Вилки Коллінз - Жінка у білому

Голос, що молився за мене, затнувся, впав до шепоту, а тоді раптом перейшов у зляканий, відчайдушний крик. Мені веліли піти геть!

Але жінка під вуаллю цілком заволоділа мною. Вона зупинилася по той бік могили. Ми стояли тепер обличчям до обличчя, нас розділяв надгробок. Вона була ближче до напису, і її сукня черкнула чорні літери.

А той голос лунав дедалі гучніше й нестямніше:

— Сховайте обличчя! Не дивіться на неї! Ради Бога...

Жінка підняла вуаль.

«Пам'яті Лори, леді Глайд...»

Лора, леді Глайд, стояла біля напису, що звіщав про її смерть, і понад могилою дивилася на мене...

(На цьому закінчується другий період цієї історії).

ПЕРІОД ТРЕТІЙ

Оповідь продовжує Волтер Гартрайт 

I 

Я починаю нову сторінку. І розповідаю далі, пропускаючи цілий тиждень.

Історія цього тижня повинна лишитись нерозказана. Коли я думаю про ті дні, серце моє мліє, думка петляє і туманіє. А цього не повинно бути, якщо я хочу вести за собою вас, хто читає ці сторінки. Цього не повинно бути, якщо я не хочу, щоб у моїх руках заплуталася нитка, що веде покрученими ходами цієї історії.

Життя моє змінилося враз — воно набуло нового значення, воно здобуло мету. Всі надії, страхи, боріння, інтереси, жертви — все це вмить і назавжди спрямувалося в новому напрямку. От ніби несподівано з вершини гори мені відкрився широкий і далекий краєвид. Я облишив свою оповідь у тихому затінку ліммеріджської церкви, а продовжую через тиждень, серед гамору й метушні однієї з лондонських вулиць.

Ця вулиця знаходиться в багатолюдному і вбогому кварталі. Долішній поверх одного з тутешніх будинків зайнятий крамничкою, де продають газети, а другий і третій поверхи здаються внайми.

Я винайняв ті два горішні поверхи під чужим прізвищем. На третьому поверсі живу я, у мене маленька робітня і кімнатчина, де я сплю. На нижчому поверсі, під тим самим чужим прізвищем живуть дві жінки — їх мають за моїх сестер. Я заробляю свій хліб тим, що роблю рисунки й гравюри на дереві для дешевих журналів. Усі вважають, що мої сестри допомагають мені, беручи замовлення на вишивання. Наша вбога оселя, наш скромний фах, те, що нас мають за родину, прибране прізвище, під яким ми живемо, — все це засоби для того, щоб ми могли заховатися в лондонських нетрищах. Ми вже не належимо до тих людей, що живуть відкрито, на видноті. Я — нікому не відомий, непомітний чоловік. Я не маю ані покровителів, ані друзів, котрі могли б допомогти мені. Меріан — усього-на-всього моя старша сестра, на чиїх плечах лежать усі хатні клопоти. В очах людей, що нас знають, ми з нею — водночас і жертви, й ініціатори зухвалого ошуканства. Вважається, що ми спільники божевільної Анни Катерік, яка претендує на ім'я, становище й саму особистість покійної леді Глайд.

Отаке наше становище. Й такі наші змінені ролі, в яких ми троє відтепер муситимемо виступати на багатьох-багатьох подальших сторінках цієї оповіді.

З погляду здорового глузду й закону, в уявленні рідних і знайомих, у відповідності з усіма загальноприйнятими формальностями цивілізованого суспільства «Лора, леді Глайд» лежала похована поруч своєї матері на цвинтарі в Ліммеріджі. За життя викреслена із списку живих, дочка покійного Філіпа Ферлі й дружина живого-здорового сера Персіваля Глайда, була все-таки жива для своєї сестри й для мене. Але для всього світу, крім нас із Меріан, її не було, вона померла. Померла для свого рідного дядечка, що відмовився від неї, померла для слуг, що не впізнали її, померла для офіційних осіб, що передали її багатство в руки її чоловіка й тітки, померла для моїх матері й сестри, які вважають, ніби мене ошукала, жорстоко обманула шукачка пригод. Для всіх і всього — для суспільства, моралі, закону, — вона померла.

І все ж вона жила! В бідності, переховуючись, — але жила. Жила для того, щоб нікому не відомий вчитель малювання виграв битву заради неї й повернув їй місце в світі живих людей.

Тоді, коли мені вперше відкрилось її обличчя, — чи не ворухнулася в мені підозра, підкріплена моїм знанням про незвичайну схожість між нею і Анною Катерік? Ні, ані тіні підозри — від тієї миті, коли вона підняла свою вуаль, стоячи біля надмогильного напису, що звіщав про її смерть.

Перш ніж того дня зайшло сонце, перш ніж із наших очей щез її дім, що зачинив перед нею двері, ми з нею обоє пригадали ті прощальні слова, які я сказав, коли від'їжджав із Ліммеріджа. Я їх повторив — вона їх упізнала. «Якщо коли-небудь настане час, коли відданість усього мого серця й душі, і всі мої сили зможуть дати вам бодай хвилинне щастя чи вберегти вас від хвилинної скорботи, чи згадаєте ви про бідного вчителя малювання?..» Вона, що так мало пам'ятала нині тривоги й страхи пізнішого часу, згадала ці слова і невинно, довірливо схилила бідолашну свою голівку на груди чоловікові, який їх вимовив. Тієї хвилини, коли вона назвала мене на ім'я, коли вона сказала: «Вони змушували мене забути все, Волтере, але я пам'ятаю Меріан і пам'ятаю вас!» — тієї хвилини я, хто давно віддав їй свою любов, присвятив їй все своє життя й подякував Богові, що можу це зробити. Так! Настав мій час. За тисячі й тисячі миль, через пущі-праліси, де гинули дужчі за мене мої товариші, через смертельні небезпеки, які тричі загрожували мені і яких я тричі уникав, невидима рука, що веде людину темною дорогою долі, вела мене до цієї хвилини. Вона була безправна й знедолена, зазнала тяжких випробувань, врода її зблякла, розум затуманився; вона позбулася всього, навіть місця серед живих... Тепер я міг вільно скласти до цих дорогих ніг свою давно обіцяну відданість — відданість усього мого серця, всієї душі, всіх моїх сил. За правом її нещастя, за правом її прихильності до мене вона була нарешті моя! Моя — щоб підтримати її, захистити, зберегти, воскресити. Моя — щоб я любив і шанував її, як батько й брат. Моя — щоб я поновив її в правах, ризикуючи пожертвувати всім: моїм добрим ім'ям, дружніми зв'язками і навіть власним життям у нерівній боротьбі із Знатністю і Силою, в тривалому бою із озброєним Обманом і могутнім Успіхом.

II

Моє становище змальовано, мотиви моїх