Людміла Лонковська - Залізний генерал: Уроки людяності, Людміла Лонковська

Російські війська не змогли взяти Київ за 72 години, як планували. Тривали спроби оточити й заблокувати місто. Кияни ж готувалися зустріти окупантів. Увесь світ облетіли світлини з чергами до військкоматів. Зброю видавали просто на руки. Містяни разом з військовими встеляли місто блокпостами й протитанковими їжаками.

На заглибленому пункті управління ми дізнавалися про все з термінових донесень, доповідей і телефонних розмов зі знайомими. Кожному з нас надходили сотні повідомлень із координатами скупчень ворожої техніки та окупаційних військ.

Обороною Києва командував генерал-полковник Олександр Сирський, командувач Сухопутних військ4. До відбиття нападу місто частково готував керівник Київської військової адміністрації генерал-майор Микола Жирнов. Оборону на зовнішніх рубежах міста та в області організовувала Київська обласна військова адміністрація на чолі з генерал-лейтенантом Олександром Павлюком.

16 березня 2022 року Головнокомандувач особисто поїхав перевірити оборонні укріплення довкола міста.

Зранку він зайшов до кабінету:

— Сашо, поїхали! — звернувся до помічника полковника Олександра Металіді. — Треба підтримати Сашу Вдовиченка [командир 72-ої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців].

— Я прекрасно розумів, куди ми їдемо, — розповідав Олександр Металіді. — Ми зібралися, стрибнули у дві машини, доїхали до відрізку між Пущею Водицею й торговельним центром «Lavina», зупинилися, наділи бронежилети, каски й поїхали далі в Пущу Водицю. Там у приміщенні Міжнародної тенісної академії розташовувався командний пункт бригади.

Ми під’їхали, зупинилися. Валерій Федорович сидів у машині, розмовляв із кимось телефоном, а я вийшов із автівки й відчинив двері з його боку У цей час почався обстріл. Начальник охорони Головнокомандувача миттєво захлопнув двері біля Валерія Федоровича, стрибнув у машину, і наші дві автівки поїхали в бік укриття. Я зрозумів, що залишився просто на дорозі, усе довкола «бахкало». Побіг услід за ними донизу, в укриття.

Тут, на бригадному пункті управління, головком говорив із полковником Олександром Вдовиченком.

— Валерій Федорович поцікавився обстановкою. Вдовиченко доповів. Він [Олександр Вдовиченко] не був розгубленим — скоріше втомленим, — ділиться спогадами полковник Олександр Металіді.

— Звідти ми поїхали на рубіж оборони за Броварами в напрямку Чернігова. Ми доїхали до крайньої точки, за якою вже починалася «сіра зона», туди ж приїхав командувач оборони області генерал-полковник Сирський. Вони поспілкувалися між собою. Вони завжди гарно ладнали, — підкреслює Олександр Геннадійович і знову повертається до того березневого дня:

— Далі ми поїхали по об’їзній у Бориспіль. Там теж укріплювали рубіж оборони. У самому місті ми заїхали на командний пункт одного з секторів оборони. Поспілкувалися там із офіцерами й звідти поїхали до Києва. Мене здивувало, що вже на всіх електронних рекламних екранах горіли написи «Русскій воєнний іди нахуй» прямим текстом.

— Валерій Федорович був у прекрасному настрої, — миттєво реагує на моє запитання про настрій Головнокомандувача в ті дні Олександр Металіді. — Він охоче спілкувався з усіма, навіть жартував.

Переломним моментом оборони Києва стала битва біля села Мощун за 28 км від столиці й всього за 9 км від згаданої вище Пущі Водиці. Там, на березі річки Ірпінь, ворог зосередив потужне ударне наступальне угруповання. Це не просто піхота, там були десантники, морпіхи, «кадирівці». Наша 72-га бригада зупинила значно більші сили противника. 21 березня 2022 року село Мощун звільнили від російських окупантів.

«Сім два, ми знову разом [у 2015 — 2018 роках Олександр Вдовиченко служив у 72-їй ОМБр], у боях за Київ, стікаємо кров’ю, — написав мені у відповідь на прохання поділитися спогадами командир 72-ої ОМБр полковник Олександр Вдовиченко. — На мене як на командира бригади ліг непідйомний тягар керування підрозділами в такий важкий час. Те, що тоді відбувалося у лютому 2022, — стовідсотково не АГО й не ООС. Там ми теж воювали, втрачали кращих із кращих, але інтенсивність та динамічність ведення бойових дій підвищилися в десятки разів. У мене в підпорядкуванні була бригада із бойовою задачею втримати Київ, а в генерала Валерія Залужного — усі Збройні Сили й задача зберегти Україну. Я навіть не можу уявити, який обсяг інформації та яка ступінь відповідальності звалилася на Головнокомандувача. У всі справи потрібно вникнути, усім треба допомогти. Не зважаючи на це, Валерій Федорович виходив на мене по декілька разів на день. Володію, чи всією ситуацією стосовно ведення оборонної операції Силами оборони по всій лінії фронту, він як ніхто інший розумів: вистоїть Київ — вистоїть Україна, Тому постійно був поруч і на зв’язку, допомагав усім, що ми просили. Байдуже, хто навпроти, головне, хто поряд — Людина!».

У квітні — травні наша медійна група зробила невеликий відеоцикл про Мощун, записали інтерв’ю з Олександром Вдовиченком. На відео видно руйнування колись квітучого села й рештки знищеної російської техніки біля річки, яка так і залишилася для росіян нездоланною перешкодою.

Стратегічно важливим для росіян, щоби розвивати наступ на столицю, а отже й для нашої оборони, був аеропорт «Антонов» біля містечка Гостомель. Блискавична висадка десанту й захоплення аеродромів — добре відпрацьований сценарій у радянській і російській воєнній справі (1968 рік — Прага, 1999 рік — Приштина). За таким сценарієм противник діяв і в Гостомелі, але не зміг приземлити тут жоден свій транспортний літак. Сили оборони героїчно билися і, зрештою, звільнили стратегічний об'єкт.

На окрему книгу заслуговує розповідь про відважних військових льотчиків, які захищали столицю з неба. «Привид Києва» — збірний образ пілотів 40-ї бригади тактичної авіації Повітряних сил, став легендою. На стареньких МіГ-29 завдяки майстерності, військовій хитрості й мотивації наші воїни вигравали повітряні бої в росіян, оснащених за останнім словом авіаційної техніки.

Про таємницю наших успіхів я говорила з помічником заступника Головнокомандувача генерал-полковника Миколи Балана полковником Іваном Григор’євим, який до цього призначення служив у відділі забезпечення польотів Головного командного центру ЗСУ: «Ми бачили, як їхні літаки, помітивши нас, розверталися й тікали в сторону Білорусі, — розповідали мені хлопці. — Наші пілоти використовували хитрість. Підльот від Василькова до Києва становить фактично нічого, якихось 30 км. До того ж МіГ-29 менший за Су і не такий важкий. Росіяни заправляли літаки до повного для того, щоб можна було повернутися. Наші хлопці наполовину заправляли літаки, це робило їх набагато маневренішими. Ворог не міг зрозуміти, як ми на застарілих літаках здатні підбивати їхні сучасні повітряні судна».

Наприкінці березня спроба росіян взяти Київ цілком провалилися. Ворог почав перекидати сили на схід — Донеччину та Луганщину. І вже 30 березня в Міноборони РФ заявили, що на чернігівському та київському напрямку всі завдання виконали.

31 березня Сили оборони України