Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

ликуваті, блискучі бабки, скроплені ржею, що вистрілювали кетягами грубої, червоної каші. Все це, сплутане й пухнасте, напоєне було лагідним повітрям, підбите блакитним вітром і напахчене небом. Коли лежиш було в траві, то вкриваєшся собі цілою блакитною географією хмар і плинучих континентів, дихаєш цілою розлогою мапою небес. Від того спілкування з повітрям листки і паростки покрилися делікатними волосками, м'яким нальотом пуху, шорсткою щетиною гачків, немов би для хапання і затримування перепливів кисню. Той делікатний і білявий наліт споріднював листя з атмосферою, давав йому сріблястий, сірий полиск повітряних хвиль, тінистих задумань між двома зблисками сонця. А одна з тих рослин, жовта і повна молочного соку в блідих стебелинах, надута повітрям, пагонила зо своїх порожніх пагонів вже саме повітря, сам пух у вигляді пір'ястих молочакових куль, розсипуваних повівом і безголосо всякаючих у блакитну тишу.

Сад був розлогий і розгалужений кількома відногами і мав різні зони і клімати. В одній стороні він був відкритий, повен молока небес і повітря, і там він підстеляв небу щонайм'якшу, найделікатнішу, найпухнастішу зелень. Але в міру того як він опадав у глиб довгої відноги і поринав у тінь межи задню стіну запустілої фабрики содової води і довгу, готову завалитися стіну стодоли, він виразно похмурнів, ставав оприскливий і недбалий, запускався дико і нехлюйно, сердився кропивою, з'їжачувався будяками, паршивів усіляким бур'яном, аж у самому кінці, межи стінами, в широкій прямокутній затоці, тратив будь-яку міру і впадав у шал. Там то не був уже сад, тільки пароксизм шаленства, вибух люті, цинічне безсоромство і розпуста. Там, розпаплюжені, даючи попуск своїй пасії, паношилися порожні, здичавілі капустини лопухів — величезні відьми, що роздягалися серед білого дня зо своїх широких спідниць, скидаючи їх з себе, спідниця за спідницею, аж їх здуті, шелесткі, дзюраві ошалілими клаптями хоронили під собою те байстрюче плем'я. А зажерливі спідниці пухли й розпихалися, видиралися одна на одну, розпирали й накривали одна одну, ростучи разом здутою масою листяних блях аж під низький острішок стодоли.

То було там, де я уздрів його єдиний раз в житті, о непритомній від жару годині полудня. То була хвилина, коли час, ошалілий і дикий, зривається з цепу подій і, як збіглий волоцюга, жене з криком навпрошки через поля. Тоді літо, позбавлене контролю, росте без міри і рахуби на цілому просторі, росте з диким імпетом на всіх усюдах, у два літа, у три літа, у якийсь інший вироджений час, в несосвітенний розмір, у безумство.

О тій годині опановував мене шал ловлення метеликів, пасія спобігання тих мигтючих плямок, тих блудних пелюсток, що тряслися у розвогненому повітрі недозигзаґом. І трапилося тоді, що котрась із тих яскравих розпалася в леті на дві, потім на три, — і той тремтливий, сліпучо білий триплян вів мене, як блудний вогник, через шал будяків, що палилися у сонці.

Допіру на межі лопухів я затримався, не сміючи поринути у те глухе заглибище.

І тоді я раптом уздрів його.

Занурений у лопухи по пахви, він чапів передо мною.

Я бачив його грубі коркоші в брудній сорочці і нехлюйний канцур сурдута. Причаєний, як до скоку, він сидів отак — з коркошами, згорбленими мов би великим тягарем. Його тіло хехкало з натуги, а з мідяного, в сонці обличчя котився піт. Нерухомий, він, тяжко працював, моцуючись без руху з якимось величезним брем'ям.

Я стояв, прицвяхований його зором, який узяв мене мов би в кліщі.

То було обличчя волоцюги або пияка. Віхоть брудних пелехів вихрився над чолом, високим і випуклим, як гладка каменюка, обточена рікою. Але те чоло було скручене в глибокі борозни. Невідомо, чи біль, чи палючий жар сонця, чи надлюдське натуження вкрутилося так в те обличчя і напнуло риси до луску. Чорні очі вп'ялися у мене з надривом найвищого розпачу чи болю. Ті очі дивилися на мене і не дивилися, бачили мене і не бачили зовсім. То були лускаючі вирла, напружені найвищим піднесенням болю або дикою насолодою надхнення.

І раптом з тих рис, натягнутих до луску, вибочилася якась страшна, перекошена стражданням Гримаса і та Гримаса росла, брала в себе тамте безумство і надхнення, пучнявіла ними, вибочувалася щораз більше, аж ось прорвалася і заричала, захарчала кашлем сміху.

Потрясений до глибини, я бачив, як він, гигочучи сміхом з могутніх грудей, зрушився поволі з карячок і, згорблений, як гориля, з руками у спадаючих лахманах штанів, утікав, чалапаючи через капловухі бляхи лопухів великими скоками, — Пан без флейти, що лопотить сполохано у свої отчі нетрі.

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Пан Кароль

Суботнього пополудня солом'яний вдівець дядько Кароль вибирався до літньої садиби в годині ходи від міста на відвідини дружини та дітей, котрі там відпочивали.

Відколи дружина покинула помешкання, його ніхто не прибирав, ліжко ніколи не застелялось. Знищений і спустошений опівнічними гульбищами, в які його втягували ті спекотні та пусті дні, пан Кароль приходив додому пізньої ночі. Тоді зібгана та холодна, неймовірно розкидана постіль була для нього благою пристанню, спасенним островом, до котрого припадав всіми рештками своїх сил, неначе потерпілий з корабля по багатьох днях і ночах поневірянь по розбурханому морю.

Навпомацки, напотемки падав десь між білавих гір, пасм і звалів холодного пір'я і спав в безладі, навспак, вниз головою, занурений в пухку м'якість постелі, ніби хотів пробуравити, пройти наскрізь ті виростаючі вночі, потужні масиви перин. Уві сні, як плавець з водою, боровся з тією постіллю, вминав і місив її своїм тілом, немов велику діжу тіста, в котру впав, і ледь світ просинався від задухи, пітний та вижбурений на берег постелі, котру не міг здолати в тяжкій нічній боротьбі. Напіввикинутий з пучини сну, якийсь час непритомно висів на окрайку ночі, хапав грудьми повітря, а постіль росла довкола нього, пухла й накисала — і знову заростала його масою тяжкого, білавого тіста.

Спав чи не до самого полудня, а подушки укладались в велику, білу, пласку рівнину, по котрій блукав його умиротворений сон. Тими ж білими гостинцями він поволі повертався до себе, до дня і тями — нарешті відкривав очі, немов дрімаючий пасажир, коли потяг затримується на якійсь станції.

У спальні ще переважали присмерки з осадом багатьох днів самотності і тиші. Тільки вікно кипіло від вранішнього ройовиська мух та яскраво рожевіли штори. Пан Кароль позіхав і видихав із свого тіла, з глибин своєї тілесної рештки вчорашнього дня. Цей позіх скручував його судомою, ніби хотів вивернути назовні. І він