Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні?

у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоєю матір’ю. Літ зо двоє, може, пожив, — та й знову потяг на Дін до першої жінки. Отам його й злапали! Привели сюди… суди та пересуди… Хто він такий?… Що це він зробив?… Та, кажуть, наш таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаєте, мені його не треба! Так до його дуже не чіплялись, а в перший прийом і завдали в москалі… Бач! Он він який москаль! Знаєш тепер?!

Чіпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи… Незчувся, коли й вечоріти стало… Дід удвох з Грицьком і отару заняли.

— Ану, рушай! додому час! — гукнув дід уже з шляху.

Чіпка глянув на діда, підвівсь і поплентався стороною, позад отари, немов п’яний, наче учадів… Голову на груди звісив, очі в землю потупив… Нічого не чув, не бачив… Не знав, коли й у село прийшов, як і додому достався… Очумався уже в хаті…

— Так отакий мій батько був, мамо?

— Який?

Чіпка почав розказувати…

— Такий же…

— Чому ж ви мені давно цього не казали?

— То що б було, сину?

Замовк Чіпка. Щось думав…

— Нічого… — нешвидко вже одмовив, та й знову замовк.

Сумно стало в хаті, як у льоху… Чіпка сидів на лаві, ноги звісив, голову спустив трохи не до колін… Якби його так намалювати, — сказали б: то не чоловік сидить, то — сам сум! Мотря, дивлячись на його та згадавши давнє, тихо плакала…

— Ні! Недобре зробив батько, — глухо якось, з протягом, почав Чіпка… — Ні… негаразд!.. Чому він їх не вирізав, не випалив?…

— Кого, сину?

— Панів! — одказав твердо Чіпка.

— Що це ти, сину, кажеш? Хай їм Господь за те оддячить, а не люди!

Чіпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хаті під темний вечір; тихо слався по долівці, по стелі, по білих стінах та давив, як обценьками, серце і в матері і в сина.

Він сидів зажурений, німий, як стіна. В його думці, перед його очима, носився чорним вороном батько…

«Бідний мій тату! — думав він. — Не знав ти долі від самого малку — може, аж до смерті… Ганяла вона тебе з одного краю світа на другий, од панського двору до Дону, од Дону — до прийому… Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?… Чи тліє під землею твоє наболілеє тіло? Чи порвала його московська нагайка на шмаття? Чи пронизала тебе вража куля у бої?… І загребли твої кості з кінськими кістками в одну домовину, в одну високу могилу?! І нікому вона не скаже, не повіда, що під нею лежить твоя мучена душа без одплати… А може, тебе доля занесла куди в далеку чужину, на інший край світа, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей, про матір: як вона тут, бідолашна, повертається, що з нею виробляють люди… Ой, Боже наш, Боже! Ти — всесвітній царю: ти все бачиш, все знаєш… ти один наглядаєш над землею і маєш волю над нею… Чому ж ти не скараєш злого — хай не карає доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своїм гнівом праведним?… Ні… ти мовчиш… мовчиш, як глупа ніч… До тебе не доходить плач наш… наші сльози… Їх заступили од тебе вороги наші… Ти не скараєш їх… ні?!.»

Знемігся Чіпка. Як колода, повалився на лаву, та тільки стогнав. Силу його під’їхала важка, несподівана туга; думки помутилися, куйовдились у голові без порядку, як завірюха зимою… Не пам’ятав він, що думав; не почував, як тяжко стогнав…

— Чого ти стогнеш, сину? — питає журливо Мотря.

Мовчить Чіпка.

— Чи ти нездужаєш?

Мовчить.

— Ти спиш, сину?

Мовчить.

Дощ давно вже перестав; хмари розійшлися; виплив ясний місяць, заглядав у вікна, а на долівці й по стінах розмальовував чудні якісь виводи-узори. Мотря тихенько підвелась, підійшла крадькома до лави, де спав Чіпка, заглядає в його бліде лице. Очі йому від знемоги закрилися, зуби зціплені, вид — страшний, грізний. У матері аж серце боляче повернулося од того виду страшного…

— Хай тебе криє Мати Божа від усього лихого, — шепче вона. — Спи, сину, може, переспиш.

Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрімати.

Тепер Чіпку не напала пропасниця, тільки помарнів на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та такий сумний!

Сяк-так добув Чіпка підпасачем до осені. Восени почали з діда правити гроші. Дід не давав, бо десяти карбованців не було, а п’яти не прийняли. Потягли діда, як до різниці вола, до пана Польського у двір… На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше сповивав його смуток. То, було, хоч з дідом одведе душу, розважиться, а тепер — діда нема… і в двір не пускають!

VI. Дознався

Лягла зима. Вийшов Чіпка за царину, ходить коло землянки, голову повісивши. Дідова оселя снігом прикрита; мороз малі віконця позамуровував; двері замело, забило. Розгріб Чіпка ногами сніг, одкинув трохи, одхилив двері, увійшов у землянку. Пусто та холодно! «Нема діда, — думає Чіпка, — і землянка, така ще недавно привітна, тепла, стала холодною та неодрадною… От що робить сильний з немічним! Пани — з кріпаками… Вони й з моїм батьком таке виробляли… одібрали його від мене… я його не знаю, не бачив… покрили мою голову соромом, докорами… Прокляті!»

Вертає Чіпка в село. Йде вулицею мимо шинку; роздивляється, прислухається. Там люди сновигають; там чоловіки бідкаються своїм убожеством та лютими морозами; там молодиці сваряться через тин… Коло шинку кріпаків ціла юрба, позбивались у купу. Крик, гук, спірка, змагання…

Одні викрикують:

— Що вони нас дурять?… що вони над нами знущаються? Ще якісь два роки видумали?… ще трохи?!

— А видно, ще трохи, — одказують другі. — Так вони, бач, намовились, щоб не зразу свої панські руки покаляти…

— Кат їх бери, з їх руками! — озиваються треті. — Вони звикли чужими жар загрібати…

— Еге ж… А тепер прийшлося своїми, так вони: хоч ще два роки!

— Так-то, видно, їм наші руки подобались, — зарішає сивоголовий дід.

— Ну, стривай! — кричить знову хтось з гарячіших, — тільки дійде до царя чутка, що вони й його й нас дурять, — знатимуть вони! Він їх зараз у кріпаки поверне, а нас панами поробить…

— Це тоді буде, як на долоні волосся виросте, — охолоджує неймовірний.

— Чого волосся виросте? — кричить гарячий. — Скаже цар: будьте панами… ну, і будемо!

— Оттоді-то