Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

Пан Лучко злісно сплюнув і, залазячи в свій берлин:

- Сідай до візниці та доїдеш додому.

Пан Лучко недурно сердився й кривився од приїзду Микити.

* * *

Коли віз, поволі рухаючись, докотився нарешті до останнього кряжу, а потім став спускатися до села, перед очима Микити розіслалася така картина; замість великого багатого вільного села, замість нових рублених, біло обмазаних, вкритих новим очеретом чи білим житнім околотом хат - він побачив сірі з облізлими, як в дохлої кішки, ребрами якісь кошари. Острішки тут і там пообсовувалися - нема хазяїна, нема кому своєчасно підбити.

Два роки тому нові високі тини тепер часто-густо проламані, а де так самі пні залишилися. Нема кому дровець врубати було, - попалили. Вулиця широка споришем поросла.

«Татари побували», - подумав Микита і, під’їхавши до своєї хати, пішов на подвір’я.

Сумна перед Микитиними очима картина. Великий широкий двір зеленню послався. Хата, як і в усіх інших, - обідрана. А в дворі тихо. Не кувікають свині, не кудкудачуть кури, не ревуть воли, прив’язані до нових ясел, уздрівши господаря, як було колись. Та й ревти нема кому - пустка. Біля самої хати сяк-так прочищено, а далі, на подвір’я і тік, - все покрито високим бур’яном, лободою та щирицею.

Задивився Микита, пройшов по дворі й, не дійшовши до напівоголеної клуні, спіткнувся. В бур’яні лежало рало. Як залишив його Микита два роки тому - так і лежить. Тільки якась блаженна душа збила новий гартований леміш, що того рою/ насталив Микита.

Одчинив клуню. Пусто-холодно. На тому місці, де колись була полова, тепер купка гною переточеного мишами. Два ціпи висіли на бантині, і павук обснував їх своїми сітками.

- Невже не молотили цього року? А вже ж Спасівка минає.

- Та й чи ж посіяно було що? - подумав Микита Й пішов до нової, але з обсмиканою вже стріхою, комори. Порожні засіки з проточеними мишами боками, мішок з недотовченою кутею, коробка з лубка без дна - ось і все.

А два роки тому засіки тріщали од хліба, лантухи з зерном та борошном горами піднімалися під стелю.

Похитав сумно головою Микита й пішов до хати. Ввійшов, - чистенько прибрано. Видно, що є хазяйська рука. Але ж де рушники гаптовані, що застилали стіни, де ліжники домашнього виробу жовтогарячої та червоної фарби, що застилалися колись нові дубові лави?

Нема. Хоч у хаті й чисто.

Одчинив скриню, грюкнув вікном об дерев’яну стіну.

- Хто там? - почулося з печі. - Це ти, Марисю?

- Мамочко! - крикнув Микита, - це я. Де ж ви тут? Живі й здорові?

- Ой, мій синочку!.. - затужило старечим голосом з печі й закашлялося, а далі. - Ой, як же ти змарнів та постарівся.

Злізла з печі.

- Мамочко, рідненька, що тут є? Чому навколо така пустка? Де Марина? Зараз же молотьба?

- Молотить, моя дитино, та не вдома. У Вовків.

- Як, у батьків того ката, що людей їсть у Випшевецького?

- Ой, не кажи, синку! Спасибі їм, хоч вони не дали з голоду померти. Тут пан управитель як наклав податків! Та й хлібом, і грішми, і полотном…

- Як? Податки? Та я ж відбуваю одбучу панові вже два роки та ще и податки? - здивувався Микита.

- Казали й це, мій голубе! Так сам Лучко приїхав до громади та каже… Од податків звільняються ті, хто сам пішов до князя служити та їхні родини. Чий родич, - каже, - числиться у мене в реєстрі, тому и пільги є, а кого вигнали на князівську службу гарапником, тим, каже, нема нічого.

- Ой, прокляті! А Вовки, Скарби, Гонтовенки та інші, виходить, не платять?

- Ні. Та, спасибі, хоч Вовки нам допомагають…

- Задаром?

- Де там? Спасибі їм, хоч погодилися на одробіток. Ходить Марина на роботу до них.

Обірвалося щось у Микити Голуба, а в вухах голос Марків:

- Ждіть панської милості.

XI

- Ой біда! Ой біда! - набиваючи люльку, говорив Микола, візник пана Лучка, до якого прийшов над вечір Микита.

- З трьохсот, брат, дворів лише сорок дев’ять живуть, а решта - та що тобі казати - по своєму господарству бачиш. Та отаке й по інших селах.

І старий Микола пихнув люлькою.

- А як же пан Лучко? - ледве чутно промовив Микита, - господарює? - додав і окинув оком чорне подвір’я Вишневенького.

- Ото, він господарить!.. - Пах-пах! (люлькою), - він господарює. Ось хіба не бачиш? - і Микола ткнув пужалном на нові будівлі. На широкому чорному дворі князя Вишневецького стояла ціла низка нових будівель.

- Ось свинюшників наробив. Сало возить аж до Гданську. Оце перед цим цілий місяць їздили з валкою возів. Худобу туди ж ганяють щомісяця.

- Або ось комори, - ткнув праворуч Микола, - Хліба збирають сотні пудів, а на що тратять? Везуть в Кумейки і гонять горілку. Горілку знов до Гданську.

Слухав Микита… А думки линули назад до Січі, до степів, до Марка,

- Ну спасибі ж тобі, Миколо, за доповідь. Піду. Досі моя Марина прийшла.

Смеркало, Місяць піднімався червоним колом з-за Дніпра над панським садом. Микита повертався додому.

* * *

- Дурна; - почулося Микиті, що стояв за рогом своєї хати, чекаючи Марини.

- Ой, дідусю, - почувся її голос, - та бійтеся бога. В мене ж десь чоловік.., А ви старий.

- «Чоловік… чоловік», - зарядила його без упину. Чоловік за горами та чи й живий? А тут тобі… та й… та слухай - став шептати старечий голос.

Розмовляли зовсім близько за тином і Микита виразно це чув.

- Я тебе озолочу, заберу до себе… ну… та говори ж, моя ягідочко, - трусився чоловічий голос за тином,

Микиту трясло, як у пропасниці.

- Ні, дідусю, - тихо, але рішуче промовив жіночий голос.

- Вона, Мариночка моя… - прошептав сам собі Микита.

А вона, різала далі:

- Старий ви, дідусю. І, кажу вам правду, коли б я навіть побачила свого чоловіка мертвим, я б і після того не погодилася б жити з вами. Я ж молода, здорова, і ви мене, як кажуть, «не порятуєте, а тільки роздратуєте».

- Мариночко, моя голубочко, - лащився голос старого, - як же ж ти такеє говориш, не