Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Римська республіка, створена зусиллями Директорії, з її двома консулами та її лікторами (паскудними facchini [81], вибраними з лав простолюду), була нескінченно смішна, проте вона внесла вдалу новацію до цивільного законодавства: за цієї римської республіки були вперше засновані префектури – ідея, використана згодом Бонапартом.

Ми почали правити Римом за законами, яких ще не було; зробивши Рим головним містом департаменту Тибр, ми встановили в нім зразковий порядок. У нас римляни запозичили податкову систему. Закриття монастирів, проведений за наказом Пія VI продаж церковного майна ослабили віру в непорушність релігійних святинь. Знаменитий індекс, що й досі справляє деяке враження по цей бік Альп, у Римі не означає абсолютно нічого: за кілька монет ви отримуєте дозвіл з чистою совістю прочитати заборонений твір. Індекс – один з осколків стародавньої епохи, що дійшли до епохи нинішньої. Хіба в римській та афінській республіках гідність царя та імена знатних царедворців не мали загальної пошани? Лише французи в нападах безглуздої люті глумляться з могил предків і власної історії, перекидають хрести, руйнують храми, зводячи порахунки з духовенством 1000 або 1100 року від Різдва Христового. Немає більшої дитячості й більшої дурості, ніж ці запізнілі образи: ніщо так ясно не доводить, що ми не здатні рішуче ні на що серйозне, що справжні основи свободи для нас за сімома замками. Нам треба не зневажати минуле, але, взявши приклад з усіх народів світу, шанувати його як укритого сивиною старця, який оповідає біля домашнього вогнища про все, що йому довелося побачити: що в цьому поганого? Розповіді його, думки, слова, манери і одяг повчальні й забавні; проте він немічний і тремтячі його руки зовсім ослабли. Невже ми вбоїмося цього сучасника наших батьків – адже він давно спочивав би побіч них у могилі, якби міг померти; він сильний лише минулою могутністю тих, хто обернувся на порох.

Французи пішли з Рима, але залишили йому в спадок свої принципи: так буває завжди, коли завойовники, чи то греки в Азії за Олександра, чи то французи в Європі за Наполеона; перевершують цивілізованістю той народ, на чию землю вони ступили. Відбираючи синів у матерів, змушуючи італійську знать покидати палаци і братися до зброї, Бонапарт прискорив перетворення національного характеру.

Що ж до римського суспільства, то у дні концертів та балів його не відрізниш від паризького. Прекрасні дами: Альтьєрі, Палестрина, Цагарола, Дель Драґо, Ланте, Лодзано – прикрасили б салони Сен-Жерменського передмістя: втім, у деяких з них трохи зляканий вигляд – мабуть, через тутешній клімат. Чарівна Фальконьєрі, наприклад, завжди влаштовується ближче до дверей, готова, якщо хтось кине на неї погляд, негайно втекти і сховатися на Монте Маріо: їй належить вілла Мелліні; роман, дія якого розгорталася б у цьому покинутому будинку на березі моря, під покровом кипарисів, мав би свою чарівність.

Але хоч як би змінювалися від сторіччя до сторіччя звичаї і люди, все в Італії сповнене природної величі, недоступної нам, жалюгідним варварам. У Римі ще й тепер живі люди, в чиїх жилах тече римська кров, люди, котрі пам’ятають про те, що предки їхні панували над світом. Чужоземці, що туляться в новеньких хатинках біля Народної застави або в палацах, які вони поділили на комірчини, проткнувши дах незліченними димарями, нагадують щурів, які нишпорять біля підніжжя творінь Аполлодора і Мікеланджело або прогризають дірки в пірамідах.

Нині знатні римляни, розорені революцією, зачиняються у своїх палацах, витрачають гроші з осторогою і самі керують господарством. Той, кому випадає щастя (вельми рідкісне) бути прийнятим у них увечері, проходить анфіладу порожніх, без меблів, напівосвітлених кімнат, де у присмерку біліють, подібно до привидів чи повсталих з домовини мерців, античні статуї. Нарешті обідранець слуга відчиняє гостю двері до якогось гінекею: навколо столу сидять три-чотири старі або молоді, погано одягнені жінки; с хилившись над рукоділлям при світлі лампи, вони перемовляються словами з батьком, братом або чоловіком, що напівлежить оддалік у подертих кріслах. Спочатку вигляд цієї родини, що її охороняють чудові статуї, здається вам якимсь шабашем, але потім ви виявляєте в ньому щось прекрасне, шляхетне і царствене. Чичисбеїв у Римі більше немає, але є абати-носії, обтяжені шалями або грілками; то тут, то там, як і раніше, зустрічаються дами, чий дім так само важко уявити без друга-кардинала, як без дивана.

Папам нині вже неможливо вступати в любовні зв’язки і роздавати землі й посади, подібно до того, як королям неможливо відкрито утримувати фавориток. Як же проводять час знатні римські дами тепер, коли життя їхнє не заповнене ні політикою, ані трагічними любовними пригодами? Було б цікаво прозирнути у суть цих нових звичаїв; якщо я залишуся в Римі, то займуся цим.

Я побував у Тіволі 10 грудня 1803 року; у розповіді про цю поїздку, надрукованій тоді, я писав: «Тутешній край схиляє до задумливості і мрійливості; я звертаюся думками до минулого життя, я зношу тягар сучасного, я намагаюся прозріти майбутнє; де я опинюся, що робитиму і ким стану через двадцять років?»

Двадцять років! цей відрізок часу здавався мені рівним цілому сторіччю; я був певен, що зійду в могилу набагато раніше, ніж він закінчиться. Але спустив дух не я, а володар світу, а з ним зникла з лиця землі і його імперія!

Майже всі мандрівці старого і нового часу писали про Римську Кампанію як про жахливу і голу рівнину. Сам Монтень, який не страждав від браку уяви, говорить: «По ліву руч вдалині видно Апенніни, а перед ними – краєвид неприємний, поверхня здиблена, зрита глибокими тріщинами… місцевість гола, без дерев, безплідний шматок землі».

Протестант Мільтон дивився на Римську Кампанію поглядом сухим і безпристрасним, як його віра. Лаланд і президент де Бросс були так само сліпі.

Тільки у «Подорожі місцями дії останніх шести книг «Енеїди» пана Бонштеттена, опублікованій у Женеві в 1804 році, через рік після виходу мого листа до пана де Фонтана (він побачив світ на сторінках «Меркюр» наприкінці 1803 року), можна відшукати декілька правдивих слів про цю прекрасну безлюдну місцевість, хоча й тут не обійшлося без докорів: «Яка втіха читати Верґілія під небом Енея і, так би мовити, перед очима гомерівських богів! – говорить пан Бонштеттен. – Який пустинний цей самотній край, де бачиш тільки море, розорені ліси, поля, безкраї луки і жодної людини! На всьому цьому величезному просторі я не помітив жодного будинку, крім того, що стоїть неподалік на вершині пагорба.