Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

ні з сього він ніколи не п’яніє. Якщо п’яний, то має на це вагомі підстави.

— Ви не жартуєте?

— Аж ніяк.

Тим часом Ернан узяв в обидві руки два наповнені вином келихи і непевною ходою рушив через увесь зал до Філіпа.

— Могутній та грізний сеньйор Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсірський, — загорлав він, досить вдало копіюючи головного герольда турніру, — викликає на поєдинок могутнього та грізного сеньйора Філіпа Аквітанського, принца Беарнського, верховного сюзерена Мальорки і Мінорки… е-е… ґрафа Кантабрії та Андор-р-ри! — Це останнє розкотисте ґасконське „р-р-р“, що аж прогуркотіло під стелею зали, викликало в присутніх черговий напад гомеричного реготу.

— Невже він грає? — із сумнівом мовила Ізабела. — Надто вже природна його поведінка, жодного натяку на гру.

— Я думаю, — припустив Філіп, — що в разі потреби він просто дозволяє хмелю вдарити йому в голову. Та хоч скільки він вип’є, ні краплини здорового глузду не втрачає — за це я ручаюся.

Підійшовши до них, Ернан поставив обидва келихи на стіл і гепнувся в сусіднє крісло.

— Ну то що, государю, позмагаємося?

— Не заперечую, — відповів Філіп, відчувши нагальну потребу дозарядитися. Він узяв до рук один з принесених Ернаном келихів, зробив невеликий ковток і запитав: — Що трапилося, друже? Чому ти п’яний?

Шатоф’єр кинув швидкий погляд на Ізабелу і, зберігаючи п’яний вираз обличчя, але цілком тверезим голосом заговорив:

— Слухай уважно, Філіпе… І пий, пий, не дивись на мене так… І ви, пані, також — зробіть вигляд, що я верзу вам якусь дурницю… Так от, Філіпе, зараз я відключуся, а ти за годину-півтори повертайся до себе. Нам треба поговорити. Зрозумів?

— Так. Але що…

— Про це пізніше. Одне скажу: справа серйозна… Гм, гаразд. Щойно мені стало відомо, що твій брат Робер плете проти тебе змову. Але не турбуйся — я тримаю ситуацію під контролем… І ще раз повторюю: за годину, щонайбільше за півтори, я чекаю тебе в твоїх покоях. — Він знову поглянув на Ізабелу. — Ну, гаразд. Крайній термін — друга попівночі. Якщо за чверть на третю тебе не буде, я тобі голову відірву. Второпав?

— Так.

— А вас, пані, — звернувся він до Ізабели, — переконливо прошу тримати все почуте в таємниці.

— Безумовно, ґрафе, — кивнула вона.

— От і гарнесенько! — Ернан одним духом осушив свій келих і п’яно заволав: — Де вино, хай йому біс? Де поділися слуги? Агов, свині ліниві, несіть іще вина.

З цими словами він пожбурив келиха в найближчого лакея, важко відкинувся на спинку крісла, умиротворено заплющив очі, і за кілька секунд з його горлянки вирвалося потужне хропіння, яке збурило новий сплеск веселощів у Марґаритиному оточенні.

— Віднесіть пана ґрафа до його покоїв, — звелів Філіп двом лакеям, що прибігли на зчинений Ернаном ґвалт. — Ні-ні, покличте третього — удвох ви не впораєтеся… А для певності візьміть ще й четвертого.

Коли чотири лакеї винесли непритомного Шатоф’єра з бенкетного залу і сміх товариства вгамувався, Ізабела запитала у Філіпа:

— Він що, справді заснув?

— Схоже на те. Але за півгодини він прокинеться і буде свіженький, як огірочок.

— Дивний у вас друг!

— Дуже дивний, — погодився Філіп. — І надзвичайно охочий до драматичних ефектів.

— Це ви про його останню витівку?

Філіп мовчки кивнув.

— До речі, — сказала Ізабела. — Ваш брат Робер справді інтриґує проти вас?

— Сумніваюся. Для цього він надто простий і прямолінійний. У порівнянні з ним навіть Симон де Біґор може здатися хитромудрим змовником.

— Але ж пан де Шатоф’єр…

— Він не довіряє жінкам, їхній здатності мовчати, тому вирішив пустити вас по хибному сліду — на той випадок, якщо ви захочете з кимсь поділитися почутим.

— Зрозуміло. А ви, бачу, не поділяєте його побоювань?

— Щодо вас я певен, принцесо.

— Дякую за довіру, — сказала Ізабела і підвелася з крісла.

Слідом за нею схопився й Філіп.

— Ви вже залишаєте мене?

— Мабуть, мені час іти. Я не звикла засиджуватися до такої пізньої пори… — Ізабела замовкла в нерішучості; на щоках її заграв слабкий рум’янець збентеження. Нарешті вона зібралася з духом і боязко додала: — Зробіть мені ще одну ласку, проведіть мене до моїх покоїв.

Філіп нагородив її променистою усмішкою:

— З величезним задоволенням, кузино.

На той час ґраф де Пуатьє ще не спав, але вже нічого не тямив, і Ізабела навіть не стала прощатися з ним. Їй було добре знайоме це аґресивне безпам’ятство, в яке впадав спадкоємець французького престолу, коли добряче напивався. У такому стані він нікого, крім своєї годувальниці, не впізнавав, а всіх інших, хто намагався заговорити з ним, зокрема й батьків, посилав у дуже непристойні і дуже віддалені місця.

Коли Філіп та Ізабела виходили із залу, за їхньою спиною почувся в’їдливий коментар Марґарити:

— Перепрошую за недовіру, кузене Фернандо. Я ж була подумала, що ви трохи перебільшили щодо кількох побачень за одну ніч…

Філіп добродушно всміхнувся. Він уже забув про свою сутичку з Марґаритою. Бувши загалом злопам’ятним, Філіп, проте, не міг довго сердитися на гарненьких жінок.

— Боюся, принцесо, — тихо промовив він, — що ґраф, ваш чоловік, сьогодні навряд чи спроможеться відвідати подружнє ложе.

Ізабела вдала, що не зрозуміла його тонкого натяку, а паж, що супроводжував їх, крадькома захихотів.

Розділ XLVI
у якому Філіп засвідчує, що не звик довго залишатися боржником

По дорозі до східної вежі вони не розмовляли. Ізабела скоса зиркала на Філіпа і чимраз дужче шарілася. У всьому її вигляді, в кожному її порухові відчувалося надзвичайне напруження, ніби вона вирішувала про себе якусь болісну дилему.

Біля дверей її покоїв Філіп узяв Ізабелу за обидві руки і запитав: