Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

Вони тільки що проїхали пустелю, а Геро не вірить, що клімат змінився! Він знову визирнув у вікно. Автобус котився вузькими вуличками повз дивні кулясті хатки, перед якими росли пальми і кущі з барвистим цвітом. Зовсім не схоже на його рідний Фоксбридж!

— А чому будинки круглі? — запитав він Геро.

— Ну бо вони надувні, — відповіла вона. — Як повітряні кульки. Завдяки цьому їх легко переміщати. Просто здуваєш свою хату і перевозиш на інше місце. Моя опікунка казала, що колись давно будинки весь час стояли на одному місці!

Вона весело розсміялася.

«Колись давно...» — подумав Джордж.

У той момент до Геро підійшов гурт дітлахів. Напевно, вона була тут за старшу. Дітлахи щось прошепотіли їй на вухо й побігли до своїх місць. Дівчина повернулася до Джорджа.

— Діти кажуть, що ти недружній, — сказала вона.

— Що? Як це? — запитав хлопець.

— Вони не можуть доступитися до потоку твоїх думок, — пояснила Геро. — І вважають, що ти не хочеш з ними дружити.

— До чого не доступитися? — перепитав Джордж. — До потоку моїх думок? Але для чого комусь давати доступ до своїх думок?

— Тут всі так роблять, — м’яко відповіла Геро. — Напевно, у Потойбічні так не заведено. Але якщо ти тут перебуваєш серед друзів чи знайомих, то маєш відкрити іншим свій потік думок, інакше всі подумають, що ти невихований. А це ж не так. Тому краще не ховай своїх думок від інших.

— Он як... — відповів Джордж.

Він обернувся і глянув на Бульцмана — той тільки плечима знизав. Довелось імпровізувати.

— Можеш пояснити дітям, що мій потік думок поки що несумісний з їхніми, бо я прибув із Потойбіччя? А коли я налаштую його так, як треба, то з радістю потусуюся з ними в думках?

— Без проблем! — відповіла Геро. — Я пошлю їм цю думку.

Не минуло й хвилини, як діти знову підбігли до Геро, усміхаючись від вуха до вуха. Вони погладили Джорджа по спині, наче бідолашного старого пса, і помчали назад.

— Вони так тихо поводяться! — зауважив Джордж.

Йому згадалися його сестрички, які галасували так голосно, немов цілий стадіон футбольних фанатів.

— Та де там! — заперечила Геро.

— Та ж вони ані писнули! — відповів хлопець.

— Ет! Ти просто не підімкнений до їхніх потоків, — сказала Геро. — Може, то й добре. Бо тоді в тебе не було б ані секунди спокою.

— А як передаються ці потоки? — поцікавився Джордж.

— Як-як? Через вмонтований у голову комп’ютерний чіп! — мовила Геро.

Бульцман ввічливо кашлянув.

— А куди ми взагалі їдемо? — запитав старий поіржавілий робот. — Який у нас кінцевий пункт призначення?

— Ми, — Геро обвела рукою себе та інших дітей, — їдемо додому. А у вас хіба нема свого будинку?

— У мене колись був, у Старому Фоксбриджі, — похнюплено відповів Джордж.

«Цікаво, чи побачу я знову своїх рідних?» — подумав він.

Геро розгубилася.

— Чому ти постійно говориш про Старий Фокс-бридж, а не про Потойбіччя? І що ви тепер робитимете?

— Ми ще не вирішили. Маєш ідеї, що робити хлопцеві і роботу-безхатченку? — бадьоро запитав Бульцман.

Озвався Емпірей.

— Я щойно отримав інформацію від твоєї опікунки, Геро! — повідомив він. — Джордж та його робот можуть жити з нами, поки для них не знайдеться інше помешкання.

Геро здивувалася і зраділа водночас.

— Емпі! — вигукнула вона. — До мене ще ніколи ніхто не приходив у гості!

— Ніколи? — перепитав Джордж.

Він та його найкраща подруга Енні тільки тим і займалися, що ходили одне до одного в гості.

— В Едемі дружба має трохи інший вигляд, — делікатно втрутився робот Геро. — Але опікунка просила мене передати, що вас обох радо вітатимуть у гостях.

— Дякую! — відповів Бульцман.

Джордж мовчав, аж поки Бульцман не штурхнув його ліктем.

— Ой! Дякую! — похопився хлопець.

Але його не полишала підозра, і він таки вирішив запитати:

— А хто ця опікунка?

— Наглядачка в моєму блоці, — пояснила Геро.

— Ти хочеш сказати «мама»? — уточнив Джордж.

— Мама? А хто це? — не зрозуміла дівчинка. І блискавично додала: «То не було запитання!».

— Ну, мама і тато — це твої батьки, — мовив Джордж.

Геро дивилась на нього, як овечка на нові ворота.

— Ну... люди, які... які тебе народили, — Джордж не знав, як іще пояснити.

— Народили? — перепитала Геро.

— В Едемі дітей вирощують із перевіреного генетичного матеріалу, — сказав Емпірей. — Опікунка чи опікун — один із генетичних донорів. Найякісніший генетичний матеріал вирощують у бульбашковому середовищі за ідеальних умов і під постійним наглядом роботів, щоб не допустити помилок у вирощуванні людей. Геро виростили дев’ять сонцедампів тому.

Джордж подумав про своїх батьків — про класних, веселих і трохи божевільних маму з татом. Краще терпіти їхні дивацтва, ніж мати робота за няньку!

— То всіх дітей так вирощують? — запитав він.

— Ні, — відповів Емпірей. — Дітей можна створювати і старим методом, але Едем збирається заборонити цей спосіб розмноження. Це надто... надто ненадійно.

Він зніяковіло кашлянув.

— Тим, кого виростили у Бульбашці — як-от Геро, — цього не