Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

Поплигали нехрещені душі у воду й попливли наввимашки, одна другу обганяючи. Довго перегукувалися вони через весь Удай, гасали туди сюди й качок в осоці колошкали. Коли ж це за часину пливе одна від комишів. Видко, зморилася, бо з головою в річку поринає, руки насилу ляпають по воді, зате у зубах Михасеві шаровари держить.

— Осьо, — каже. — Аж під тим берегом найшла.

От здоровецька дівка викрутила їх та й дає Михасеві.

— На, — каже. — Вдягай.

А Михась у боки взявся і губу закопилив, неначе пан.

— А це я їх скидав чи що? — питає.— Хто здер, той нехай і надіває! І хутко мені, поки я ще добрий!

Блимнула на нього та дівка очима, але скорилася: підійшла та й присіла перед ним. Мокрі шаровари аж лопотіли, поки Михась ноги у холошви просовував, а росалка натягувала їх на нього та поправляла кругом, мизкаючи цицьками йому по ногах та гаряче дихаючи у живіт. Аж як очкур зав’язала на ключки, то випросталася і відступити вже було хтіла назад, коли ж малий козак і каже:

— Ану стій, чортове зілля!

Та й простягнув руку і провів їй долонею нижче спини.

— Що ти робиш, хлопчику?! — витріщила на нього очі росалка. — Малий ти ще дівчат мацати!

— Та кому ти треба, щоб тебе мацали! — каже Михась. — Як чортяка, то холодна срака, — а се ж, бачу, тепла! — І знов рукою провів. — Еге, ще й гаряча, мов груба…

— Та хіба ж ми чортиці, щоб у нас тіло холодне було? — загомоніли росалки обурено.

— Ми чисті душі, ото тільки що нехрещені!

— І шкоди ніякої ми нікому не чинимо — купаємося ото в річках та на вербах гойдаємося…

— А людей хто ловить та роздирає? — питає Михась. — Такі добрі та божі, хоч до рани прикладай, еге? Ну та менше з тим! Слухайте ж тепер, що я вам скажу!

— Слухаємо покірно, лицарю Дажбожий, — кажуть росалки.

— Їсти хочете?

Росалки й перезирнулися всі.

— Та ми не проти когось на зуб кинути… — каже тая дівка, що мов лошиця здоровезна. — Тільки де ж його, в катової матери, взяти?

— За декілька гонів звідціля, — каже Михась, голосно карбуючи кожне слово, — стали на ніч Яремині козаки. Батька мого січового у лика вони взяли, а я втік та отсе до вас утрапив, нехай вам дідько… Як одіб’єте його разом із кіньми нашими та усім добром, то з козаками можете що завгодно зробити — хоч сирими їжте, хоч на рожні печіть!

— А далеко се? — питає якась росалка.

— А там, де кляштор ото стоїть, — каже Михась.

— У-у-у! — заверещали росалки. — Се ж рукою подати!.. Гайда, дівчата!

Та й поп’ялися схилом, аж курява знялася. А Михась лозину виламав та й іде за ними, гукаючи, наче пастух на череду:

— Ану хутчій, хутчій мені! Плентаєте, як на завтра! Що, мало каші їли?

— Та чого се ти б’єшся! — підстрибнула обурено чорнявка, яку він стьобнув по ногах.

— Болить же ж! — зойкнула тендітна білявочка, заробивши по жижках.

— А се, — каже малий козак, вимахуючи дубцем, — я вам розуму наганяю… Бо дід казав, що в дівок часом розум з голови у те місце переходить, звідки ноги ростуть. А як витнути по ньому добряче, то він знов у голову вертається!

І хвисьнув ту росалку, що здоровезна, мов лошиця, аж басамага[71] червона лягла у неї нижче спини.

— Та що ж це таке! — обернулася вона розлючено. — Таж він геть уже розперезався, цей клятий хлопчисько!

Та й підхопила його одною рукою і посадила собі на шию. А тоді підстрибнула, знялася і полинула над степом.

— У-у-у! — заквилили та заверещали росалки.

Озирнувся Михась, а вони злітають одна за одною над землею і мчать навздогін, неначе кулі. Страшно стало малому козакові — учепився росалці в коси й дух затамував, а нічний вітер знай стугонить у вухах! І земля крутиться увіччю — то збоку опиняється, то чогось угорі, то знов унизу… Запаморочилося йому в голові, коли ж дивиться — летить наперестріч темне громаддя кляштора, нахиляючись то в один бік, то в другий, росте на очах, видно вже чорні провалля вікон і пролом у стіні, де блимає огонь. Ще мить — і побачив він багаття, круг якого сиділи козаки, коней із шаньками на шиях і Обуха, що лежав оддалі, сповитий путами, наче порося на ярмарку.

Ще раз крутонулися руїни — і вдарився він ногами об тверду землю, а теє огнище опинилося простісінько перед ним — руку простягни, то й засягнеш!