Володимир Лис - Острів Сильвестра

щедра, осяйна мама, була тепер несхожа, разюче несхожа на себе. Сухий і колючий погляд пронизував наскрізь.

Ліда стояла під деревом, а довкола падали й падали стріли. Вони впивалися в дерево, розтинали кору, і Ліда знала, що котрась неодмінно поцілить їй у самісіньке серце.

Вона не знала, звісно, що коштувало мамі це відкриття. Вона спробувала захищатися.

— Матусю! — кинулася до маминих колін.

— Ні! — мама відштовхнула аж бридливо. — Ні! Геть!

— Ні?!

Ліда заридала. Ліда забилася в істериці. Вона ще трималася. Вона протрималася ще майже тиждень у темному підвалі, куди раз на день мама приносила й ставила біля порога тарілку супу чи чашку чаю.

«У мене найжорстокіша в світі мама, — думала Ліда у своїй в’язниці. — Якщо так, то навіщо мені жити?»

Та вона повинна була жити. Повинна. Повинна. Повинна. Її маска не варта була самого життя.

Там, у сирому, темному підвалі Ліда раптом почала будувати інший світ. Він уже складався з сотні, тисяч масок. Їх більшало і більшало, Ліда добувала їх із надр своєї свідомості й уявно ставила перед собою. Запам’ятовувала, давала імена. Це був початок її другої життєвої гри. Вигадані нею персонажі були такими ж реальними, як ті, що жили насправді.

Ці люди-маски називалися по-різному. Вони мали й не мали імен. Вони народжувалися і вмирали, перероджувалися в інші. Іноді вони збиралися в коло, щоб затанцювати танець, а в центрі кола стояла вона, Ліда. Стояла й усміхалася, боячись одного: аби те коло не почало звужуватися, аби вони, люди-маски, не почали підступати до неї.

Розіграшу історії зі своїми персонажами Ліда присвятила таємну частину свого життя.

Але то буде пізніше. Серед масок, які з’явилися, які вона підсвідомо викликала, — найбільшою, найрозмноженішою була маска Ліри. Її сестри, котра вже не існувала на цьому світі.

Коли ця маска вперше з’явилася, виникла з непроглядної темряви підвалу, Ліда жахнулася, закричала, потім затулила обличчя руками. Вона сиділа так довго-довго, знетямлено тремтіла, бо боялася, що маска ось-ось доторкнеться до неї своїми холодними руками, почне обмацувати, а потім і душити. Але ніхто не торкався. І через якийсь час, усе ще тремтячи, Ліда відняла руки і розплющила очі.

Маска висіла зовсім поруч, злобливо посміхалася, кривлялася, але доторкнутися не могла — вона не мала рук. Більше того — між нею і Лідою начеб виросла невидима стіна.

«Йди геть, — подумки звеліла Ліда. — Ти несправжня».

Маска засміялася. Вищирила зуби, які світилися в темряві. Ліда знову закричала, кричала довго, аж захрипла. Та маска не наближалася. І тоді Ліда перестала кричати. Тим більше, що зрозуміла — ніхто її не почує. А якщо не почує, то навіщо кричати? Вона вже хотіла простягти до маски руки — а раптом та зникне, — коли втретє злякалася. Саме тому, що маска з обличчям сестри може зникнути. І тоді вона справді буде самотньою в цьому противному, бридкому, темному підвалі.

Зрештою, тієї хвилини, сама того не усвідомлюючи, Ліда не тільки поборола свій страх, не тільки перемогла саму себе й маму, котра, як пізніше виявилося, у ці хвилини божеволіла там, наверху, в будинку. Вона зрозуміла, що зазнала поразки у бажанні стати Лірою (завжди заздрила тому, що сестру назвали так незвично і поетично), але стала тим, ким і мала стати…

Однак слово, що мало ось-ось прийти до свідомості, ніяк не приходило. А ті, що приходили: монстр (вона почула його за день перед тим від мами, котра принесла їжу), дияволеня, відьмочка, заразка, — були якісь хоч і страшнуваті, але недолугі.

«Я буду повелителькою монстрів, — сказала собі Ліда, — я літатиму на хмарах».

Ліда поволі підвелася, її голова майже торкалася стелі підвалу. Відчула, як паморочиться у голові. Світ кудись плив, а от маска з обличчям сестри зникла.

Вона заточилася і впала. А коли розплющила очі, побачила синє-синє небо. Вона лежала у ліжку, а поруч сиділа тітка Вероніка.

— Я Ліда, — сказала вона тітці Вероніці.

— Я знаю, — сказала тітка.

— Я вам розкажу, що сталося на мосту, — сказала Ліда.

— Нічого не треба казати, — тітка погладила Ліду по голові. — Те, що треба, я знаю.

26

— Що було далі — знаю і я, — сказала тепер жінка.

— Звідки?

— Ти забула, що я колишній янгол, — сказала жінка.

«Вона мене розігрує, — подумала Ліда. — Розігрує. Але раптом — ні? Отже…»

Отже, лишилося запитати — що ж таки було далі? Ліда так і зробила.

— Добре, я розповім, — сказала жінка, котра називала себе колишнім янголом-охоронцем.

То була історія про дівчинку, яка, коли її знайшли в підвалі, стискала в руці маску. Маску з обличчям своєї загиблої сестри. Пояснення було просте — цю маску вкинула в підвал Лідина мати.

Мама ж, коли повернулася з лікарні, стала тихою і зворушливо ніжною до дочки. Тільки називала її то одним, то іншим іменем — то Лідою, то Лірою.

— Ви дуже любили свою сестру, ось в чому суть, бідна моя, — сказала жінка, котра видавала себе за янгола чи колишнього янгола. — Тому й вигадали цю історію з убивством.

— А підвал? — сказала Ліда.

— Підвал був, — сказала жінка. — Мати посадила вас туди, коли вже була хвора. Коли розум помутнів після втрати доньки. І вона, а не ви, нафантазувала собі, що то було вбивство. Вона хотіла навпаки, щоб ви, Лідо, призналися, що насправді ви Ліра. Вам було шкода маму, і поступово ви почали вірити, що так було, як вона казала.

— Я ненавиділа, чуєте, ненавиділа сестру…

Ліда спинилася. Відчула, як їй стало душно. Їй, як там, у підвалі, раптом захотілося кричати. Вона міцно прикусила губу. Вона стояла одна-однісінька посеред майдану. Гамірливого міського майдану. У спину їй дув холодний осінній вітер. Вертатися додому не хотілося. Вона зрозуміла, що там ніхто її не чекає. Навіть вигадані нею доньки, Віка і Віта. Доньки, в реальність яких почав вірити навіть Сильвестр. Чому він вірив? Чому грав з нею у цю дивну, напівбожевільну чи й божевільну гру? Чому?

Вона не знала відповіді. Місто довкола неї блимало вогнями.

«Який же порятунок? — спитала себе Ліда. — Я Ліра? Ліра? Може, почати нову гру, вже по-справжньому, по-дорослому? Для початку вбити тітку Вероніку. Чи вона й так мертва? Давно мертва. Бідна моя голова. Але чому Сильвестр вірив (адже вірив!) у цю мою гру з донь ками?»

27

Вдома у неї лежали два товстих зошити. На першій сторінці одного було написано «Віка», на першій сторінці другого — «Віта». То були свого роду словесні портрети — психологічні, уявні, називайте, як