Жуль Верн - Скорочено П’ятнадцятирічний капітан

з піроги. Один із тубільців помітив, що то не плавучий острівець, а пірога з людьми. Але Дік і його супутники вже проминули небезпечне місце. Дік наказав вести пірогу попід лівим берегом.

Протягом наступних чотирьох днів, з 11 по 14 липня, місіс Уелдон та її супутники почали помічати, що довкола розлягається гола рівнина. На цих безплідних землях стало важко роздобувати харч. Мандрівникам довелося харчуватися зеленими пагінцями папороті, стеблами папірусу. Якось завдяки пташці-"навідниці" вони знайшли мед, іншого разу втікачі їли засмажену сарану, якої тут було багато.

З 14 липня по 18 пірога пливла сріблястими водами широкої ріки. Мандрівники, як і раніше, намагалися нічим себе не виказувати; пірога, вкрита трав'янистим навісом, і далі здавалася плавучим острівцем. У ніч проти 19 липня Дік Сенд стурбувався, бо почув сильний глухий шум. А коли розвиднілось, Дік зрозумів, що попереду водоспад.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Розділ XIX

"С. В."

Довелося повернути до лівого берега і йти пішки понад берегом. Про те, щоб волочити пірогу аж за водоспад, годі було й думати, бо вона була важка. Дінго дуже непокоївся. Перш ніж пірога причалила, він уже був на березі й зник у високій траві. Геркулес прив'язав суденце до стовбура схиленого над водою мангового дерева.

Дік Сенд із зарядженою рушницею, Геркулес із сокирою в руках прямували попереду загону. Дінго біг по якомусь сліду в глиб лісу. Це розуміли всі. Раптом друзі побачили велику смоківницю, а під нею хижку. Всередині на долівці лежали кістки людини. Дінго знав цю людину. Це був його хазяїн. На стовбурі смоковниці, до якої тулилася хижка, були виведені червоні літери "С. В.". Дік підняв із землі невеличку мідну, геть позеленілу коробку. Він відкрив коробку, і з неї випав клапоть паперу. Юнак прочитав уголос: "Тут… за 120 миль од берега океану… 3 грудня 1871 року… мене смертельно поранив і пограбував мій провідник Негору… Дінго! До мене!.. С. Вернон".

Записка пояснила все. Самюель Вернон, який вирушив у дослідницьку подорож по Центральній Африці, найняв провідником Негору. Португалець вирішив забрати гроші Вернона собі. Коли вони стали на ночівлю у цій хижці, Негору поранив вченого, а потім пограбував. Бідолашний Вернон перед смертю встиг написати записку, вказавши ім'я вбивці та мотиви злочину. І вже конаючи, Вернон написав кров'ю на дереві свої ініціали.

За мить почувся страшний зойк. Дінго на когось напав! Геркулес кинувся слідом за Дінго. Коли решта теж вибігли з хижки, вони побачили на землі Негору, що відбивався від собаки, який вчепився йому в горлянку.

Діставшись до гирла Конго, щоб сісти на судно, яке йшло до Америки, цей негідник залишив десь недалечко своїх людей, а сам вирушив до місця, де вбив мандрівника. В Негору були причини податися сюди, і всі зрозуміли які, коли побачили біля підніжжя смоковниці яму, а в ній купу французьких золотих монет. Отже, Негору, вбивши Самюеля Вернона, закопав украдені гроші, щоб згодом по них вернутися.

Негору встиг вийняти ножа і з силою вдарити собаку в груди саме тієї миті, коли Геркулес підбіг до нього. Негору помер, але й вірний собака був смертельно поранений. Зібравши останні сили, він поповз до хижки, де загинув його хазяїн, і там сконав.

Геркулес закопав у землю останки Самюеля Вернона, і в тій самій могилі поховав Дінго. Всі оплакували свого вірного друга.

Негору помер, але тубільці, що супроводили його від Казонде, перебували десь неподалік. Вони підуть шукати його берегом річки, і це загрожувало мандрівникам неабиякою небезпекою. Тепер наші втікачі знали напевне, що ця ріка — Конго, а до океану залишається 120 миль. Проте далі неможливо було плисти по річці. Жоден човен не пройшов би через водоспади. Мандрівники повинні йти берегом миль зо дві за водоспад, а потім збудувати пліт і далі знову плисти за течією. Щоб не зустрітися з тубільцями, які супроводили Негору, друзі вирішили перепливти на правий берег.

Дік Сенд спершу сам поплив на пірозі на правий берег для розвідки. З собою він прихопив рушницю. Дік швидко дістався до середини ріки. Незабаром Дік підплив до правого берега. Він уже хотів зійти на землю, коли раптом знявся неймовірний галас. З прибережних заростів вискочило із десятеро тубільців і побігло до піроги. Це були дикуни із села на палях. Помітивши тоді, що під трав'яним покровом плавучого острівця ховаються люди, вони кинулись навздогін і протягом усього тижня йшли назирці за пірогою правим берегом. Спокійний, рішучий, Дік стояв на носі піроги й, приклавши рушницю до плеча, не підпускав дикунів близько до себе. Ті побачили на протилежному березі решту мандрівників.

Дикуни забралися на корму піроги й відштовхнули її від берега. Дік стояв, націливши на них рушницю, і вони не наважувались напасти, бо знали, що таке вогнепальна зброя. Один із тубільців схопив кермове весло і вправно повів пірогу впоперек течії. Раптом Дік вирішив, як врятувати друзів. Він вистрелив у руку тубільця і весло, яке вона тримала. Дикуни заволали із жаху. Та й було чого: пірога, позбавлена кермового весла, попливла за водою. Течія несла її до водоспаду. Дік розумів, що разом з дикунами загине і він, але його друзі могли врятуватися.

Дикуни стрибали у воду і пливли до лівого берега. Пірога перекинулася. Дік ураз зміркував: перекинута пірога — останній його порятунок. Мить — і він пірнув під пірогу. Вчепившись за лавку, він висунув голову з води. А ще за мить відчув, як нестримний потік із силою кинув пірогу й потяг її вниз.