Сергій Олексійович - ВІа бра, Сергій Олексійович

Я все-таки переконав дівчат одягнутися трохи простіше.

- Ми їдемо не на вручення Оскара, а просто до парку погуляти.

- Окей. Окей. - Ми тебе зрозуміли, — сказала мені Альбіна. - Пішли переодягатися, подруги.

Дівчата швидко скинули з себе своє дивовижне вбрання та одягнулися в нормальний одяг. Щоб виглядати, як усі й не кидатися занадто в очі.

- Ви й у звичайному одязі виглядаєте, як королеви. – Помітив я дівчатам, оглянувши їх з усіх боків.

- Умовив. Умовив. - Почала дзвінко сміятися Надія. - Ми задоволені.

- Підемо вже, а то твої друзі, мабуть, нас зачекалися. — Подивилася Аля на свій маленький красивий срібний годинник.

Дівчата ще наостанок надухалися як слід. Кожна власним ароматом. І залишаючи за собою довгий солодкий шлейф приємних запахів, ми стали спускатися сходами вниз. Спершу Надія. Потім Альбіна. За нею Віра. І за ними всіма і я. І таке в мене було відчуття, ніби я потрапив до парфумерного відділу магазину. Або у квіткову крамницю.

Я знав, що на той час у дворі обов'язково сидить якась компанія. Що завжди біля під'їзду хтось обов'язково має бути.

Так воно й було. Окрім Миколи тут уже сиділи всі мої друзі та знайомі. Боря, Євген та Денис – вони все вже були на місці. Як тільки ми вийшли, на дорозі з'явилося Яна. Вона сьогодні була вся така – вау! Вся така в рожевому та блискучому. І я навіть подумав про те, що моя подружка виглядає сьогодні яскравіше та крутіше, ніж дівчатка з "ВІАбри".

Як тільки на ґанку під'їзду з'явилася Надія до неї одразу підскочив з величезним букетом Антон. Надія, щиро кажучи, навіть якось розгубилася. Та й наша компанія по-моєму теж. Но, тут слідом за нею з'явилася Альбіна, Віра та я. Антон відразу збентежився і відійшов десь у бік.

Ми з усіма перезнайомились, кого ще не знали. А Надія так і стояла з цим величезним букетом і не знала, куди його приткнути.
- Антоша, — ніжно прощебетала Надія, — ти його віднеси кудись у кафе чи магазин, а потім ми приїдемо з парку і я його заберу.
І наш друг Антон тут же побіг виконувати її прохання.

- Ні. Ну, правда. Не тягтися ж мені до парку з таким букетом, — пояснила мені Надія.

- Повністю з тобою згоден, Надю. – заспокоїв її я.

- Все, їдемо, їдемо. - став наполегливо запрошувати нас Микола до своєї машини
- Ми вчотирьох: я та дівчата сіли до нього. А Яна, Денис, Борис та Євгеній сіли в іншу машину.
Тут разом із нами захотіли їхати й усі інші.

- Ми поїдемо своїм ходом, — запропонував хтось із хлопців, — а там у парку зустрінемося.
- По-моєму, це була чудова ідея. Так ми та зробили.
Усю дорогу Микола намагався фліртувати з Надією. Але це звичайно все було дарма. На мою думку, вона просто з нього сміялася.
Віра всю дорогу питала у мене різні історичні подробиці про моє місто. Альбіна просто мовчки дивилася у вікно.

Микола домчав нас швидко і з вітерцем.
Стояв теплий прекрасний вечір. Припаркувалися ми через дорогу від парку. Поруч із нами поставив свою машину Денис. І всією дружню веселою компанією, розбившись на невеликі гуртки, ми пішли у парк.

Попереду йшли Микола та Денис. Потім йшли: Надія в оточенні Євгена та Бориса.
За ними йшли ми з Вірою. А позаду нас Альбіна з Яною. Вони якось дуже швидко порозумілися.
Що, напевно, було не дивно. Яна була тут моя найкраща подружка. І Альбіна практично теж найкраща. Лише до цієї зустрічі не справжня, а віртуальна.

Я не знаю, чи ви були колись у нашому міському центральному парку. Якщо не були, то, звичайно, я спробую в міру своїх сил і талантів описати вам його. Зараз, звичайно, ви все це не зустрінете і не знайдете. Але тоді, в ті часи, майже через кожні метрів десять стояли в лінію відкрити кафе. Кількість столиків, мабуть, залежало від початкового капіталу. Десь їх було п'ять, а десь і тридцять. Невисокі паркани відокремлювали столики від пішохідних доріжок. Дах є, немає — не має значення. Барна стійка. Ажурні стіни. Яких, по суті, могло й не бути. Музика. Обов'язково караоке. Так-так, практично у кожному кафе було своє караоке. Тоді, в ті часи, це була поголовним і дуже модна течія. І люди відривалися на повну. Тим більше алкоголю було хоч залийся.

- Давайте, виберемо якесь тихе, спокійне місце, — запропонувала Альбіна.

- Тихо і спокійно тут буває лише зранку, — резонно зауважив Борис. - Зараз вечір і тут розпал.

- Якийсь божевільний будинок, — покрутила головою навколо себе Віра.

- А як ти хотіла, дитино? – Пояснила їй Яночка. – У нас тут завжди так.

А людей справді було не проштовхнутися. Раз у раз доводилося обходити якісь купки п'яних дівчат. Або сидячих навпочіпки хлопців.

Ми обійшли практично всі тихі кафе, але там все вже було зайнято і до нас. До речі, кожне кафе носило якусь свою оригінальну назву. Ні, те, яке йому дали господарі, а саме народну.

- Ой, ми так до ночі ходитимемо і шукатимемо місце. Давайте вже десь зупинимося, — стала сердитись Альбіна.

Я знаю її вже. Коли вона в такому стані, краще робити так, як вона захоче.

- Ось хоча б сюди, — показала вона у бік якоїсь невеликої, але галасливої ​​кав'ярні.

Тільки ми розсілися за столиками й зробили замовлення, хоч як звідки візьмися, з'явилася вся наша дворова компанія. Що, втім було не дивно. Тут кафешок було не так уже й багато. І друзі практично не витратили багато часу, щоби нас знайти.

Ми сиділи, пили сік та пива. Весело і голосно балакали та сміялися. Дівчата розповідали про себе чи ставили нам якісь запитання.

Проте, що ближче ставала до вечора, то з'являлася більше охочих заспівати в караоке.
Це все тим більше було дуже неприємно, бо навколо нас було дуже багато літників і мало не з кожного навперебій звучали різні пісні.

І в нашому кафе теж, як на зло, одна підпита компанія, без кінця виконувала тільки пісні з репертуару "ВІАбри".

- Задовбали вже зі своєю "ВІАброю", - не витримала моя подруга Альбіна.

- Ти щось маєш проти "ВІАбра", - почула її якась п'яна жінка. - Та це моя улюблена група!