Джоан Роулінг - Убивчий білий, Джоан Роулінг

це, то я б і сам зрадів п’ятьом тисячам у кишені, але я говорю про справді цінні речі, вартістю десятки й сотні тисяч фунтів, про речі, які батько волів би зберегти в родині. Він уже передав їх

малому Принглу, щоб не платити податок на спадок. Там китайський лакований кабінет, скринька зі слонової кістки і ще всяке, а ще — кольє.

— Котре?..

— Така велика потворна штука з діамантами,— відповів Рафаель і вільною від пельменів рукою зобразив тісне намисто.— Камені коштовні. Воно передається вже п’ять поколінь, і за звичаєм його передавали старшій доньці на двадцять перший день народження, але батько мого батька — ти, мабуть, чула — був той ще плейбой...

— Це який одружився з медсестрою на ім’я Тінкі?

— То була третя чи четверта,— кивнув Рафаель.— Ніяк не запам’ятаю. Хай там що, він мав тільки синів, тож усі його дружити носили кольє по черзі, а тоді воно лишилося моєму батькові, який вирішив продовжити нову традицію. Кольє носили його дружини — навіть одного разу моя мама,— а ще він забув передати його доньці на двадцять перший день народження, забув передати Принглу і не згадав про нього в заповіті.

— Тобто... ти хочеш сказати, що зараз воно...

— Тато подзвонив мені вранці й сказав, що я маю забрати ту гадську штуку. Просте завдання, будь-кому таке до снаги,— саркастично додав він.— Припхатися до мачухи, яка мене ненавидить до печінок, знайти, де вона ховає коштовність, тоді вкрасти в неї з-під носа.

— Тобто ти гадаєш, батько вважав, що Кінвара його кидає, і боявся, що вона забере з собою кольє?

— Мабуть, так,— відповів Рафаель.

— Який у нього був голос по телефону?

— Я вже тобі казав. Кволий. Я подумав, що в нього похмілля. А коли я почув, що він укоротив собі віку,— Рафаель затнувся,— ...ох.

— Ох?

— Правду кажучи,— відповів Рафаель,— я не міг викинути з голови, що останні слова батька до мене були оці: «Біжи й упевнися, що сестра отримає свої діаманти». Такі слова вічно носитимеш у серці, га?

Не знаючи, що на таке відповісти, Робін відпила ще вина, а тоді тихо спитала:

— Іззі й Фіззі розуміють, що кольє тепер належить Кінварі?

Губи Рафаеля скривилися в неприємному усміху.

— Ну, вони розуміють, що юридично це так, але от дивина: впевнені, що Кінвара його їм віддасть. Після всього, що вони про неї казали, після того, як вони роками називали її мисливицею на гроші, ганили її за всякої нагоди... все одно вони не розуміють, що Кінвара не віддасть кольє Фіззі для Флопсі, тьху, Флоренс, оскільки,— тут він зобразив пронизливо-високий голос,— «Любий, навіть Те-Де цього не зробить, воно ж належить родині, вона має розуміти, що його не можна продавати». Від їхньої самовпевненості кулі відлітали б. Вони певні, що то закон природи, що Чизвелли беруть своє, а дрібніші істотки мають з цим миритися.

— Звідки Генрі Драммонд знав, що ти маєш завадити Кінварі лишити кольє собі? Він сказав Корморану, що ти поїхав до Чизвелл-гаузу зі шляхетних міркувань.

Рафаель пирхнув.

— Шила в мішку не сховати, еге ж? Так, вочевидь, Кінвара зв’язалася з Генрі напередодні татової смерті й питала, де можна оцінити кольє.

— Це він тому дзвонив твоєму батькові того ранку?

— Саме так. Хотів попередити його про її плани.

— Чому ти не розповів усього цього поліції?

— Бо щойно б інші дізналися, що Кінвара планує продати кольє, це був би ядерний вибух. Зчинився б страшний скандал, родина кинулася б до адвокатів і чекала б, що я приєднаюся до биття Кінвари всім гамузом. А поки що до мене ставляться як до громадянина другого сорту, мають, курва, за кур’єра. Я вожу старі картини в Лондон до Драммонда, слухаю, скільки за них отримав тато, а сам і ламаного пенні з тих сум не бачив. Тож я не хочу брати участі у скандалі з кольє, не гратимуся в їхні чортові ігри. Я мав це все сказати татові, коли він подзвонив,— додав Рафаель,— але він був якийсь хворий, і, мабуть, я його пожалів чи що... і це тільки доводить, що вони цілком праві, і я таки несправжній Чизвелл.

Він аж захекався. Тепер у ресторані з’явилося ще дві пари. Робін побачила у дзеркалі, як доглянута білявка приглядається до Рафаеля, сідаючи поруч зі своїм товстим червонопиким супутником.

— То чого ти покинула Метью? — спитав Рафаель.

— Він мене зрадив,— відповіла Робін. Сил брехати вона не мала.

— З ким?

Робін здалося, що Рафаель хоче ніби відновити баланс сил. Просторікуючи про сім’ю, він виливав гнів і зневагу, але Робін також розчула біль.

— З університетською подругою,— відповіла вона.

— А як ти дізналася?

— Знайшла в нашому ліжку діамантову сережку.

— Серйозно?

— Серйозно,— відповіла Робін.

Вона раптом відчула втому і пригнічення на думку про те, що доведеться вертатися аж у Вемблі на твердий диван. Робін досі не подзвонила батькам, не розповіла, що сталося.

— За нормальних обставин,— повідомив Рафаель,— я б уже почав за тобою упадати. Ну, не просто зараз. Не аж сьогодні. Але за кілька тижнів... Біда в тому, що от дивлюся я на тебе,— він підняв палець, указав на неї, тоді на уявну постать поруч,— і бачу за твоїм плечем твого одноногого шефа.

— Є якісь конкретні причини, що ти вирішив підкреслити його одноногість?

Рафаель усміхнувся.

— Захищаєш його, так?

— Ні, я...

— Та нічого. Іззі він теж подобається.

— Я ніколи...

— А тепер захищаєшся сама.

— Та Господи Боже,— мало не засміялася Робін, і Рафаель усміхнувся.

— Я візьму собі ще пиво. Допивай вино, га? — додав він, указуючи на її келих, досі на дві третини повний.

Принісши нову пляшку, Рафаель додав зі злісною посмішкою:

— Іззі завжди подобалися грубі чоловіки. Бачила, як Фіззі глянула на Іззі, коли мова зайшла про Джиммі Найта?

— Власне, я звернула увагу,— відповіла Робін.— А в чому там справа?

— Вісімнадцятий день народження Фредді,— вишкірився Рафаель.— Джиммі припхався з друзями, а Іззі... як би оце делікатно сказати... дещо втратила в його товаристві.

— О,— вражено зронила Робін.

— Була п’яна мов чіп. З цього зробилася сімейна легенда. Мене там не було, я був надто малий. Фіззі настільки вразила думка, що її сестра могла переспати з