Колектив авторів - Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

використання всіх названих груп джерел дає можливість суттєво розширити уявлення про характерні риси, притаманні судовій владі у державах, що існували на території України в досліджувану добу. 2.3. Судочинство та судові органи у скіфських ранньодержавних утвореннях

Скіфи, племена яких заселяли південь Східної Європи у І тис. до н. е., належать до народів, що назавжди увійшли до історії людства. Нині вже достеменно встановлено, що у VII ст. до н. е. з глибин Азії до північнопричорноморських степів вторгнулися численні орди кочовиків, які зайняли величезну територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, а також частину Криму. Вони складали військово-політичне об’єднання племінних союзів на чолі з іраномовними племенами скіфів[68]. Саме це об’єднання й стало основою Скіфського ранньодержавного утворення. М. І. Артамонов, який досліджував суспільний лад скіфів, висловив припущення, що назвами «скіфи царські», «скіфи-землероби» тощо іменувалися не окремі племена, а групи споріднених між собою племен[69]. Нині такої думки додержується переважна більшість фахівців. Хоча до скіфського міжплемінного союзу входили не лише власне скіфи, а й інші племена, які відрізнялися від скіфів походженням і мовою, античні автори називали його «Скіфією». Як відомо, остаточного оформлення це ранньодержавне утворення набуло наприкінці V ст. до н. е. Хоча сучасне населення України й не є прямими нащадками скіфів у біологічному та мовному відношенні, скіфська історія — яскрава сторінка історії нашої держави, а скіфська культура, у тому числі й правова, безумовно, є частиною нашої культурної спадщини[70].

Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений з деякими змінами на звичаєве право. Скіфська культура протягом усієї історії залишалася безписемною[71], тому й фіксація норм звичаєвого права не могла бути здійснена. Поряд зі звичаєм доволі рано з’являється й інше джерело права — правила, встановлені царською владою.

Окрім того, на території Скіфської держави збереглися групи автохтонного населення, які жили, користуючись нормами власного звичаєвого права. Значною мірою зберегли свої правові звичаї, наприклад, племінні союзи таврів у Криму, неврів, що жили на південь від Прип’яті, гелони та будини, які населяли басейн середньої течії р. Ворскли з центром в описаному Геродотом м. Гелон (Herod., IV, 108). Зважаючи на повідомлення Геродота про те, що значна частина будинів говорить грецькою мовою, ймовірним є певний вплив еллінського права, можливо й процесуального, на право гелонів та будинів, які, вочевидь, активно контактували з античними державами Північного Причорномор’я і могли сприйняти деякі правові норми від еллінів.

Можемо припустити, що найбільша кількість справ, які розглядалися скіфськими судами, стосувалася майнових суперечок. Під правовим захистом перебувала власність на рабів, худобу, вози з наметом, які служили пересувним житлом, речі побутового вжитку. Знаними були й справи про порушення зобов’язань, що виникали як зі спричинення шкоди, так і з договорів міни, купівлі-продажу, дарування, поклажі тощо. Особливо ретельно судові органи розглядали випадки порушення угод, що були закріплені присягою[72], оскільки, порушуючи присягу, скіфи, за тогочасними уявленнями, водночас здійснювали й злочин проти богів, іменами яких вони клялися. Геродот так описує процедуру присягання: «У великий глиняний ківш наливають вина та примішують до нього кров тих, що укладають договір, зробивши укол шилом або невеликий надріз ножем на тілі, потім занурюють у чашу меч, стріли, сокиру та дротик. Після здійснення цього обряду вони (скіфи. — Авт.) довго моляться, а згодом п’ють суміш, як ті, що домовляються, так і найдостойніші з присутніх» (Herod., IV, 70).

Розглядалися й справи «кримінального» характеру[73]. У звичаєвому праві скіфів відносно рано оформлюються поняття про злочин, під яким розумілося, насамперед, завдання шкоди окремій особі. Серед найнебезпечніших злочинів джерела називають злочини проти царя — замах на його здоров’я або життя, зокрема за допомогою чаклування, непокору царському наказу. Тяжким злочином вважалася також неправдива клятва «богами царського вогнища» (Herod., IV, 68). Порушення звичаїв і відступ від віри в скіфських богів також зумовлювали смертну кару винного. Про це, наприклад, свідчать оповіді Геродота про страту скіфського царя Скіла, який мав дружину-ольвіополітку та брав участь у релігійних церемоніях на честь Діоніса, а також про страту мудреця Анахарсіса, який після повернення з Афін на батьківщину здійснював жертвоприношення за грецьким обрядом (Herod., IV, 76–80).

До тяжких злочинів належало завдання особі тілесних ушкоджень, образа, зокрема образа дією. В одній з новел Лукіана зазначалося: «А у нас, скіфів, якщо кого вдарить хтось з рівних або, напавши, повалить на землю чи розірве одежу, то старшини накладають за це велике покарання, навіть якщо образу буде завдано при небагатьох свідках»[74].

Цілком імовірно, що справи розглядалися у формі змагального процесу, який рухався ініціативою заінтересованих сторін. Як докази часто бралися до уваги свідчення ворожбитів, які здійснювали гадання за допомогою вербових