Джеймс Фенімор Купер - Піонери або Біля витоків Саскуеханни

його по зашийку, а тоді — до Елізабет, і та навіть поцілувала його, назвавши Воїном. Собака, очевидно, знав дівчину — він уважно дивився їй услід, коли вона піднімалася сходами, які взялися кригою, а батько й Лекуа підтримували її з двох боків, щоб вона не впала. Коли двері за всіма зачинилися, мастиф заліз у буду, що стояла біля ґанку, ніби усвідомивши, що тепер дім треба вартувати пильніше, бо в ньому з'явився неабиякий скарб.

Услід за батьком, що зупинився на хвильку віддати якесь розпорядження челяді, Елізабет увійшла до великої зали, освітленої свічками у старомодних високих мідних свічниках. Двері за ними зачинились, і все товариство з морозу, який трохи не сягав нуля, раптом потрапило в шестидесятиградусну[19] спекоту. Посеред зали височіла величезна піч, що пашіла жаром; від неї крізь стелю ішов прямий довгий димар. На цьому горні (бо ж як іще можна було назвати цю піч?) стояла миска з водою — щоб зволожувалось повітря. Кімната була застелена килимами та обставлена гарними меблями, частину яких завезено з міста, а решту виготовлено працею місцевих майстрів. Тут був буфет червоного дерева — інкрустований слоновою кісткою, з великими блискучими бронзовими ручками, обтяжений купами срібного посуду. Поруч стояв величезний стіл з вишні, зроблений під червоне дерево, але простий, без інкрустацій і прикрас. Навпроти — стіл трохи менший, крізь світле пофарбування якого видніли гарні хвилясті лінії гірського клена. Неподалік, у кутку, стояв високий, важкий старовинний годинник у футлярі темного горіхового дерева. Вздовж стіни простягнувся футів на двадцять величезний диван, оббитий світлим ситцем, а ясно-жовті дерев'яні крісла з чорними візерунками, намальованими не вельми впевненою рукою, вишикувалися в ряд уздовж протилежної стіни й у проміжках між іншими меблями. На стіні, на деякій відстані від печі, висів термометр Фаренгейта з барометром, на який Бенджамін з дивовижною точністю поглядав кожні півгодини. Дві невеликі скляні люстри висіли на однаковій відстані між піччю й вихідними дверима в обох кінцях зали, а до наличників численних дверей, що вели у внутрішні кімнати, були припасовані позолочені канделябри. Наличники ці мали досить химерну форму, й увінчувалися вони фронтонами з невисокими п'єдесталами в центрі, на яких стояли чорні гіпсові погруддя. Стиль цих підставок і вибір бюстів були визначені художнім смаком Джонса. На одній підставці стояв Гомер —. дуже схожий на оригінал, бо, говорив Джонс, «він справді сліпий, в чому кожен може переконатися»; на другій — миловидий добродій з гострою борідкою, котрого Річард іменував Шекспіром; на третій стояла урна, форма якої, стверджував Джонс, свідчила про те, що в ній покоївся прах Дідони[20]. Четвертим погруддям, безсумнівно, був старий Франклін[21] в окулярах і ковпаку, а п'ятим — сповнений гідності Вашінгтон. Шосте ж зображувало щось таке, що не піддавалося описові, — як пояснював Річард, «людину в сорочці з розстебнутим коміром і з лавровим вінцем на чолі: Юлія Цезаря чи доктора Фауста; є вагомі підстави стверджувати, що це може бути хтось із них».

Стіни були обклеєні свинцевого кольору шпалерами із зображенням Британії, що плаче над могилою генерала Вулфа[22]. Сам герой стояв на деякій відстані від скорботної богині, на краю шпалери. Місця для правої руки генерала не вистачило, й вона переходила на сусідній шмат шпалери; Річард власноручно обклеював кімнату, проте чомусь не добився цілковитого, співпадання країв, тож Британії доводилося оплакувати не тільки смерть героя, але й незліченні ампутації його правої руки.

Аж тут сам винуватець цих каліцтв сповістив про свою появу лунким лясканням бича.

— Гай-гай, Бенджаміне! Ех ти, Бене Помпа! Хіба так зустрічають спадкоємицю? — вигукнув він. — Вибач йому, Елізабет. Таку відповідальну справу доручати абикому небезпечно, та ось я сам тут, і все буде гаразд. Засвічуй вогонь, містере Пенгіллан, і дай нам подивитися один на одного. Ну, Дюку, привіз я твого оленя. Що з ним робити, га?

— Їй-право, добродію, — мовив Бенджамін, витерши спочатку рот долонею, — якби ж то ви розпорядилися раніше, то все можна було б улаштувати так, щоб ви були задоволені. Тільки ви випливли з-за обрію, я почав свистати усіх нагору й засвічувати свічки; але коли жінки зачули бубонці, вони всі кинулися геть, мов новобранці від боцманової шмагалки. І якщо в цьому домі є хтось, здатний упоратися з тим жіноцтвом, коли воно зірветься з якоря, то звуть його, запевняю вас, не Бенджамін Помпа. Але коли міс Елізабет розсердилася на старого за те, що він не засвітив кілька свічок, то вона, надягнувши доросле плаття, змінилася, певно, більше, ніж капер, що підняв фальшивий прапор.

Елізабет і суддя мовчали, бо, ввійшовши до зали, були охоплені одним і тим самим почуттям — обоє із сумом подумали про господиню цього дому, де Елізабет прожила рік до від'їзду на навчання.

Але тут челядники пригадали, для чого в люстрах і канделябрах свічки, й кинулися їх засвічувати; незабаром зала засяяла вогнями. Яскраве світло розвіяло легку печаль нашої героїні та її батька, і подорожні почали скидати з себе все те, в що були закуталися від холоду. Річард тим часом давав уривчасті команди челяді, раз у раз звертаючись до судді з іронічними зауваженнями щодо впольованого оленя, але, оскільки мова його нагадувала супровід рояля, який чують, але не слухають, ми не станемо наводити тут його слів.

Зробивши свій внесок в освітлення зали, Ремаркабль Петтібоун підійшла до Елізабет — ніби допомогти тій роздягнутися, але справжньою причиною була. цікавість, поєднана з ревнощами: яка з вигляду молода господиня, що перебере на себе управління домом.

Економка була вражена, коли, після того, як були скинені численні плащі, шалі й мантії, на світ з'явилося гарне вольове обличчя дівчини, облямоване чорними, лискучими, ніби воронове крило, кучерями. Ніщо не могло зрівнятися з чистотою і вишуканістю її чола, яке свідчило про прекрасне здоров'я й замилування життям. Ніс можна було б назвати грецьким, коли б не маленький горбочок, який, порушуючи класичність ліній, надавав їм оригінальності. Рот її, здавалося, був створений лише для поцілунків; 1 проте, як тільки м'язи його починали рухатися, одразу ж впадала в око не тільки жіноча привабливість, але й гідність його власниці. Рот промовляв і вухам, і очам. Усе це, як і довершеність форм, досить округлих як на її вік, і високий зріст, дісталося дівчині в спадщину від матері. Навіть колір очей, вигнуті брови, шовкові довгі вії — й ті були мамині, тільки вираз обличчя був батьків. Спокійна й зібрана, добродушна й приязна,