Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

остаточного вироку, суд ухвалив примістити Азимову в домі товмача окружного суду, колезького реєстратора Алімбека Сарманова.

На тому й закінчився цей багатий на події день, що почався кровопролиттям в домі вантажника Абена. Макен відірвали від близьких і друзів, і нещасна дівчина, що стала причиною чвар і розбрату, залишилась одна з своїми думками.

Тепер життя і доля Макен і Дармена цілком залежали від російських начальників, які й самі почували себе не дуже впевнено, встрявши в цю незвичайну справу. В практиці семипалатинського окружного суду таких справ ще не бувало, і ніхто не міг сказати, чим вона закінчиться.

На другий ранок мулли, з намови Уразбая і Сейсеке, прийшли до голови суду і подали йому написане чітким каліграфічним почерком прохання від імені семипалатинського мусульманського духівництва.

«Суперечні справи відносно шлюбу і розводу мусульманських жінок,— писалося в проханні,— підлягають тільки шаріату. Справу Азимової правомочні вирішувати тільки імами мечетей, духовні пастирі мусульман».

Голова суду пообіцяв приєднати прохання до справи, але мулли не заспокоїлися — стали шукати інших шляхів через казахських товмачів, готових служити за п’ятірку будь-якому хазяїну.

Міські багатії на кшталт Ойсеке і Хасенд надривали горло, виступаючи в ролі хранителів степових звичаїв.

— Досі російський суд не посягав на наші освячені віками закони про сватання, про сплату калиму і право на жесир. Нехай і тепер російські судді передадуть справу Азимової на розгляд суду біїв, за законами наших предків.

Так говорили прибічники Уразбая, а прихильники Абая наполягали на розгляді справи Азимової в російському суді.

Конечну потребу цього переконливо доводив у своїй письмовій заяві артилерійський поручик Ускенбаєв, один з головних свідків у цій справі.

«Перша казахська жінка, сподіваючись на допомогу і захист, звернулася до російської адміністрації і суду. Відмовити їй у цьому означало б підписати обвинувальний акт адміністративним установам і судовим органам міста Семипалатинська. Криваві події, пов’язані з справою Азимової, сталися не в степовій глушині, що була дуже далеко від поля зору нашої адміністрації, а в губернському місті, в резиденції самого генерал-губернатора, і стали відомі судовим властям. Було б недопустимим відмахнутися від розгляду цієї кричущої справи і надіслати її на розгляд суду біїв. Такий вчинок підірвав би престиж суду та всієї адміністрації міста. Справа Азимової ще не встигла дістати висвітлення в столичних газетах і про неї невідомо п. міністру внутрішніх справ, п. міністру юстиції, а також правительствуючому сенату. Навряд чи наш уряд схвалить нерішучість місцевих властей, коли вони не стануть на захист першої казахської жінки, яка забажала судитися за справедливими законами Російської імперії…»

У цій офіціальній заяві офіцера російської армії був застережливий натяк на можливість надання гласності подіям через пресу. Це повинно було найбільше вплинути на полохливих чиновників Семипалатинська…

До складання цього документа, написаного рукою Абіша, було залучено, за порадою Абая, Федора Івановича Павлова. Для цього Абай сам їздив до своїх російських друзів. На прохання Павлова, його друг, студент-засланець Марков, зібрав і передав до суду свідчення робітників затону, де вони якнайдокладніше розповіли про кривавий напад спільників Уразбая і Даїра на будинок Абена і про насильне вивезення Макен і Дармена. Ці свідчення підписали Сеїль, Абен та інші письменні вантажники, пімокати й чинбарі, а неписьменні поставили родові знаки і притиснули відбитки пальців. За порадою Павлова, переданою через Сеїля, подали свої свідчення і човнярі, які перевозили втікачів через Іртиш. Олександра Яківна, яка лікувала Абена, Айшу й інших потерпілих, написала лікарське посвідчення про заподіяне їм каліцтво…

А поки що Макен, відірвана від друзів і близьких, залишалась у цілковитій самотності із своїми тяжкими думами. Вона не знала, що чекало на неї в майбутньому, яких злигоднів доведеться зазнати. Судді, вибираючи тюремника для Макен, не випадково спинилися на штатному перекладачеві окружного суду Алімбеку Сарманові. Мав він для цього всі дані. По-перше, бездоганна репутація політично благонадійного чиновника, про що свідчили його успішне просування по службі і наявність двох нагород; по-друге, він не був зв’язаний з родом Тобикти; по-третє, дружина Сарманова була татаркою, що убезпечувало Макен Азимову від будь-якого впливу її степових родичів.

Беззаперечний виконавець волі начальства, Алімбек Сарманов охоче погодився опікати Макен, тим паче, що голова суду одразу визначив суму видатків на харчування підопічної — півкарбованця на день. П’ятнадцять карбованців на місяць! За таку винагороду Алімбек ладен був хоч цілу вічність тримати полонянку в своєму домі. До того ж йому не треба було турбуватись, що полонянка втече або буде викрадена: за наказом суду, пристав Старчак виділив двох городовиків нести караул біля старого двоповерхового, за високим парканом, Алімбекового будинку в Татарській слободі. Алімбек, людина замкнутого характеру, жив відлюдно, сусіди до нього не ходили, а сторонніх він і зовсім не пускав до себе в двір. Старанний чиновник і тупиця, який зверхньо ставився до людей, він не визнавав земляків, і дружина його, що не любила степових гостей, давно віднадила їх від свого дому.

Свої нові обов’язки Алімбек виконував дуже ретельно. Щоб не залишалося ніякого сумніву, він напрямки заявив, що не допустить до Макен не тільки її родичів або друзів, а навіть і самому Абаю не дозволить переступити поріг свого дому. Абіш зробив спробу знайти до нього шлях через Даніяра, який добре знав Алімбека, але той навіть розмовляти з ним не захотів, а попросив по-доброму відійти від воріт…

Тим часом наближався день від’їзду Абіша в місто Вєрний — Алма-Ату.

По закінченні Михайловського артилерійського училища в Петербурзі, Абдрахман Ускенбаєв дістав чин поручика і був відряджений у розпорядження Туркестанського військового округу для проходження військової служби на «азіатській окраїні Росії». Там, перед від’їздом до Семипалатинська, йому пообіцяли дати призначення в Семиріччя, і тепер прийшов наказ, що пропонував поручикові Ускенбаєву виїхати в Алма-Ату, до польової артилерійської частини. Важко було Абішу виїхати з Семипалатинська, так і не довідавшись про долю близьких друзів.

Саме під цей час Абай перебрався із слободи в місто.

Справа Макен Азимової завдала Абаю чимало клопоту і тривог. А тієї осені у нього було особливо тяжко на душі. Він нікому не казав про це, але щодня подовгу сидів з олівцем у руці, звіряючи лише паперові свої потаємні думи і почуття. В ці дні він написав не тільки ряд натхненних віршів, але й напучення «Кара-сезь»[105] що відбивали глибокі його роздуми про життя.

Тепер, коли стало відомо, що Абіш дістав призначення і незабаром поїде в Алма-Ату, Абай хотів бачити його біля себе щодня. Вечірні години вони проводили звичайно разом, а сьогодні Абай ще зранку послав Баймагамбета до сина