Гюнтер Грасс - Моє сторіччя

цікавило не майбутнє, а навпаки, минуле. Насамперед обидва наполягли на тому, що наша зустріч має перетворитися на сніданок із шампанським. Мені дозволили обмежитися помаранчевим соком.

Поміж круасанами і тарілкою із сирами на мармуровому столику лежали, мов речові докази, дві книги, довкола яких велася жвава суперечка: щоправда, наклад «На Західному фронті без змін» був у десятки разів більшим, ніж «У сталевих грозах».

— Це правда, — погодився Ремарк, — цей роман став бестселером. Але після тридцять третього, коли книгу було публічно спалено, вона близько дванадцяти років не видавалася ні в оригіналі, ні у перекладах, тоді як ваші військові гімни протягом усього цього часу, вочевидь, були доступними.

На це Юнґер промовчав. Аж коли я зробила спробу почати розмову про окопну війну у Фландрії та на вапнякових ґрунтах Шампані, розгорнула карти відповідних регіонів і поклала їх на прибраний після сніданку стіл, він заговорив про наступ і контрнаступ на Соммі та підкинув у нашу розмову ключове слово, від якого ми вже не змогли відступити:

— Вам, шановний пане Ремарк, уже не довелося носити цей нещасний шолом, пікельгаубе, бо на нашій ділянці фронту від червня п’ятнадцятого року його замінили шоломом сталевим. То була пробна партія цих шоломів, які після численних невдач розробив капітан артилерії на ім’я Шверд, — він здійснював це наввипередки з французами, які у той час також почали переходити на сталеві шоломи. Й оскільки Крупп так і не зміг виготовити необхідний сплав сталі з хромом, замовлення отримала сталеливарня в Тале. З лютого шістнадцятого року цей сталевий шолом носили на всіх ділянках фронту. Поза чергою його отримували військові під Верденом і Соммою, найдовше змушені були чекати на Східному фронті. Шановний пане Ремарк, ви не уявляєте, скільки зайвої крові нам довелося пролити, насамперед у позиційній війні, через оту безнадійну шкіряну шапку, яку часом, коли не вистачало шкіри, робили навіть із пресованої повсті! Кожен прицільний постріл вартував нам солдата, і кожен уламок снаряда її пробивав.

Потім він звернувся безпосередньо до мене:

— Навіть у вас, у Швейцарії, досі використовується міліцейський шолом, який є точною копією того самого сталевого шолома, лише трохи видозміненою, навіть отвори для вентиляції зроблені за тим же зразком.

Я зауважила:

— На щастя, наш шолом не мусив проходити випробування у так талановито описаній вами війні на виснаження.

Він проігнорував мої слова і продовжував закидати деталями промовисто мовчазного Ремарка: про антикорозійний захист за допомогою технології матування, яка надавала шоломові сіро-землистого кольору, про подовжену задню частину, про внутрішню оббивку з кінського волосу чи повстини.

Потім він скаржився на те, що цей шолом у шанцевій війні обмежував поле зору, бо його виступаюча передня сторона мала захищати верхню частину обличчя до самого кінчика носа.

— Ви ж розумієте, що під час операцій моєї штурмової групи цей важенний шолом мені лише заважав. Тому я віддавав перевагу своєму лейтенантському кашкетові, тим більше що він мав шовкову підкладку.

Потім йому пригадалося ще дещо, на його думку, варте уваги:

— Між іншим, у мене на письмовому столі як пам’ятка лежить шолом геть іншої форми — максимально плаский, англійський. Ясна річ, прострелений.

Під час досить тривалої паузи мої гості пили чорну каву, а до неї сливову наливку «Пфлюмлі». А потім Ремарк сказав:

— Сталеві шоломи зразка М 16, а згодом М 17, були завеликі для новобранців, переважно зелених пацанів. Вони постійно з’їжджали на носа. З усього ще дитячого личка було видно лише переляканий рот і тремтяче підборіддя. Це було кумедно і водночас трагічно. А про те, що кулі, випущені зі зброї ворожої піхоти, чи навіть звичайна шрапнель таки пробивали сталь, розповідати зайве.

І він замовив ще одну наливку. Юнґер приєднався до нього. А мені, як «дівчинці», дозволили випити ще один свіжовичавлений апельсиновий сік.

1916

Ми довго гуляли набережною річки Ліммат, проминули Гельмгауз, а потім ішли берегом Цюрихського озера; я запропонувала зробити паузу в розмові на час цієї прогулянки, і обидва тримали цю паузу. А тоді Ремарк, який завдяки екранізації своїх романів став, вочевидь, заможним чоловіком, запросив нас до «Кроненгалле», досить вишуканого ресторану з мистецькими амбіціями: на стінах висіли оригінали імпресіоністів, але також Матісса, Брака, і навіть Пікассо — всі ці картини належали власникам закладу. Ми їли філе сига, потім картопляні пляцки рьошті й теляче рагу, письменники завершили обід еспресо і арманьяком. А я дозволила собі явно завелику порцію шоколадного мусу, над яким сиділа ще довго.

Після того, як прибрали зі столу, я почала розпитувати про позиційну війну на Західному фронті. Обидва письменники і без допомоги своїх книг добре вміли розповідати про виснажливі багатоденні обстріли, які часто зачіпали не лише ворожі, а й власні позиції, причому це стосувалося всіх воюючих сторін, про багаторівневу систему фортифікацій із захистом для плечей, грудей та спини, про накриті землею сховки, про підземні ходи для мінування чи прослуховування, викопані під прикриттям майже впритул до позицій ворога, про плетіння дротяних загорож, а також про засипані та затоплені шанці — мої співрозмовники могли