Стівен Кінг - Сяйво

Венді роззирнулась довкола. Ця кімната була порожня, вітальня також. Перекинуті, розтрощені речі повсюди.

У шафі? Пусто.

І тоді м’які тіні сірих відтінків почали напливати на неї, і вона впала на матрац, який Джек зірвав з ліжка, впала напівпритомною.

Розділ п’ятдесят третій

Хеллоран повергнутий

Хеллоран дістався до перекинутого снігохода якраз тоді, коли за півмилі від нього Венді підтягувалась за ріг у той короткий коридорчик, що вів до помешкання доглядача.

Та не снігохід йому був потрібен, а каністра з бензином, прив’язана в нього ззаду парою еластичних стропів. Його руки, все ще в синіх рукавицях Говарда Коттрелла, вхопилися за верхній строп і зісмикнули його геть, і в ту ж мить за його спиною заревів живоплотовий лев — це ревіння, було схоже, лунає здебільшого в його голові, аніж ззовні неї. Жорсткий, немов ожиновий, ляск по нозі змусив Дікове коліно заспівати болем, оскільки ногу рвонуло туди, куди ніколи не передбачувалося згинатись суглобу. Стогін вирвався крізь зціплені зуби Хеллорана. Тепер уже будь-якої миті може дійти до вбивства, звір утомився гратися з ним.

Він намацав другий строп. Липка кров напливала йому в очі.

(«Рик! Ляск!»)

Цей удар прогрібся йому по сідницях, ледь не покотивши його сторч головою, знов далеко відкинувши від снігохода. Дік продовжував свою справу — без перебільшення, відчайдушно — заради життя.

Нарешті він звільнив другий строп. Він уже притискав до себе каністру, коли лев ударив знову, перекинувши його на спину. Дік знову його побачив: тільки тінь серед темряви і падаючого снігу, таку ж кошмарну, як рухлива ґоргулья.

Поки рухома тінь, відкидаючи клубки снігу, вкотре підкрадалась до нього, Хеллоран відкручував кришку на каністрі. Коли звір наблизився, кришка якраз звільнилася і з каністри повіяло ядучим духом бензину.

Хеллоран випростався перед левом на колінах — той стелився неймовірно стрімко — і плеснув на нього бензином.

Звір зашипів, відпльовуючись, і відскочив назад.

— Бензин! — крикнув Хеллоран голосом тремтячим, ламким. — Я спалю тебе, бейбі! Кумекай!

Лев знову пішов на нього, все ще сердито чмихаючи. Хеллоран ще плеснув, але цього разу звір не злякався. Він кинувся вперед. Хеллоран радше відчув, аніж побачив його голову збоку перед своїм обличчям і рвонувся назад, почасти ухилившись від нього. Втім, лев’яча лапа все одно поцілила йому у верхню частину грудної клітини поковзним ударом, і там вогнем спалахнув біль. Бензин вихлюпнувся з каністри, яку Дік ще тоді був не випустив, добряче намочивши йому праву руку від долоні і вище, холодний, як смерть.

Тепер Хеллоран лежав на спині розкинувши руки і ноги в позі «снігового янгола» кроків за десять правіше від снігохода. Шиплячий лев невиразним одоробалом був присутній ліворуч, і він знов наближався. Дікові подумалось, ніби він бачить, як смикається його хвіст.

Він зірвав з правої руки Коттреліву рукавицю, покуштувавши промоклої бензином вовни. Задравши поділ парки, він встромив долоню в кишеню штанів. Там, углибині, разом з ключами і дріб’язком, ховалася дуже потерта запальничка «Зіппо». Він купив її ще в Німеччині тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого року. Одного разу на ній зламалась завіса, і він відіслав її на фабрику «Зіппо», і вони відремонтували запальничку задарма, як воно й обіцялось у їхній рекламі.

Якийсь моторошний потік думок проринув йому крізь мозок протягом частки секунди.

(«Дорогий Зіппо мою запальничку проковтнув крокодил вона випала з аероплана загубилася в тихоокеанській западині врятувала мене від фріцівської кулі під час Арденнської битви дорогий Зіппо якщо ця курва не знайдеться отой лев голову мені відірве»)

Запальничка вловилася. Він відкинув кришку. Лев кинувся на нього з гарчанням, мов роздирається ганчірка, палець Діка крутнув коліщатко, іскра, полум’я.

(«моя рука»)

його просочена бензином рука раптом зайнялася, полум’я побігло вгору по рукаву парки, нема болю, поки ще нема болю, лев сахнувся від смолоскипа, що зненацька спалахнув перед ним, химерна мерехтлива живоплотова скульптура з пащею й очима сахнулася геть, та занадто пізно.

Кривлячись від болю, Хеллоран встромив свою палаючу руку у негнучкий і шпичкуватий бік.

За якусь мить усе це створіння цілком охопило полум’я, перетворивши його на здиблене в корчах поховальне багаття. Воно ревло від люті і болю і на позір, ніби ганяючись за власним палаючим хвостом, зигзагами віддалялось від Хеллорана.

Він занурив руку в сніг, погасивши на ній вогонь, неспроможний ані на мить відірватись очима від смертельної агонії живоплотового лева. Потім, хапаючи ротом повітря, він звівся на рівні. Рукав Дуркінової парки був у сажі, але не обпалений, те саме також стосувалось його руки. За тридцять ярдів униз по схилу звідти, де він стояв, перетворився на вогняну кулю живоплотовий лев. Іскри злітали в небо, а там їх безжально хапав і відносив геть вітер. На мить у жовтогарячому полум’ї проступили його ребра і череп, а потім він наче обвалився, розпався, розсипався на окремі палаючі купки.

(«Не переймайся цим. Треба рухатися»)

Дік підібрав каністру і побрів до снігохода. Його свідомість немов мерехтіла, то з’являючись, то згасаючи, показуючи йому уривки й подряпини аматорських фільмів, але жодної цілісної картини. В одному з таких уривків він був цілком свідомим себе й підсмикував снігохід, ставлячи його знову на гусениці, а потім сідав на нього, кілька митей неспроможний віддихатись і поворухнутись. В іншому він прив’язував каністру, яка була ще наполовину повною. У голові його жахливо гуло від бензинових випарів (і як реакція на його битву з живоплотовим левом, припускав він), а з паруючої діри в снігу поряд себе він зрозумів, що виригав, але на мав змоги згадати коли саме.

Снігохід, двигун усе ще теплий, завівся миттю. Дік непевно покрутив ручку газу і рушив вперед ривками, що смикали шию, від чого в голові заболіло ще жорстокіше. Спершу снігохід п’яно вихилявся з боку в бік, але напівпіднявшись так, щоби лице його стирчало понад лобовим склом проти поривів гострого колючого вітру, Хеллоран вигнав з себе трохи ступору. І додав газу.

(«Де зараз решта живплотових тварин?»)

Цього він не знав, але принаймні їм його вже не підловити зненацька.

«Оверлук» заманячив перед ним, освітлені вікна першого поверху відкидали жовті прямокутники на сніг. Ворота біля підніжжя під’їзної алеї були замкнені, і, підозріливо озирнувшись довкола, Дік зліз з сідла, молячись, щоби він не загубив свої ключі, коли діставав з кишені запальничку… ні, вони виявилися на місці. Він перебирав їх у яскравому промені фари снігохода. Знайшов потрібний і відстібнув