Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Та що ви отсе коїте, добра б вам не було! — залементував малий козак, дриґаючи ногами. — А щоб вам гак у бік та на вежу! Щоб вас побила лиха година та нечиста сила! Щоб ви бігли галасвіта і не спинялися! Хвойди ви, шкоди, мандрьохи, походюхи, потіпахи непотребні! Ярижниці, гайнóхи, нечупари, нехтолиці, некукібниці, нетóпи і невáри![70] О Господе, рятуй мене, бо пропаду!
А росалкам байдуже до того: вже чоботи стягли з нього, очкур перервали і штани здерли. Як полетіли Михасеві шаровари у воду, то зареготалися кляті дівки і пальцями почали тицяти в нього.
— Ха-ха-ха-ха-ха! Хіба се козак?
— Та він ще ж дитина!
— І подивитися нема на що!
— А такого лицаря з себе корчив, що не підходь!
— Чого регочетеся, чортові душі! — заволав Михась, почервонівши, мов буряк. — Щоб ви до образів сміялися, лярви безчесні! Щоб на вас боги святії з божниці падали! Щоб вас чорти ухопили й у пекло потягли! Чого зуби гилите, прицуцуваті? Раденькі, що дурненькі, еге?
— Сорочку тепер зняли з нього! — каже та здоровезна дівка, не слухаючи Михася. — І будемо лоскотати!
— Стійте, мандрьохи!.. — заволав відчайдушно Михась.
Та на галас його й уваги ніхто не звернув: учепилося в нього кілька десятків рук, а тая дівка, що на лошицю схожа, вхопила за поли і шарпонула догори Михасеву сорочину.
— О-о-о-ох! — скрикнули росалки, мов обпечені.
Та й порснули навсібіч, впустивши Михася додолу.
Гепнув він знов у воду, аж бризки полетіли. Та й схопився на ноги, перелякано роззираючись.
— У-у-у! — верещали росалки, тікаючи хто куди.
Та на вербу видряпалася, мов кицька, ті в комиші шугонули, а одна з переляку спробувала залізти в лисячу нору — та й застряла, безпорадно совгаючи ногами і блискаючи проти місяця круглим задком.
Глянув малий козак, а на грудях його крізь мокру сорочку яріє багрово-чорним сяєвом образ Матери Лади, — аж на воду відблиски лягають!
— Троянів Ключ! Троянів Ключ! — волали росалки, пірнаючи у воду.
— А, — каже Михась, дотумкавши нарешті, в чому річ, — полякалися, вражі дівки! Тут вам не там, відьомське поріддя! — І зняв голос, аж на тому березі стало чути: — На кого завзялися, мандрьохи голі? Мазепи, замазури, нечупари болотяні! На лицаря матінки Божої, которий образ її святий несе? На воїна Дажбожого, якого сам Господь в опіці своїй тримає? На силу і міць небесну зазіхаєте, еге? Постривайте ж!..
Тут виступила вперед та дівка, що здорова мов лошиця, та й каже докірливо:
— То чого ж ти мовчав, що такий знак на тобі?
— А чого ви кинулися на мене, як ті пси на сало! Слова не можна було сказати, не те що!
— Так хіба ми ж знали… Та й не зі злости все воно чинилося!
— Хто чинить не зі злости, той дістає добрячої хлости! — відтяв Михась. — Клямка вам запала, дівки! Ось перехрещу зараз отсим образом Матери Лади, то згорите усі, як солома, а душі ваші підуть у пекло!
І за пазуху поліз, щоб тую ляльку дістати.
— Ой ні, в пекло ми не хочемо! — залементували росалки. — Не роби… не роби цього, лицарю!
— А куди ж вам хочеться? — питає Михась.
— До Иру Дажбожого.
— А там що?
— А там янголами станемо і довкола престолу Пречистої Діви літати будемо…
Малий козак і зареготався.
— Які з вас янголи, мазниці ви нещасні! В болоті оно та в рясці всі, як чорти!
— Менше з тим, козаче, — каже здоровезна дівка. — Сам здоров знаєш, що не зумисне ми напали на тебе… така ніч сьогодні! А за кривду свою проси що хочеш.
Пошкріб малий козак у потилиці та й утямив, що може тепер крутити клятими росалками, як захоче.
— Та треба, щоб ви зробили тут одне діло… — каже він, виливаючи воду з чобіт. І похопився зразу. — Гей, дівки… а штани мої де?
— Та вони за водою попливли!
— Вони вже чорт знає куди запропали! — загомоніли росалки.
— Їх уже рябий біс, мабуть, у болото затягнув!
— Ану в річку бігом — і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чигиринський сотник», після закриття браузера.