Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

— Тільки малі песики, шкуродере, — видихнула чародійка, намагаючись закрити бюст рештками сукні. — А від сучок тобі б триматися подалі. Заслабкий ти для них, молокососе.

Не могла собі пробачити, що не поцілила туди, куди хотіла, — в око. Але що ж, ціль була рухома, а крім того, ніхто не досконалий.

Бонгарт рикнув, встав, вирвав виделку, завив і аж заточився від болю. Огидно вилаявся.

До келії зазирало ще двійко стражників.

— Гей ви! — загарчав Бонгарт, стираючи кров з обличчя. — Швидко сюди! Витягніть мені цю шльондру на середину підлоги, розіпніть та притримайте!

Стражники перезирнулися. А потім втупили погляди в стелю.

— Краще б вам іти собі звідси, пане, — сказав один. — Ми не станемо тут нікого ані розпинати, ані притримувати. У наші обов’язки це не входить.

— А крім того, — пробурмотів другий, — ми не маємо наміру закінчити, як Ріенс чи Шірру.

* * *

Кондвірамурс поклала на купу аркуш, на якому було зображено тюремну камеру. А в камері — жінку з опущеною головою, у кайданах, прикутих до стіни камери.

— Її тримали в полоні, — пробурмотіла вона, — а відьмак розважався в Туссані з якимись брюнетками.

— Ти його засуджуєш? — різко запитала Німуе. — Не знаючи майже нічого?

— Ні. Не засуджую, але…

— Немає ніяких «але». Прошу, замовкни.

Якийсь час вони сиділи мовчки, гортаючи картонки малюнків та акварелей.

— Усі версії легенди, — Кондвірамурс указала на один графічний малюнок, — як місце її закінчення, фіналу, кінцевої битви Добра й Зла, майже Армагеддону, називають фортецю Рис-Рун. Усі версії. Окрім однієї.

— Окрім однієї, — кивнула Німуе. — Окрім анонімної, мало популярної версії, відомої як «Чорна Книга з Елландеру».

— «Чорна Книга» говорить, що фінал легенди розігрується в цитаделі Стигга.

— Точно. Також й інші, канонічні для легенди справи «Книга з Елландеру» подає в спосіб, дуже відмінний від канону.

— Цікаво, — Кондвірамурс підвела голову, — який із тих замків зображено на ілюстраціях? Який із них виткано на твоєму гобелені? Який малюнок правдивий?

— Цього ми не знатимемо ніколи. Замку, який бачив фінал, прошу уточнити, не існує. Його було знищено, від нього не лишилося й сліду, що погоджено з усіма версіями, навіть із «Книгою з Елландеру». Жодна з поданих у джерелах локалізацій не є переконливою. Ми не знаємо, — і не будемо знати, — як той замок виглядав і де він стояв.

— Але правда…

— Для правди, — різко урвала її Німуе, — це не має жодного значення. Не забувай: ми не знаємо, як насправді виглядала Цірі. Але тут ось, на цьому намальованому Вільмою Васселі картоні, у різкій розмові з ельфом Аваллак’хом на тлі статуй жахливих дітей це саме вона, Цірі. Щодо цього немає жодних сумнівів.

— Але, — непоступливо стояла на своєму Кондвірамурс, — твій гобелен…

— Представляє замок, у якому розігрався фінал легенди.

Вони довго мовчали. Шелестіли аркуші, що їх перегортали.

— Не люблю, — відізвалася Кондвірамурс, — версії легенди з «Чорної Книги». Вона така… Така…

— Огидно правдива, — закінчила Німуе, киваючи.

* * *

Кондвірамурс позіхнула, відклала «Півстоліття поезії», доповнене та з доданою післямовою професора Еверетта Денхоффа-молодшого. Розкидала подушки, перетворюючи конфігурацію для читання на конфігурацію для спання. Позіхнула, потягнулася й погасила лампу. Кімната занурилася в темряву, освітлена лише голками місячного сяйва, що протискалося в шпарини штор. «Що вибрати на цю ніч? — подумала адептка, крутячись на простирадлі. — Покластися на удачу? Чи якорити?»

Після коротких роздумів вона наважилася на друге.

Він був таким неясним, отой сон, що повертався, не давав доснити себе до кінця, розвіювався, зникав між іншими снами так, як ниточка зникає й губиться серед основи кольорової тканини. Сон, що зникав із пам’яті, але все одно наполегливо до неї повертався.

Заснула вона відразу, сон наплинув на неї миттєво, ледь вона стулила очі.

Нічне небо, безхмарне, світле від місяця й зірок. Пагорби, на їхніх схилах припорошене снігом виногроно. Чорний і незграбний абрис будівлі: муру із зубцями, стовпа, самотнього наріжного beffroi.

Двоє вершників. Обоє виїжджають у пустий простінок, обоє злазять із сідел, обоє заходять під арку. Але в зяючий у підлозі отвір заходить лише один.

Той, чиє волосся абсолютно біле.

Кондвірамурс стогне крізь сон, кидається на ліжку.

Біловолосий сходить униз, глибоко, глибоко в підвали. Іде темними коридорами, освітлює їх, раз у раз запалюючи скіпки, що стирчать у залізних держаках. Світло від скіпок примарними тінями танцює по стінах і стелі.

Коридори, сходи, знову коридори. Льох, велика крипта, бочки під стінами. Уламки, купа цегли. Потім коридор, що розходиться. Темрява в обох його відгалуженнях. Біловолосий запалює ще один факел. Витягує меч із піхов за спиною. Вагається, не знаючи, яким із коридорів треба піти. Врешті наважується на правий. Дуже темний, завалений сміттям, той стрімко йде вниз. Кондвірамурс стогне крізь сон: її охоплює страх. Знає, що дорога, яку обрав біловолосий, веде до небезпеки.

Одночасно знає, що біловолосий небезпеку шукає.

Бо то його фах.

Адептка перекидається з боку на бік у ліжку, стогне. Вона сняча, вона снить, вона в онейроскопічному трансі, раптом вона пророче розуміє, що станеться за мить. «Увага! — хоче вона крикнути, хоча знає, що крикнути не зуміє. — Увага, обернися!»

Стережися, відьмаче!

Потвора атакувала з темряви, із засідки, тихо й підступно. Матеріалізувалася раптово серед пітьми, наче спалах полум’я. Наче язик полум’я.

Розділ 3

Коли на своєму току глухарі,

Світанок стрічаючи, крилами б’ють,

Звичаєм шляхетним в обіймах зорі

Паруються жадібно, радісно мліють.

Сказать тобі хочу, кохана моя,

Кохання є святом веселим,

Дарує нам гру й насолоду буття,

Тому і єднаємо наші життя.

Франсуа Війон

Хоча так він поспішав, так підганяв і так переймався, залишився відьмак у Туссані майже на всю зиму. І які ж були причини? Про те не напишу. Були — і годі про те, немає про що розводитися. А тим, хто бажав би відьмака звинуватити, нагадаю, що кохання не єдине має ім’я, і не судіть, щоб і ви не судимі були.

Любисток. Півстоліття поезії

Those were the days of good hunting and good sleeping[8].

Редьярд Кіплінг

Потвора атакувала з темряви, із засідки, тихо й підступно. Матеріалізувалася раптово в пітьмі, наче спалах полум’я. Наче язик полум’я.

Ґеральт, хоча й заскочений зненацька, відреагував інстинктивно. Вивернувся в ухилянні, обтершись об стіну льоху. Чудовисько пролетіло поруч, наче м’ячик, відскочило від підлоги, махнуло крилами й стрибнуло знову,