Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

—   Не дай згинути Болгарській країні! — слізно просили посли.— Хіба тобі мало Корсунської країни слов'янської, що жде тебе, чи приморських кліматів. Вони тільки й чекають руського князя! Не хочуть коритися ромеям; бажають бути під київським владцею. Здавна ж торгують із Києвом та русами!..

Князь Ігор скликав раду. Старша дружина, воєводи, варязькі вої з витязем Свенельдом сказали:

—     Підемо, де нас ждуть. Візьмемо Корсунську країну і клімати приморські, там у нас легка буде перемога, греків звідти дістанемо. З болгарами не будемо сваритися. Вони нам браття і нам завжди допомагають.

—     Згода,— сказав князь. Гордо випинав груди, коли болгарські посли розкривали міхи перед ним і показували, що в них є. Ось правителі Болгарії уже без війни платять йому! Щоправда, обіцяв жоні повернути отчину, а синам корону того боягуза, царя Петра. Далебі, Роман-імператор скоро задушить його в своїх обіймах! Безсилих ніхто довго не терпить і не шанує. Роман же принюхується до Петра, яко пес до курячого хвоста, яким вона метляє перед його очиськами, а сама ж і оком не змигне, коли, дурна, заб'ється в зубах грайливого друзяки!.. Цар Петро, звісно, не буде допомагати русичам зараз, а без тої помочі хтозна як дістати Царгород. З печенігами ж не домовився ще...

Через те Ігор і повернув од Білобережжя до сходу сонця. Вдень обминали великі приморські гради таврідської землі, де могли на них чекати диреми і триреми грецькі. Вночі висаджувались на берег, вривались у відкриті села й невеличкі міста, грабували людність, набирали прісної води, хліба, риби сушеної, коштовностей, вбивали всіх, хто захищався, і мчали на лодіях далі.

Скоро допливли до тмутороканської землі, де здавна осіли слов'янські племена. Вони платили данину то ромеям, то хозарам, то різним бродячим ордам. Дружина Ігорева пройшла всю Тмуторокань і підбила під свою владу велику її шматину. І нові клімати, і нові гради, й оселища русичі залишали за собою яко данників Києва.

Легка і велика була перемога Ігоревої раті. Допомагали їм місцеві люди радо — і споряджали лодії новими парусами, і своїх ратних людей давали, і веслярів посилали, аби князева дружина змогла-таки змусити Царгород віддати їй всю належну давню данину. Охочих до чужого золота було багато. Перемоги тут, у Тавріді, легко падали в руки, як переспілі сливи, і паморочили голови.

Вони робили звитяжців жадібнішими й загребущішими. Ігореві марився вже і Царгород, і болгарська земля. Послав гінців з добрими дарунками до печенізьких ханів — Рогдая і Сохана. Велів сказати:

— Русичі підуть на кесаря Романа. А ви заберіть у болгарській землі все, що можна там взяти. Ви наші добрі сусіди. І ми хочемо, щоб і ви мали собі золото й паволоки.

Хитрував князь Ігор. Печеніжинів припрошував не тому, що дбав про їхні набутки. А тому, що боявся, коли б лукавий Роман Лакапін не послав би їх супроти нього — адже орди печенігів були в нього за спиною! А ще... Ігор печеніжинами хотів усмирити болгар, якби на вимогу Романа вони здумали б ударити по русичах з другого боку. Так чи інакше, а Болгарська країна ослабне ще більше і тоді легко стане його здобиччю. Тоді, затиснута ромеями і мадярами, розгромлена печенігами, вона буде просити його, Ігоря, руського князя, про поміч. От він і прийде тоді... яко визволитель,,, і продиктує їй свої умови...

Зачувши про цей задум князя, Свенельд аж рота розкрив. Гадав, що той Єгорець таким же легковажним і донині лишився. Та, певно, на старість набрався чоловік мудрости. І вже почав обмізковувати, який шмат Подунав'я він випросить у князя.

У місяці червні, коли полуденна спека пірнула в теплі тумани морської рівнини, лодії русичів гуляли уздовж Понтааж до Пафлагонії. Добре повоювали русичі віфінські краї, розгромили передмістя Царгорода. І раптом поблизу містечка Ієрон їх оточила ромейська флотилія.

Імператор Роман Лакапін устиг поспіхом стягнути і своє піше військо — сорок тисяч воїв доместика Памфира, завернув ще з Македонії армію патрикія Фоки, прикликав із Фракії стратига Феодора... Старі, викинуті на берег судна швидко відновлювались. Та лише через два місяці зігнали вони лодії русичів і скеди варягів в одну місцину під Ієроном. Притиснули до берега — і почалося...

Ні варяги, ні русичі ніколи такого не бачили і не чули. Із суден ромеїв на руські лодії летіли із довгих труб вогненні блискавки. Вони падали на голови, на спини, на руки воїв і запалювали їх; летючі вогненні шмаття розбивались на тисячі скалок і запалювали довкола все, що могло горіти, — волосся, одяг, шкіру, стріли, копія, дерев'яні лодії; все це піднімалося величезним тріскучим вогненним стовпом, вибухало снопами іскор і спопеляло дощенту все. Навколо лодій горіла вода... Горіли тріски від човнів і весел, горіло небо — і не було порятунку ніде…

Лише той міг врятуватись, хто встигав раніше вистрибнути з лодії й пірнути в глибину морську, попід човни. Ігор та Свенельд, обпалені, чорні, збиваючи веслами вогонь, прорвались з кількома лодіями через палаюче море, до якого боялися підходити грецькі судна.

На суші був рятунок од того всепожираючого вогню. Але тут їх оточили відразу ж легіонери...

У Києві ще не бачили такого плачу і такої ганьби, яку принесли з собою рештки Ігоревої раті.

— Усе те від жадібности,— розповідали бувальці, що лишилися живими. Їх було видно здаля — перев'язані полотном голови, обсмалені брови і вуса,  обпечена шкіра. Прибігли з голими сідницями та синцями. Зате печеніжини тягли стільки добра, що тріщали їхні вежі й відвалювались од повозів колеса...

Пресвітер Григорій служить жалобний молебень в Іллінській церкві. Ольга стоїть осторонь з челядницями і покоївками в чорних, як у черниць, одяганках. Думки її теж були чорні, як дощові хмари.

Князь не послухався її. Пішов толочити таврідську землю, ромейські клімати і гради підбивати Києву, А пощо потрібно було йти до Царгорода? Слава Оскольдова не лишала його у спокої, як колись і Олега. Та слава жене всіх київських володарів-находників за ромейським золотом. Але хіба в тому золоті буде сила Київської держави? Київський волостель міг би дуже легко поставити Царгород на коліна, коли б перехопив вінець болгарського царя... Що ж вийшло? Вороги русичів і вороги болгар люті печеніжини нажилися грабунком у болгарській землі і стали сильнішими і супроти Руси, і супроти Болгарії. Ослаблена Країна Руси і Болгарія тепер могли стати здобиччю і ромеїв, і печенізьких орд...