Джо Аберкромбі - На лезі клинка

— Ти знаєш, що я правий. Тим часом, наші ряди ледь повняться.

— Я гадав, що цей Кей подавав надії?

— Нам треба сто таких, як він, і двадцять років, аби їх навчити. Тоді в нас може з’явитися шанс. Ні, брате, ні. Ми повинні йти вогнем проти вогню.

— Навіть якщо вогонь може спалити тебе і все суще дотла? Дозволь мені піти до Сарканта. Може, Калул усе ж прислухається до голосу розуму…

Пролунав сміх.

— Він поневолив половину світу! Коли ти отямишся, Юлвею? Коли він поневолить решту? Я не можу втратити тебе, брате!

— Пам’ятай, Баязе, є речі гірші за Калула. Значно гірші. — Він перейшов на шепіт, і Ферро довелось напружувати слух. — Оповідачі Таємниць завжди слухають…

— Годі, Юлвею! Про це краще навіть не думати!

Ферро спохмурніла. Що це за маячня? Оповідачі Таємниць? Яких таємниць?

— Згадай, що тобі казав Джувенс, Баязе. Остерігайся гордині. Ти вдавався до Мистецтва, я знаю. Я бачу на тобі тінь.

— До біса твої тіні! Я роблю те, що необхідно! Згадай, що Джувенс казав тобі, Юлвею. Не можна завжди спостерігати здаля. Часу обмаль, і я більше не стоятиму осторонь. Я перший учень, а отже, мені і вирішувати.

— Хіба я хоч раз не йшов за тобою? Навіть якщо моє сумління казало цього не робити?

— А хіба я колись тебе підводив?

— Час покаже. Ти перший, Баязе, але ти не Джувенс. Я маю право сумніватися, так само як і Захарус. Йому це сподобається ще менше, ніж мені. Значно менше.

— Це необхідно зробити.

— Але поплатяться, як завжди, інші. Цей північанин, Дев’ятипалий, може розмовляти з духами?

— Так.

Ферро спохмурніла. З духами? Не схоже було, щоб дев’ятипалий біляк і з людьми міг до пуття розмовляти.

— Отже, якщо ти знайдеш Сíм’я, — долинув з-за дверей голос Юлвея, — то нестиме його Ферро?

— Вона має відповідну кров, та й хтось повинен це зробити.

— Тоді будь обережним, Баязе. Не забувай, мало хто знає тебе так, як знаю я. Дай мені слово, що ти потурбуєшся про неї навіть після того, як вона виконає призначене.

— Я берегтиму її краще, ніж власне дитя.

— Мене задовольнить, якщо ти берегтимеш її краще, ніж дитя Творця.

Запала тривала тиша. Ферро зціпила зуби, осмислюючи почуте. Джувенс, Канедіас, Захарус — ці дивні імена нічого для неї не означали. І що це за сíм’я, яке може спалити все суще дотла? Вона, безумовно, не хотіла мати з цим нічого спільного. Її місце було на Півдні, де вона могла воювати з гурками тією зброєю, яку вона розуміла.

Двері відчинились, і в кімнату зайшло двоє старих. Вони були цілковитою протилежністю: один темношкірий, високий, кістлявий і з довгим волоссям, а інший білий, коренастий і голомозий. Ферро насторожено поглянула на них. Першим заговорив білий.

— Ферро, я хочу запропонувати…

— Я не піду з тобою, старий білий дурню.

По обличчю голомозого промайнула легка тінь роздратування, але він швидко себе опанував.

— Чому? Які в тебе є інші термінові справи?

Про це не треба було й думати.

— Помста.

Її улюблене слово.

— A-а, розумію. Ти ненавидиш гурків?

— Так.

— Вони заборгували тобі за заподіяне?

— Так.

— За те, що знищили твою сім’ю, твій народ, твою країну?

— Так.

— За те, що зробили тебе рабинею? — прошепотів він.

Вона гнівно зиркнула на нього, гадаючи, звідки він стільки про неї знає, і прикидаючи, чи не накинутись на нього знову.

— Вони позбавили тебе всього, Ферро. Вони вкрали твоє життя. Якби я був на твоєму місці… якби я витерпів стільки страждань, як витерпіла ти… на всьому Півдні би не вистачило крові, щоб мене наситити. Я би не вдовольнився доти, поки не був би вбитий кожен гуркський солдат. Поки не було би спалене кожне гуркське місто. Поки їхній Імператор не гнив би у клітці перед власним палацом!

— Так! — прошипіла вона з шаленою посмішкою на обличчі. — Тепер він говорив її мовою. Юлвей ніколи так не говорив — мабуть, цей старий біляк був не такий вже й поганий. — Ти розумієш! Ось чому мені треба на Південь!

— Ні, Ферро, — мовив голомозий, усміхаючись. — Ти не усвідомлюєш, який я пропоную тобі шанс. Кантою насправді править не імператор. Нехай Утман і здається могутнім, але він танцює під дудку іншого, чия тверда рука добре захована. Його називають Калулем.

— Пророк.

Баяз кивнув.

— Якщо тебе порізали, кого ти ненавидиш — ніж чи того, хто ним орудує? Імператор, гурки — це лише знаряддя Калула, Ферро. Імператори змінюються, але Пророк завжди залишається за їхніми спинами. Шепоче. Підказує. Наказує. Саме він перед тобою в боргу.

— Калул… так.

Це ім’я використовували пожирачі. Калул. Пророк. Всі знали, палац імператора кишить жерцями. Втім, як і палаци правителів. Жерці були повсюди, вони роїлися, наче мушва. У містах, у селах, серед солдатів, постійно ширячи свою брехню. Шепочучи. Підказуючи. Наказуючи. Юлвей невдоволено супився, але Ферро знала, що старий біляк був правий.

— Так, розумію!

— Допоможи мені, Ферро, і ти отримаєш свою помсту. Справжню помсту. Не одного мертвого солдата чи десяток, а тисячі. Десятки тисяч! Може, навіть самого імператора, хтозна. — Він стенув плечима і став до неї упівоберта. — Але я не можу тебе змусити. Якщо хочеш, повертайся на Безплідні Землі — ховайся, тікай, і копирсайся у пилюці, мов та миша. Якщо це тебе задовольнить. Якщо це межі твоєї помсти. Тепер тебе шукають пожирачі. Діти Калула. Без нас вони тебе схоплять, і то досить скоро. Але вибір за тобою.

Ферро нахмурилась. Стільки років у пустелі вона боролася не на життя, а на смерть, постійно на втіках, і це нічого не дало. Пшик, а не помста. Якби не Юлвей, вона вже була би трупом. Білими кістками у пісках. М’ясом у череві пожирачів. Гниллю у клітці перед імператорським палацом.

Вона розуміла, що не може сказати «ні», але їй це не подобалося. Цей старий знав, що саме їй пропонувати. Відсутність вибору була нестерпною.

— Я подумаю, — сказала вона.

По обличчі голомозого біляка знову майнула легка тінь гніву, але він швидко її приховав.

— Думай, але недовго. Солдатів імператора все більшає, а часу обмаль.

Він вийшов услід за іншими з кімнати, залишивши її наодинці з Юлвеєм.

— Мені не подобаються ці біляки, — сказала вона так, щоби було чутно старому в коридорі, а тоді стишила голос. — Нам обов’язково іти з ними?

— Тобі так. Я повинен повертатися на Південь.

— Що?

— Хтось повинен стежити за гурками.

— Ні!

Юлвей почав сміятись.

— Двічі ти намагалася мене вбити. Один раз спробувала