Ієн Макьюен - Спокута

коли вона вперше зустрічала якогось чоловіка, чи це саме той, за якого вона вийде заміж, і чи саме цю мить згадуватиме вона тепер усе життя — чи то із вдячністю, чи з глибоким і особливим жалем.

— Сес-силія! — вигукнув Леон. Коли вони обнялися, вона відчула, як через тканину піджака їй тисне ключицю товста авторучка, а ще запах люлькового диму, яким просяк його одяг і який навіяв миттєву ностальгію за пополуденними візитами на чай у гуртожитках чоловічих коледжів, найчастіше добропристойними й заспокійливими, але також і веселими, особливо взимку.

Пол Маршал потиснув їй руку й злегка вклонився. На обличчі в нього застигла якась комічна задума. Його перші слова були традиційно банальними.

— Я так багато про вас чув.

— Я про вас теж. — Усе, що вона могла пригадати, це телефонна розмова з братом кілька місяців тому, коли вони з’ясовували, чи куштували коли-небудь шоколадки «Амо» і чи варто їх взагалі куштувати.

— Емілі лежить.

Цього можна було й не говорити. Ще дітьми вони хвалилися, що можуть із найдальшого куточка парку відгадати, чи мучить маму мігрень — по затемнених вікнах.

— А старий у місті?

— Він, можливо, приїде пізніше.

Сесилія була свідома того, що Пол Маршал розглядає її, але перш ніж подивитися на нього, їй треба підготувати якусь репліку.

— Діти готували спектакль, але виглядає на те, що в них усе розпалося.

— Це, мабуть, вашу сестру я бачив біля озера, — сказав Маршал. — Вона там давала кропиві доброго прочухана.

Леон відступив набік, даючи пройти молодшому Гардмену з речами.

— Де ми розмістимо Пола?

— На третьому поверсі. — Сесилія повернула голову так, щоб скерувати ці слова молодшому Гардмену. Той уже дійшов до підніжжя сходів, але тут зупинився зі шкіряними валізами в руках і обернувся до них, поки вони стояли всі разом посеред викладеного шаховою плиткою вестибюлю. На обличчі в нього був вираз упокореного нерозуміння. Вона помічала, що він останнім часом крутиться біля дітей. Можливо, зацікавився Лолою. Йому було шістнадцять, і він вже був далеко не хлопчик. Пухкенькі щічки, які вона пам’ятала, пропали, а по-дитячому вигнуті губи видовжилися й стати неусвідомлено жорстокими. На лобі в нього квітло сузір’я прищів, зовсім свіжих, яскравий колір яких дещо пом’якшувався освітленням з відтінком сепії. Вона раптом усвідомила, що протягом усього дня почувалася якось дивно і бачила все в дивному вигляді, так, наче все це відбулося в далекому минулому й було оживлене посмертною вже іронією, яку вона не дуже могла збагнути.

— У великій кімнаті одразу за дитячою, — терпляче пояснила вона Гардмену.

— Кімната тітоньки Венери, — додав Леон.

Тітонька Венера майже півстоліття була енергійною сестрою-доглядальницею на півночі Канади. Вона, власне кажучи, не була нічиєю тіткою, точніше, була тіткою покійної троюрідної сестри містера Толліса, проте після її виходу на пенсію ніхто не ставив під сумнів її права на кімнату на третьому поверсі, де протягом майже всього їхнього дитинства вона й жила добросердим, прикутим до ліжка інвалідом і тихо, без скарг померла, коли Сесилії було десять років. Тиждень по тому народилася Брайоні.

Сесилія провела гостей у вітальню, далі через засклені двері й повз трояндові клумби до басейну, який знаходився за стайнями й був оточений з усіх боків густими заростями бамбука, зі входом, що нагадував тунель. Вони пройшли цим тунелем, схиляючи голови під низькими тростинами, і вийшли на терасу зі сліпучо-білого каменю, від якого хвилями піднімалося гаряче повітря. У глибокій тіні, досить далеко від води стояв оббитий бляхою стіл білого кольору з глечиком холодного пуншу, накритим марлею. Леон розставив складані парусинові стільці, і вони зі склянками в руках розсілися півколом, обличчям до басейну. Опинившись між Леоном і Сесилією, Маршал, узявши на себе ініціативу, розпочав розмову десятихвилинним монологом. Він розповів їм, як чудово опинитися за містом, серед спокою, на природі; дев’ять місяців, кожного дня від ранку до вечора, служачи своїй мрії, він снував між головним управлінням, своїм службовим кабінетом і виробничими цехами. Він купив великий будинок у Клепем Коммон, але навіть не має часу з’їздити туди. Запуск у виробництво «Райдужного Амо» пройшов тріумфально, хоча спершу супроводжувався різними неприємностями у сфері збуту, які вже вдалося щасливо залагодити; рекламна кампанія обурила кількох перестаркуватих єпископів, тому довелося вигадувати іншу; потім почалися проблеми, безпосередньо пов’язані з успіхом, — небувалий обсяг продажу, нові виробничі норми, а ще переговори щодо оплати понаднормової роботи, а ще пошук майданчика для другої фабрики, до якої чотири зацікавлених профспілки поставилися в цілому неприхильно, і їх треба було улещувати й умовляти, як дітей; а тепер, коли все здійснено і досягнуто, почав неясно вимальовуватись ще грандіозніший проект «Амо для армії»: шоколадні батончики кольору хакі з написом «Випробуй себе на Амо!»; весь проект оснований на припущенні, що воєнні асигнування зростатимуть, якщо містер Гітлер не втихомириться; існує навіть шанс, що шоколад може стати частиною стандартного пайка; в такому разі, якщо буде оголошена загальна мобілізація, знадобляться ще п’ять фабрик; у правлінні є декілька членів, переконаних у тому, що з Німеччиною може бути — і буде — досягнута домовленість, а тоді «Амо для армії» — це пустий номер; один член правління навіть звинувачував Маршала, що той є палієм війни; проте, як би його не паплюжили, яким би виснаженим він не був, він не зрадить свого призначення, своєї мети. Завершив він, повторивши, як чудово опинитися «десь отут», де можна, так би мовити, передихнути.

Спостерігаючи за ним протягом перших кількох хвилин цієї декламації, Сесилія відчувала десь у животі приємну млість від думки, яким солодким, майже еротичним самогубством був би шлюб із таким красунчиком, таким казково багатим, таким несосвітенним дурнем. Він би нагородив її своїми кругловидими дітьми, крикливими, тупоголовими хлопчиками, шалено закоханими в рушниці, футбол і літаки. Вона розглядала його профіль, бо він якраз повернув голову до Леона. Коли він говорив, під вилицею сіпався якийсь довгий м’яз. Кілька товстих чорних волосин неслухняно стирчали з брови, а з вух пробивався такий же чорний заріст, смішно скручений, наче волосся на лобку. Йому слід би поговорити зі своїм перукарем.

Легенький рух очима, і в поле її зору потрапляє Леонове обличчя, але той ввічливо дивиться на приятеля, свідомо уникаючи її погляду. Ще дітьми вони часто дражнили одне одного, строячи міни під час недільних обідів, що їх влаштовували батьки для літніх родичів. То були святобливі події, цілком гідні старовинного столового срібла; поштиві двоюрідні бабусі й дідусі, прабабки й прадіди з материнського боку були справжніми вікторіанцями, спантеличеними й суворими, заблукалим племенем,