Юрій Олександрович Долгушин - ГЧ

— Це ясно, — високим тенорком відповідає співрозмовник Віклінга, чиркаючи сірником. — Але й затримувати без кінця-краю не можна. Боюсь, що навіть ці дві декади викличуть велику підозру і ліквідація заводу у вирішальний момент може бути зірвана.

— Цього не можна допустити. А строк залежить не від нас.

— А від становища з цими іонізуючими апаратами? До речі, ви знаєте, як там ідуть справи?

— Звичайно. Три тижні тому була готова перша серія: п’ятдесят штук.

Тенор скептично чмихає.

— Надто точні відомості, гер Віклінг. Неймовірно! Особливо, коли взяти до уваги, що ці таємничі апарати — єдина обставина, яка дає право сподіватись на успіх. Та й то тільки тоді, коли Москва ще не пронюхала про нове відкриття.

— Ви скептик, Рено. Я стежу за цим. А втім, про дещо ми дізнаємось, може, зараз же, не сходячи з місця… — В руках Віклінга шелестить папір. — Бачите, в потрібний момент я виступаю в ролі поштаря… Листи з Москви, як домовлено заздалегідь, одержано в місцевій поштовій філії. І ось: «Миколі Арсеновичу Тунгусову», очевидно, від радиста Ниркіна, який стежить за повідомленнями з ефіру… Так і є. Ет, хай йому чорт, знову шифр!

— Звідки повідомлення? — питає Рено.

— Не сказано… «Твій таємничий друг, нарешті, з’явився сьогодні, дуже поспішав, дав тільки одне слово: «Приймайте», і потім цифровий текст, який я наводжу повністю».

— Ключа у вас немає, звичайно?

— Ключа нема, Рено… Чому «звичайно»? — раптом спалахнув Віклінг.

— Тому що ви неправильно дієте, дорогий колего. Ви полюєте на дівчину, щоб одержати шифр і все інше, так би мовити, на підносі, готовеньке, без клопоту й риску. Дівчина виявилась міцнішою, ніж ви гадали, і це треба було зрозуміти вже давно. Не знаю, чи не закохались ви в неї часом справді? Цю можливість теж треба було передбачити, ви не хлопчик. Замість того, щоб брати участь у веселій подорожі по цій дурній Уфі, ви повинні були взяти ключ ще в Москві, у Тунгусова. Взяти, а не чекати, що вам його піднесуть з поцілунками.

— Дурниці!.. Ви не знаєте конкретної обстановки.

Ганна каменем притискується до землі. Розмова відбувається за два кроки од неї. Кожний звук, подих можуть видати, і тоді… вони вб’ють її, щоб сховати кінці у воду, і ніхто не дізнається про злочин, який вони готують. Ага! Вона згадує про свій пістолетик, що лежить, як завжди, в спеціальній кишені. А хвилювання стискує груди, удари серця лякають своїм калатанням і сиплими звуками в горлі. Вона відчуває, що свідомість затьмарюється від цього страшного нервового напруження, шаленого стукоту серця. Ось запаморочилось у голові…

…Тиша. Що вони роблять? Може, помітили її крізь просвіти куща і тепер…

Минає п’ять, сім хвилин. Ні звуку за кущами… Невже пішли? Ганна лежить, як і до цього, ніби скам’яніла, відчуваючи, що тіло її заклякло від нерухомості. Несподівано гучний тріск лунає над самою головою, на мить завмирає серце. Це коник, стривожений приходом людей, знову веде свою пісню. Переляк змінюється спалахом вдячності до цього коника: він допомагає їй — очевидно, люди пішли.

Ганна обережно повертає голову, дивиться крізь траву і гілки на той бік. Потім підводиться поволі, на ліктях, бачить дорогу, що веде в ліс, у бік річки. Немає нікого. Вона обережно встає, оглядає весь відкритий простір, хапає кошик і біжить на північ, до табору.

Ні, не треба бігти. Небезпека минула. Тепер ролі змінились: доля Віклінга в її руках. Тільки б не видати себе передчасно. Зараз вона зустрінеться з ним, треба бути, як і завжди, рівною, тактовною, спокійною. Головне, спокійною. Вона розповість про все тільки Миколі, і не відразу, треба вибрати слушний момент.

Вузька смуга лісу біля самого берега рідшає: сонце, схиляючись на захід, виграє яскравими відблисками на річковому плесі.

Приємно пахне димком від табору.

Микола і Віклінг, уже переодягнений, у майці й трусах, тільки що спустили на воду «плавучий будинок». Вони помічають Ганну здалеку й вітають її, високо підносячи руки. Ганна силкується посміхнутись, бути звичайною, але обоє раптом швидко підходять до неї, з тривогою вдивляються в її обличчя.

— Що-небудь трапилось, Ганю?

— Що з вами, Анні?

«Ой, яке безглуздя! Уже помилка…» Ну, звичайно, вона не могла відразу отямитись після пережитого хвилювання, треба було погуляти ще години дві.

— А що? — питає вона, зустрічаючи насторожений, допитливий погляд Віклінга. І знову здіймається хвилювання в грудях. «Невже він підозрює що-небудь?»

— Ви дуже бліді. З вами щось трапилось у лісі?

— Я просто втомилась. Це від спеки. Там було так душно!

— Дивіться, Анні, може, це тепловий удар. Треба освіжитись.

— Авжеж, звичайно, зараз же у воду. Я мрію про це вже давно.

Віклінг раптом рішуче бере ініціативу в свої руки.

— Чудово, Анні! Поставте гриби, беріть рушник і сідайте сюди. — Він кидає в човен великий оберемок сіна, заготовленого на березі, і накриває його ковдрою. — Будь ласка, екіпаж готовий. Зараз я переправлю вас на чудове для купання місце. А тут, біля нашого берега, купатись не можна: дно огидне, мілко, і вода майже стояча.

— Навіщо, Альфред, мені треба лише пірнути, — нерішуче заперечує Ганна.

Лишитись на самоті з ним зараз — надто страшне випробування. Відмовитись категорично… немає аргументів. Цим вона видала б себе і провалила б усю справу. Ні, не можна відмовитись.

«Як би прихопити з собою і Миколу?» — думає вона, болісно шукаючи приводу для цього. Але Віклінг наче вгадує її думки.

— Ні, ні, Анні… Все одно вам треба охолонути перед купанням. Давайте руку. Ось так. Відпочивайте. Можете, до речі, прочитати листа, очевидно, від Костянтина Олександровича. А Микола поки