Валентин Миколайович Тарасов - Чеслав. В темряві сонця

Поряд легко підхопилася з ложа Голуба, наче й не вона щойно дивилася найсолодший сон, і, швидко, майже безшумно пробігши до дверей, зникла за ними.

«Вона не спала, а прикидалася!.. Але навіщо?..» — здивувалася своєму відкриттю Неждана.

Чеслав теж не спав. Події останніх днів одна за одною проходили перед ним. Коли він затівав викрадення Неждани, йому здавалося все таким ясним і простим. Добувати собі дружину таким чином було зовсім не новиною у їхньому племені. Ту обставину, що дівчина належала до ворожого роду, він не вважав великою перепоною. Вона всього лише жінка, а ворогувати з жінками Чеслав уважав нерозумним і недоцільним. Та й як він міг відчувати ворожість до цієї дикої кішки, коли його тягло до неї, як до заборонених ласощів. І нічого вдіяти із собою він не міг. А викравши в недругів таку красуню, хіба він не виявив їм свого презирства? Він поважав і шанував батька, як і належало синові, але погодитися з ним щодо Неждани не хотів, та й не міг. Дуже вже зачепила його ця чужинка. Та й сам батько вчив його з дитинства, що потрібно домагатися свого, а інакше який із нього буде чоловік?

У місячному світлі з’явилася чиясь тінь. Зашаруділо сіно, і поруч опинився Ратибор. Як видно, йому теж було не до сну.

— Ти де був? — запитав брата Чеслав.

— Тьху на тебе, злякав. Я думав, ти спиш.

— Домовик мій сон потяг. А ти?

— Сторожу ходив дивився, щоб не заснули, — вмощуючись зручніше, відповів Ратибор.

— Брешеш, мабуть, до дівок бігав.

— Зараз як дам у вухо, відразу повіриш.

— До Голуби…

— Не з твоїм розумом поради давати.

— Хочеш, я з нею більше не буду? Я ж бачу: люба вона тобі. Та й Голуба на тебе, як на сонечко, дивиться.

Ратибор сердито закрутився на сіні.

— Дарма. Батько своє слово сказав. Чув? Женить мене! Після Посвяти поїдемо по городищах дівок дивитися.

— А ти на своєму стій.

— Вистачить у родині одного дурнуватого. Думаєш, притяг із лісу дівку, то по-твоєму буде? Батько про Рід думає, про те, щоб союз кріпити із сусідами. Хто така Голуба? Дочка бранки. Або твоя любка? Чужинка! Пуття від них? Примха! А батькові краще знати, як для Роду більше користі буде.

— А для тебе?

— Спи, упиряко! — відвернувся від брата Ратибор.

Але Чеслав ще довго не міг заснути. Розуміючи й визнаючи, що в словах Ратибора й батька є своя правда, він все одно не міг примиритися з таким суворим вироком.

Йому заважали думки про Неждану, від яких солодке тепло розливалося по всьому тілу.

Усі наступні дні Чеслав рідко бував удома. З ватагою таких само парубків, які готувалися пройти Посвяту, він із ранку до пізнього вечора під орудою Сокола бігав, плавав і стріляв, намагаючись якнайкраще підготуватися до майбутніх випробувань. Навіть своєму вірному коневі Вітрові Чеслав не міг приділяти належної уваги, від чого той на нього дуже сердився.

Неждану він бачив ще рідше. Коли ішов, дівчина часто ще спала, а коли повертався вночі, то вже спала. Але думати про неї він не припиняв ні вдень, ні в вночі. Часом йому спадало на думку, що й готується він так завзято до майбутніх випробувань, щоб показати насамперед їй, який він насправді.

Одного такого гарячого дня хлопці розбрелися лісом у пошуках слідів Сокола, що схоронився від них десь у хащах. Для загартування тіла вони поскидали із себе одяг і бігали по лісу в чому мати народила. Чеслав, не поспішаючи, ішов обраним шляхом, оглядаючи траву, гілки та землю там, де вони були вологими. Біля заростей ліщини йому здалося, що він побачив майже непримітний слід людської ноги. Тільки занадто вже цей слід був маленький як для Сокола. І цієї миті перед ним із козубом у руках виникла Зоряна.

— Ти що тут робиш? — здивувався з її несподіваної появи Чеслав.

Дівчина заливисто розсміялася, а Чеслав, ховаючи свою наготу, шаснув за кущ. Ні, він зовсім не був соромливим, та й голизна в їхньому Роді дітей лісу й сонця не вважалася соромною. Просто надто вже несподіваною була поява Зоряни.

— Ось пішла щавлю та кропиви набрати, — веселилася красуня.

— Сама?! Ти з глузду з’їхала! — виглянув з-за куща Чеслав.

Зоряна, відламавши від куща гілочку, кинула в бік Чеслава.

— Подумала, а раптом і мене хто в лісі знайде. А хоча б і ти, Чеславе, — в її очах так і переливалося задерикувате сонячне світло. — Ти ж знайшов дівку приблудну… Випадково…

— Ну, знайшов… і що з того?

— От усім тепер і цікаво: а що з того далі буде?

Помовчавши, Чеслав жорстко запитав:

— Ти за цим сюди прийшла?

— А хоча б і так, — дівчина вже не сміялася, а очікувально дивилася на хлопця.

Чеслав мовчав. Ну, не пускати ж Зоряну у свої плани й думи?! А брехати Чеславові не хотілося. От він і не знав, що відповісти настирливій. Стояв і мовчав. Юнак навіть не відбивався від комарів, які накинулися на нього дружним роєм, радіючи такій неочікуваній нагоді.

— Не гоже дівчині… — непевно перервав своє мовчання Чеслав.

— Я сама знаю, що мені гоже, а що — ні… Та тобі теж знати б про себе… Чи не ти шепотів мені слова ніжні? Натяки робив, що я люба тобі, — зриваючись на крик, заговорила Зоряна. — Навіть пісні співати намагався. А тепер і очима в мій бік не поведеш.

— Не до розваг мені тепер… Не до ігрищ…

— І не до мене? Чого ж то? Чи думаєш, я не рівня тобі? Та мій батько твоєму годиться у громаді й серед Роду повагу має.

— Не про те ти говориш, Зоряно.

— Правий мій батько, коли казав, що від вашої крові та насіння нічого путнього не буде, — у її голосі було стільки образи й гіркоти!

— Навіщо ж ти тоді?.. — посміхнувся Чеслав.

— Тому, що нерозумна через тебе стала… — крикнула спересердя Зоряна і, повернувшись, побігла геть, щоб юнак не бачив її сліз.

Тільки коса замигтіла серед зелені дерев.

Зоряна сама розуміла, що не личить дівчині ганятися лісом за хлопцем, але нічого із собою вдіяти не могла. Вона кохала і, як кожна закохана, була нетерпляча. А очікувати, поки любий потрапить їй на очі, не мала сил. Тим паче, що з певного часу він до неї не дуже й прихилявся. Спіткнувшись об корч, вона впала на торішнє листя і, вже не стримуючись, заридала на всю силу свого розпачу. Яке