Карлос Горостіса - Аероплани

воно є. Бо… знаєш, Крісто… я відчув, що кожен із них, ця дівчина… хлопці… дітлахи… старики… продавець газет… бляхар, який ішов вулицею… всі вони… і я — ми всі товариші по подорожі. І ця подорож… не знаю, як тобі сказати, Крісто… Ця подорож… це дивовижна подорож. Через якийсь час жодного з нас не буде тут, ми всі відійдемо. Але всі ми, не усвідомлюючи цього, товариші по подорожі… (Пильно дивиться йому в очі.) По неймовірній подорожі, Крісто. В цій подорожі час не має жодного значення, ця подорож триває лише мить — цю мить. (Бере руками руки Крісто.) Але ця мить… вміщує в собі… все. Ти мене розумієш?

Крісто. Не знаю. Гадаю, що так.

Пако. І знаєш, куди ми відправимося в цю мить? Хоча ти мене не розумієш.

Крісто. Куди?

Пако (посміхається, підводиться). Ми відправимося до Фіто.

Крісто. Чому? Куди?

Пако. Туди, де він має бути.

Крісто (занепокоєно дивиться на нього). Куди?

Пако (удає тореро). Оле! До Іспанії! Там зараз весна.

Крісто (вражений). Ти безнадійний. (Підводиться.)

Пако (тримається за кишеню, в якій лежить конверт). Хтозна, може, тут теж так написано. А може, ні. Хтозна.

Пако (спокійно). Навіщо?

Крісто (розпачливо). Невже ти не розумієш, що… (Затинається.)

Пако. Не розумію чого?

Крісто (ухильно). Ну… облиш, Галісійцю! Ти, мабуть, жартуєш?

Пако. Ні.

Крісто. Але як ти збираєшся відправитися до Європи? Як?…

Пако (перериває його, удаючи літак — розставивши руки й імітуючи губами гудіння двигуна). Р-р-р-р-р… На аероплані.

Крісто. Не дурій, Пако! Як це ти полетиш до Іспанії?

Пако. Я вже тобі сказав — на аероплані. І не сам, а вдвох із тобою.

Крісто (не знає, за що вхопитися). Он як? А хто оплатить цю подорож?

Пако. Я. Чи ти гадаєш, буцімто я все віддавав Маріо, не залишаючи трохи грошенят собі? Який же ти нетяма! Того, що я відклав, нам повинно вистачити на подорож, що триватиме щонайменше… вічність. Ха! Бо це буде не лише Іспанія. Спочатку Іспанія. Там ми побачимося з «Подарунковими патланями», відвідаємо село моїх батьків і таким чином я виконаю обіцянку, яку дав собі, коли тридцять шостого року не зміг відправитися туди через генерала Франко… А далі — нас чекає навколосвітня подорож. Усе, що забажаємо: Франція… Італія… Високий і Низький Та- уерни… (Посміхається.) Навіть Москва. Авжеж. Поки там не випаде сніг. Бо тоді тамтешні вовки витимуть від голоду. А це видовище не для мене. (Посміхаючись, дивиться на Крісто, котрий не знає, що казати.)

Крісто (нарешті). Отже Іспанія… Тауерни… Москва…

Пако. Так.

Крісто. Ти певен?

Пако. Певен.

Крісто. Занадто часто ти був занадто певен стосовно занадто багатьох речей.

Пако. Так. Це було однією з моїх вад. Але в майбутньому я маю намір виправитися.

Крісто (не знає, на що зважитися). Галісійцю, ти не хочеш піти до дідька? Годі тобі жартувати. (Він вимовляє це майже благально; відступає на кілька кроків, бо не може й не хоче вірити. Підходить до столика, сідає спиною до Пако, робить будиночки з кісточок доміно, щось тихо бурмоче.)

Пако (дивиться на нього, тоді рішуче каже). Що ж, я відправлюсь сам. (Наспівує.) «Не треба пісень сьогодні… бо снігом Москву не забило…»

(Пако продовжує мугикати пісню, тоді бере з полиці здобутий колись спортивний кубок і ставить його на видноті. Пако дістає з кишені конверт і підпалює його так, що попіл падає в середину кубка, потім припиняє мугикати й нарешті озивається.)

Пако. Зрештою… я знайду там якусь бабцю. Знаєш, як у Швеції чекають на досвідченого коханця «латіноса»?

Крісто (повертає голову і бачить, як Пако кидає підпалений папір у кубок; у розпачі підводиться). Що ти робиш?! Пакіто… я… (Він не розуміє, що відбувається, поспішає до Пако.)

Пако (наспівує, підносячи вгору кубок із палаючим папером). «Не треба пісень сьогодні… бо снігом Москву не забило…»

Крісто (намагається загасити вогонь, розпачливо бігає навколо Пако, який весь час повертається спиною до нього, і тихо благає). Але ж Пако… як ти можеш…

Пако (продовжуємугикати). «Бо Ользі прийти несила… бо виють вовки голодні… (Уриває спів.) Ні. Не треба вовків. Вони мені не подобаються. (Вогонь уже згас.) Готово. (Здіймає кубок, наче під час урочистої церемонії.)

Крісто (не може зрозуміти). Ти збожеволів, Галісійцю! Як ти міг це спалити! Як ти…

Пако (високо піднявши кубок, ходить по кімнаті, дістаючи з нього попіл і розкидаючи його довкола, і при цьому наспівує, вигадуючи слова якогось старовинного танго). «Попіл літ, що минули… побіливши волосся… нині попіл і тільки… в моїм серці сумнім…» (Попіл літає по кімнаті. Пако повторює два останні рядки, поки не розкидає весь попіл з кубка. Крісто, наче загіпнотизований, дивиться на попіл, що розкидає Пако, а після мовить.)

Крісто (беручи Пако за руку). Слухай, Галісійцю! (Пако готовий терпляче його слухати. Пауза. Крісто бракує сміливості. Нарешті він зважується, говорить майже благально.) Скажи… а що ти робитимеш… потім? Що ти робитимеш потім, га?

Пако (спокійно, ледь помітно посміхаючись). Про яке потім ти мені говориш? (Вони дивляться один на одного; нарешті, здається, Крісто розуміє сенс його слів і готовий вдарити Пако, але тільки сердито промовляє.)

Крісто. Знаєш що я тобі скажу, Довголапий?

Пако. Що?

Крісто. Ти поганець.

Пако (посміхається). Так.

Крісто. І от що я тобі ще скажу.

Пако. Що?

Крісто. Знаєш, чому я ніколи не був у аеропорту?

Пако. Ні. А чому?

Крісто (готовий викласти все, як є). Бо мені було прикро думати, що ось я там, але… (Відверто.) Довголапий! Знаєш, як мені завжди хотілося