Хайміто фон Додерер - Книга пригод 3

одного боку хатин розляглися вересовища, а з другого видніла стьожка злиденного піщаного поля й клапоть болотистої луки.

До вчорашнього дня на полі колихався ріденький, миршавий, уже достиглий овес, який покинули ті, хто його посіяв. Селяни втекли геть з родинами два дні тому, подалися далі на схід, женучи перед собою кілька сухорлявих корів та овець. Вони втекли від гуситів, які вчора надвечір дійшли й сюди. Сирітське військо розташувалось неподалік, оточивши себе возовим укріпленням. У порожніх хижах поселилася челядь, що гнала за військом худобу й доглядала частину трофейних коней, а також найманці, що охороняли все сільце.

Полягали у світлицях, до хлівів і стаєнь завели найкращих коней, а інших, стриноживши, пустили з коровами і вівцями пастися. До ранку випасли весь овес. Тепер на світанку з поля й луки долинало ревіння худоби та бекання місцевих малих, сіро-чорних, рухливих тонкорунних овець. Вівці стрибали навколо двох злиденно вбраних німців-селюків, як кози. Селюки стояли поміж ними нерухомі, похмурі й перелякані, під примусом наглядаючи за отарою.

Між хатинами біля двох колодязів було найгаласливіше. Челядь виводила на водопій з хлівів і стаєнь коней, що дрижали, форкали та іржали, немов відповідали іржанню, яке долинало аж сюди з поблизького табору. Звідтіля також було чути сурми й крики, щ будили вояків.

З росяних вересових заростей виглядав прямокутник табору — возового укріплення, завдовжки на добру чверть години ходи. Возова фортеця стояла як темний мур. Вози були криті парусиною, але більшість — із відкритим верхом; дишло кожного воза просунуто в драбину сусіднього; всі вози з'єднано важкими ланцюгами, а щити, що кріпили вози зісподу, затуляли сутки між колесами.

Подекуди в щільний ряд зчеплених возів уклинювались ворота, які в цю мить були замкнені й загороджені міцними колодами. Ворота охороняли чатові у шоломах, обладунках чи просмолених льняних панцерах, а поряд із сусідніх возів стирчали гармати.

Над цією імпровізованою фортецею, на передніх і задніх возах високо здіймалися білі й чорні корогви, а між ними, трохи нижче, в самому таборі майоріли червоні й чорні.

Біля деяких возів заклубочився, піднімаючись рівно вгору до ясного неба, осяяний ранковим сонцем дим таборитських багать. Всюди рух, людська метушня, буяє життя. А найлюдніше біля вже відчинених воріт, що вели до хатин. Ворітьми з табору виводили коней-возовиків і легконогих рисаків, гнали від хатин корів і овець, виїздили вершники.

Саме до цих воріт наближалися Товчимак Рокитенський і Яцек Поляк, обидва на свіжих конях, яких виміняли в засідковому загоні, куди доїхали опівночі. На кургані аж ніяк не виспались — не дав старий ватажок. Він поспішав з перехопленим листом. До загону Матея Салави з Липи дістались, коли той відпочивав. Рокитенський, лишивши тут своїх хлопців, негайно вирушив з Яцеком до табору. Втома давалася взнаки, але він усе терпів. Бо витримував і не таке — як, скажімо, торік, коли, поспішаючи з Моравії карати сілезців, він з кіннотниками пана Чапека проскакав двадцять одну милю за добу.

Край воріт стояли бородаті євреї з чорним блискучим волоссям, у гостроверхих капелюхах і засмальцьованих, брудних і, напевно, в уже давно непраних лапсердаках. Євреї, переночувавши в якихось повітках чи у своїх убогих повозах, чекали, коли їм буде дозволено увійти до табору, про що слізно просили гетьмана.

Вони приїхали до війська переможців, добре знаючи, що принесе цей набіг — військо з нього прижене багато худоби і повернеться з превеликою здобиччю: золотом, сріблом, різноманітним убранням, книжками й іншими коштовними речами. Євреї знали, що чехи до деяких возів із здобиччю муситимуть запрягти по шестеро й більше возовиків. А ще ж вони мають багато худоби: не коней, бо їх біля Хойниць полягло чимало, а овець і корів, і, напевно, продаватимуть їх разом із зброєю та іншими речами. Тут може бути ярмарок, не гірший за краківський два роки тому, де чехи продавали шістнадцять корів за дві копи грошів.

Тому й наважились євреї підійти так близько до війська, хоча це було небезпечно. А зараз вони терпляче вичікували і так само терпляче зносили погордливі погляди, глузування й принизливі слова найманців та погоничів і покірно перепитували: може, вже гетьман, пан Чапек, дозволив?

І знову лопотіли між собою, наче сварилися, а тоді нараз замовкли і вп'ялися очима в сиві вуса ватажка, що саме проїздив поряд на вороному коні, в білому вбранні і при повному озброєнні, запорошений і спітнілий. Товчимак навіть не помітив, як євреї низько кланяються, хіба що спересердя плюнув. Зіщулені євреї це побачили, але ще краще вони помітили гарне сідло, яке віз у табір ватажків супутник Яцек Поляк. Той голосно засміявся, коли один з євреїв, старий і згорблений, не відводячи від сідла очей, щосили заволав:

— Куплю! Куплю це сідло! Пане, прошу, продай!

І решта враз зарепетувала:

— Купимо! Продай, пане!

Тим часом Товчимак в'їжджав до табору, звідки аж за ворота лунали гомін і гамір. Особливе пожвавлення панувало біля передніх і задніх возів, що стояли праворуч і ліворуч потрійною валкою. Біля почеплених на вози ринв, що їх під час боїв заповнювали каменюками, стояли возовики, ще без реміняччя і хомутів, у запрягах по чотири або й більше, залежно від того, скільки коней потребував той чи інший віз. Їздові без шоломів і щитів, неодягнені й брудні, стояли біля коней, витирали вози або разом з іншими готували сніданок. Найманці, латники і щитоносці сиділи на возах, у проходах між ними чи біля наметів, що стояли рядами.

Вози й намети Сирітської громади з одного краю чи з одного міста стояли завжди поряд, що засвідчувала корогва, устромлена в землю перед наметом хорунжого; ось у цьому місці на корогві лев, а трохи далі овечка чи гуска, корона чи чаша, ще далі — герб міста з написом чи без напису.

Посуваючись повз намети й вози повільною ступою, Товчимак минав вояків зі свого Градецького краю; ось трутновські вози, а там — краледворські, а за ними — яромержські, а ще далі видніли вози найближчих земляків — горян з Находського краю та навколишніх місцин. Тут до нього зверталися, про щось питали, але він лише стримано вітався, нікому не відповідаючи й не зупиняючи коня ані на мить.

Пан Мікулаш їхав повз своїх знайомих, хоча й там, через увесь плац, у правому ряду, до якого був чималий шмат шляху, де стояло кілька кутногорських возів, вози коуржимські, з Чеського Броду й Пршибислава, за ними — вози з Ріхембурга, з Полічки, Високого Мита й Літомишля — й там добре знали старого