Каріна Дубініна - Ковбойське літо, Каріна Дубініна

Розділ 14. Прощання із Фермою

Останній ранок на фермі почався тихо. Сонце ще тільки починало з’являтися з-за горизонту, заливаючи землю теплим золотом, і Томас із Еллі стояли на ганку, вдихаючи прохолодне ранкове повітря. Здавалося, кожен звук – спів птахів, хрускіт гравію під ногами – ставав голоснішим і значущим. Кожен куточок ферми тепер був для них як старий друг, із яким доведеться прощатися.

Дядько Гаррі вийшов до них із двома чашками гарячого какао, яке вони так полюбили за це літо. Він усміхався, але його очі віддавали легким смутком.

— Ну що, ковбої, — сказав він, простягаючи їм чашки. — Готові до останнього дня?

Томас і Еллі кивнули, хоча в їхніх серцях не було впевненості. Вони знали, що це літо змінило їх назавжди, і важко було уявити, що за кілька годин вони залишать це місце.

Після сніданку Гаррі запропонував останню прогулянку фермою. Вони разом повільно йшли знайомими стежками. Гаррі показував їм місця, які вони вже знали: велике дерево на краю пасовища, де вони колись знайшли медальйон, стайню, де Блекі вперше довірився Томасу, і пагорб, із якого вони дивилися на неймовірний захід сонця.

— Ось тут, під цим деревом, ми з вашим батьком колись ховали свої "скарби", — сказав Гаррі, злегка посміхаючись. — Якщо пошукаєте добре, може, й знайдете залишки наших дитячих пригод.

Томас засміявся, а Еллі, підстрибнувши, кинулася шукати щось у траві.

— Дядьку, ти жартуєш? — запитала вона, підіймаючи старий іржавий ключ, який знайшла біля коріння дерева.

— А ось і ні, — відповів Гаррі, ховаючи ледь помітну усмішку.

 

Коли настав час прощатися, Томас і Еллі підійшли до коней. Блекі й Луна, здавалося, теж відчували, що щось не так. Блекі, як завжди, тихо пирхав, а Луна притискала свою м’яку морду до плеча Еллі.

— Прощавайте, хлопці, — прошепотіла Еллі, обіймаючи Луну. Її голос злегка тремтів. — Ми вас не забудемо.

Гаррі підійшов до них із двома невеликими подарунками. Він тримав старий ковбойський капелюх, який завжди був його улюбленим, і шкіряний браслет із вирізьбленою підковою.

— Томасе, це тобі, — сказав він, передаючи капелюх. — Ти став справжнім ковбоєм цього літа. А це тобі, Еллі, — простягнув браслет. — Підкова — символ удачі. Носи її і пам’ятай, що ти завжди можеш сюди повернутися.

Діти прийняли подарунки з тремтячими руками. Томас одягнув капелюх і відчув, як він ніби став частиною всіх історій, які йому розповідав дядько Гаррі. Еллі прив’язала браслет до зап’ястя і з гордістю глянула на нього.

 

Коли батьки приїхали забрати їх, Томас і Еллі востаннє обернулися до дядька Гаррі. Він стояв біля воріт, обпершися на огорожу, з тією самою легкою усмішкою, яка завжди втішала їх і надавала відчуття безпеки.

— Ми повернемося, дядьку, — сказав Томас, відкриваючи дверцята машини.

— Я знаю, — тихо відповів Гаррі. — Завжди знайте дорогу додому.

Машина рушила, і Томас та Еллі довго дивилися на ферму, яка з кожним метром ставала все меншою в їхніх очах, але не в серцях. Їх охоплювало відчуття, що вони залишають тут частину себе, але водночас забирають із собою щось набагато важливіше.

Вони знали, що це не кінець. Це лише початок їхньої власної історії.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍