Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

збитки в кілька мільйонів карбованців – від газети «Post-Поступ», «Ярини Джурик», Ю. Винничука, Г. Іваницької? А що зробив би з ними – пропив би з горя, чи то пак, з утіхи? А мій читач назавше б запам’ятав, що я згоден отримувати за зганьблення своєї честі гроші, а, чого доброго, сказав би, що я при низькій пенсії в такий спосіб підробляю, – всього вже міг сподіватися від людей.

Я довго вагався, давати чи не давати згоду на виступ у театрі. Було страшно: а що, коли найнятий люмп із синьо-жовтими прапорами прямо з клумби вийде на гальорку і засвистить? Що тоді робити, куди втекти від вселюдського приниження?

Та я таки зважився, пам’ятаючи слова батька, що «це ще не всі люди з нашого села». Та й виходу іншого не бачив: мене кличуть на агору, і я повинен стати перед ареопагом своїх читачів…

Й мені хотілося заплакати від щастя: зал театру був переповнений, як і п’ять років тому, зал був святковий і прихильний, зал вірив мені й осуджував наклепників.

Через півроку подібний вечір відбувся у Києві – в Українському домі. Дякую ведучим Михайлові Косіву й Павлові Мовчану за добре слово про мене на цих імпрезах… Я тріумфально виграв позов! Але чому вас, негідники, не було на жодному судовому засіданні?

…Мій Сивко жує овес, зануривши морду в опалку, – набирає сил перед дорогою, а я, згадавши прикре, утішився приємним: немає щасливішої від мене людини – мене захистив народ! Боже, Боже, а що мусив пережити у свій час письменник Іван Багряний, коли його в екзилі зацьковували свої за те, що він насмілився визнати пріоритет в державотворенні за народом, а не за емігрантами, – народу, який міг би його захистити, вже біля нього не було?..

Поки Сивко жує, я перебираю листи з дорогими мені словами підтримки у тяжкі хвилини: від Михайла Гориня, від професора Теодора Мацьківа з СІЛА, від Анатолія Дімарова, від… Вслухаюся в голоси друзів, які заступалися за мене: Ніни Бічуї, Романа Кудлика, Анатолія Шевченка, Михайла Слабошпицького; відчуваю лікоть моєї дружини й дітей і думаю…

Чому могло таке статися – на свободі? Знову – «рука Москви»? Можливе й це: вона вміє підкуповувати провокаторів, використовувати почуття ображених, затуманювати голови непосвяченим.

Проте так воно не є. Цей випадок – нормальне явище в процесі державного будівництва: на зораній цілині, поки виробиться фунт, росте й будяк, і чортополох. Та найнебезпечніший серед бур’янів – вівсюг: він дуже схожий на овес, і недосвідчений господар залишає його на лану.

Та це ще не катастрофа.

Нема сьогодні катастрофи культури – є очікування нової, державної, яка істотно відрізнятиметься від культури поневоленої нації. Ми живемо в міжчассі, коли – в силу певного культурного вакууму – піднімає голову хам, і цей проміжок часу феба мужньо перетерпіти.

Благослови, душе моя, Господа за те, що не зуміли вибити пера з моїх рук ні чужі, ні свої.

Вйо, Сивку!

10

Треба було хіба в сорочці народитися: навесні 1991 року простелилася переді мною найдальша дорога, якої я ніколи не планував і про яку не мріяв, – у потойбіччя нашої планети, де в березні западає осінь, а Великдень святкують восени, де на Різдво панує нестерпна спека, а в Пефівку – холод, де зовсім інший тваринний світ: дорогу тобі перебігають кенгуру, а замість шпаків літають хмарами папуги, де (це для дітей) люди ходять вниз головами й де, як і на кожному шматку земної суші, живуть українці, – в Авсфалію.

Австралійський українець-бізнесмен Микола Майно з Мельбурна задумав зробити великий гешефт: непоганий знавець українського мелосу, він приїхав в Україну на пошуки професійного естрадного колективу, але такого, щоб засліпив австралійську публіку, якій уже приїлися самодіяльні галицькі групи з колядками й стрілецькими піснями. Робив він це потаємно від Союзу українців Австралії, щоб, бува, хто не переманув і не зробив йому конкуренції, – в цьому й була його фатальна помилка: українці Мельбурна вчинили йому і привезеній ним концертній групі бойкот – імпресаріо Майно збанкрутував.

Та про це потім. Австралійському імпресаріо, мав-бо він непоганий смак, пощастило знайти унікальний естрадний колектив – львівський оркестр ансамблю «Галичина» під керівництвом Петра Рачинського, потім зафрахтував солістку Львівського оперного театру Ніну Мельник, відомих естрадних співаків Павла Дворського і Михайла Сливоцького, за конферансьє взяв характерного актора театру ім. М. Заньковецької Євгена Федорченка; зібрав він групу, скажу вам, справді виняткову – я слухав її безліч разів й кожного разу відкривав для себе щось нове у виконанні. Та щоб надати концертній групі особливої ваги, він звернувся до товариства «Україна», щоб порекомендували йому такого керівника групи, який був би для українців Австралії знаний і мав політичний авторитет: тобто йому потрібен був на цю турпосаду письменник-депутат, й товариство «Україна» з волі його тодішнього голови Володимира Бровченка запросило в керівники мене.

Був це час горбачовської перебудови, яка вже безславно закінчувалася рейвахом довкола нового союзного договору; люди почували себе досить вільно: наша концертна програма була складена в націоналістично-антирадянському дусі, хоч – треба признатися – не раз там, в Австралії, шкребли мою душу тривожні передчуття, й жарт Євгена Федорченка – «купіть собі, пане Романе, наручники, он бачите, які ладні та блискучі продаються, а в Москві самі собі надінете на ручки – й меншу матимете кару» – мало що не справдився: за три місяці після нашого повернення вчинили змову гекачепісти,