Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

зостатися в Парижі під умовою, що зустрічатимуся з нею на Єлисейських Полях; і цей новий лад довів мені за виграшки, що Жільберта не хоче ні подобатися мені, ні мене бачити. На противагу мені вона ставилася до своєї Гувернантки з великою пошаною, а якої думки про неї я, її зовсім не обходило. Вона вважала за річ цілком природну не появлятися на Єлисейських Полях, якщо їй треба піти з напутницею до крамниці; якщо ж їй випадало їхати кудись із матір'ю, то вона уже не йшла на Єлисейські Поля з утіхою. Навіть якби вона дозволила мені провести вакації там, де й вона, все ж при виборі цього місця вона зважила б на вимогу своєї рідні і враховувала, що там її чекають, як вона чула, всілякі розваги, але ніяким світом не зважила б на те, що моя рідня збирається мене послати туди. Іноді вона заявляла, що любить мене менше, ніж будь-кого зі своїх друзів, менше, ніж кохала мене вчора, бо через моє недбальство ми програли, а я просив у неї прощення, я питав, що треба робити, щоб вона знов почала мене кохати, як колись, щоб вона покохала мене більше, ніж інших; я сподівався, що вона мене зараз заспокоїть, я благав її про це, наче вона могла змінити свої почуття до мене з власної чи моєї волі, щоб справити мені приємність, просто з допомогою своїх слів, залежно від того наскільки доброю чи поганою буде моя поведінка. Невже я ще не зрозумів, що мої власні почуття не залежать ні від її вчинків, ні від моєї волі?

Нарешті цей новий лад, вироблений незримою робітницею, пересвідчував ось у чому: хоч би як ми тішилися, що в своєму несправедливому ставленні до нас дана особа нещира, проте послідовність її поводження настільки очевидна, що проти цієї очевидности наші самовтішання безпорадні, і ось саме ця очевидність, а зовсім не наші самовтішання, відповість нам на запитання, як вона поводитиметься завтра.

Моє кохання вслухувалося у ці нові для неї орації, які переконували його, що завтрашній день не відрізнятиметься від усіх попередніх днів, що почуття, яке Жільберта живить до мене і яке за давністю часу змінитися не може, це — байдужість, що приятелюємо ми обоє, а кохаю лише я. «Все це правда, — відповідало моє кохання, — від такого приятелювання сподіватися нема чого, у ньому ніяких змін не станеться». І я подумки просив Жільберту від завтрашнього таки дня (або відкладаючи це до якогось свята, якщо свято було не за горами, до дня народження, ну, скажімо, до Нового року, словом, до одного з тих особливих днів, коли час починає новий відлік, відкинувши спадок минувшини, не приймаючи заповіданих йому прикрощів) поставити хрест на нашій колишній приязні й закласти підмурок нової приязні.

План Парижа у мене завжди був напохваті, для мене він, оскільки там можна було відшукати вулицю, де мешкало подружжя Сваннів, здавався якимсь скарбом. І ось для власної втіхи, а також через якусь лицарську вірність я влад і невлад повторював назву цієї вулиці, отож мій батько, не втаємничений (як були втаємничені матір і бабуся) у моє захоплення, питав мене:

— Що це ти все згадуєш цю вулицю? Нічого особливого там нема; звісно, жити там приємно, Булонський ліс за два кроки, але таких вулиць хоч греблю гати.

Я хапався за всяку нагоду, щоб утягти моїх рідних у балачку про Сванна, звичайно, сам я безперестань повторював його ім'я подумки, але відчував потребу почути солодке його гучання, ту музику, німого читання нот якої мені не вистачало. Зрештою ім'я Сванн, яке було так давно мені відоме, зробилося нині для мене, як це буває у хворих при розладнанні мови, коли їм треба вимовити найпростіші слова, ім'ям зовсім новим. Воно завжди було присутнє в моїй голові, але голова ніяк не могла призвичаїтися до нього. Я розкладав його, слебізував, його написання щоразу було для мене несподіванкою. І переставши бути звичним і близьким, воно водночас утратило для мене свою безневинність. Розкоші, які воно давало мені своїм гучанням, здавалися мені нечестивими, я почав побоюватися, що інші читають мої думки і звернуть розмову на інше, якщо я спробую згадати його. Я раз у раз порушував теми, пов'язані з Жільбертою, постійно товк одні й ті самі слова, хоча знав, що це тільки слова, слова, мовлені далеко від неї, слова, яких вона не чула, слова безсилі, які повторюють те, що було, але нездатні щось змінити. Проте мені здавалося, що, перегрібаючи, перебираючи все, що торкалося Жільберти, я добуду з цього щось для мене втішне. Я приказував усе моїм батькам, що Жільберта дуже любить свою мадемуазель, ніби це вимовлене всоте твердження могло зрештою ввести Жільберту до нашого дому і оселити її у нас навік. Я співав величальну старій дамі, читачці «Деба» (я переконував моїх родичів, що це вдова по амбасадорові, а може, й принцеса королівської крови) і підносив до небес її вроду, її пишноту, її шляхетність, поки не сказав якось, що Жільберта її взиває пані Блатен.

— А, так ось це хто! — гукнула матуся, а я відчував, як паленію з сорому. — «Обережно! Обережно!» — як казав твій покійний дідусь. І ти вважаєш її гарною? Та вона ж страшилище і завжди була страшилищем. Це вдова по возному. Ти пішки під стіл тоді ходив і не пам'ятаєш, як я намагалася її спекатися на твоїх уроках гімнастики, вона була зі мною незнайома, але весь час в'язнула й торохтіла про те, що ти «напрочуд гарнесенький хлопчик». У неї манія заводити знайомства. Якщо вона знайома з пані Сванн, значить вона справді несповна розуму, як я і припускала. Я б не сказала про неї нічого поганого, навіть якби вона була найпосполитішого роду. Але вона схибнута на знайомствах. Вона бридка, страшенно вульгарна та ще й базіка язиката.

Бажаючи скидатися на Сванна, я раз у раз, сидячи при столі, м'яшкурив собі носа і протирав очі. Батько гримав на мене: «Очі на тебе мої б не дивилися, дурник, та й годі!» Найбільше мені хотілося облисіти так, як Сванн. Він здавався мені істотою зовсім незвичайною, мені не вірилося, що люди, у яких я бував, теж звали його і що з ним можна було зустрітися ненароком, як із простим смертним. І одного разу мама, розповідаючи нам за обідом, як звикле, де вона була удень і що робила, щойно промовила: «До речі, вгадайте, кого я сьогодні