НМ - Нічні тварі , НМ

Ната кивнула, все ще тримаючись за подругу.

— Нам потрібно знайти місце, де можна сховатися.

Джон нахмурився, розминаючи зап’ястя. Сліди від рук істоти ще пульсували болем.

— Якщо ми підемо далі цим коридором, є шанс, що знайдемо якусь кімнату або хоч щось, що можна замкнути зсередини, — сказав він.

— Або ще більше тварюк, — похмуро додала Віка.

— Вибору немає, — відповів Єгор і рушив уперед.

Вони пішли далі темним коридором, освітлюючи дорогу ліхтариком. Кожен крок лунав надто голосно.

Підлога під ними скрипіла, і Ната не могла позбутися відчуття, що вони не просто йдуть… а ніби щось під ними слухає їх.

Раптом Віка зупинилася.

— Чуєте?

Всі завмерли.

Десь попереду пролунав звук — схожий на те, як повільно відсувають стілець.

Єгор направив ліхтарик уперед.

І вони побачили двері.

Старі, дерев’яні, трохи прочинені.

За ними щось було.

Джон стиха вилаявся.

— Готові?

Ніхто не був готовий. Але відступати теж не можна.

Джон зробив крок і обережно підштовхнув двері.

Вони відчинилися зі скрипом…

І за ними їх чекало щось ще гірше, ніж те, що вони зустріли у коридорі.

Церква стояла на пагорбі, оточена густим туманом. Старі кам’яні стіни були вкриті тріщинами, а високі вікна, колись прикрашені вітражами, тепер були розбиті або затягнуті брудом. Над входом висіла дерев’яна табличка, на якій колись було вирізьблено назву, але час стер літери, залишивши лише невиразні сліди.

Єгор зупинився перед масивними дверима і провів рукою по їхній поверхні.

— Як думаєте, всередині безпечно? — запитала Ната, обіймаючи себе руками.

— Безпечніше, ніж на вулиці, — пробурмотів Джон, оглядаючись через плече. Темрява за їхніми спинами здавалася живою.

Віка закотила очі.

— Якщо нас хтось тут чекає, то сидіти зовні точно не варіант.

Ліка обережно штовхнула двері. Вони важко рипнули і відчинилися. Всередині було темно, лише крізь високі вікна пробивалися слабкі смуги місячного світла, освітлюючи запилені лави та старий вівтар.

Вони зайшли всередину, і одразу ж стало тихіше. Наче товсті кам’яні стіни приглушили всі звуки зовнішнього світу.

Єгор освітив ліхтарем зал.

— Якщо це церква, то тут має бути місце, де можна закритися, — сказав він.

Джон підійшов до вівтаря. На ньому стояв старий розбитий підсвічник і засохлі залишки свічок. На підлозі лежали розкидані сторінки з Біблії.

— Тут щось сталося, — пробурмотів він, підбираючи одну з них.

Раптом позаду них грюкнули двері.

Ната скрикнула і різко обернулася.

— Це вітер? — запитала Ліка, але в її голосі не було впевненості.

Єгор направив ліхтарик у бік входу.

Ніхто не торкався дверей.

Але вони були замкнені.

— Чудово, — пробурчала Віка. — Тепер ми тут застрягли.

Джон повільно відступив від вівтаря.

— Ми не одні…

З глибини церкви долинув звук.

Шепіт.

Хтось, або щось, було тут разом із ними.

Шепіт був тихим, ледь чутним, але чим довше вони стояли нерухомо, тим більше здавалося, що голосів стає більше. Вони були всюди — з-під лавок, зі стін, з темних кутів церкви.

Єгор провів ліхтарем по залу, намагаючись знайти джерело звуку, але світло не знаходило нічого, окрім порожнечі.

— Це точно не вітер, — прошепотіла Ната, стискаючи руку Ліки.

Джон повільно підняв уламок дерев’яного хреста, що валявся біля вівтаря.

— Якщо щось на нас кинеться, битися будемо всім, що знайдемо, — сказав він тихо.

Віка закотила очі, але і сама міцніше стиснула ніж.

— Якщо це привиди, то вони навряд чи бояться ножів, розумнику.

Раптом шепіт припинився.

Запанувала моторошна тиша.

І потім…

З вівтарної частини церкви щось висунулося.

Світло ліхтаря висвітлило постать — високу, худу, загорнуту в чорне лахміття. Обличчя було сховане під каптуром, але з-під нього світилися два холодних, блідо-блакитних ока.

— Ви… прийшли запізно… — прохрипів голос.

Усі завмерли.

Ліка мимоволі відступила на крок назад.

— Хто ви? — запитав Єгор, тримаючи ліхтарик перед собою, ніби це могла бути зброя.

Фігура повільно підняла руку, і довгий, тонкий палець вказав на них.

— Вони вже знають, що ви тут. Вони вже йдуть.

В цей момент десь здалеку почулося тихе, протяжне виття.

А потім двері церкви затряслися, наче хтось з іншого боку намагався їх вибити.

Глухий удар об двері змусив усіх здригнутися. Дерево затріщало, наче від сильного натиску.

— Хто "вони"? — різко запитав Джон, стискаючи уламок хреста в руках.

Фігура під каптуром не відповіла одразу. Вона нахилила голову, а її світлі очі немов пронизували кожного з них.

— Ви їх вже бачили, — прошепотів він. — Ті, що виходять вночі.

За дверима знову грюкнуло. Цього разу сильніше.

Віка підбігла до входу, торкнулася ручки — двері не піддавалися.

— Ми застрягли тут, — пробурмотіла вона.

Ліка притулилася до стіни, її серце калатало в грудях.

— Що нам робити? — прошепотіла Ната.

Фігура під каптуром опустила голову.

— Їх не можна зупинити. Але є місце, де вони не можуть дістатися.

— Де? — негайно запитав Єгор.

— Під церквою. Стара крипта.

Двері затріщали ще сильніше. Десь здалеку долинуло моторошне шипіння.

— Вони вже тут, — злякано прошепотіла Ліка.