатори перезирнулися.