Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

Хмельницького виблискувала темним багром у променях вогнів і відблиски полум’я спадали на темне обличчя козацького сотника. Нерозгадані темні очі вкривалися гострими тінями від заломів худого лиця і густих чорних брів. Хмельницький обняв руками рукоять шаблі. На його пальці багрів рубін великого гербового персня.

Гродзіцький згадав битву. Було це рік, а може два пізніше. Запах димів, рев гранати і страшний біль у голові. Добре пам’ятає: шалений наскок козацької кінноти на плоских полях Нідерланди і крик козацького сотника:

- Гродзіцького рятуйте! Гродзіцького!

Не було б тоді козацького ватажка, загинув би марне на побоєвищі, обдертий на кінець мародерами, таборовою голотою кожного війська. І саме коли на хвилину відзискав свідомість, двох козаків нахилилося над ним. Один з них кремезним рам’ям огорнув його плече. Був певний, що це було те саме лине, той самий козак, якого пізнав серед молодців київського полку Кричевського.

Комендант кодацької фортеці регіментар Гродзіцький торкнув рукою надламану кість на чолі і запалину, глибоко прикриту повікою. Пам’ятка останнього бою тридцятилітньої війни.

Тепер від нього залежить Кодак, цей острів, скала серед моря бунту, без зв’язку з Річчю Посполитою. Стоїть і він, комендант, проти свого друга і добродія Хмельницького.

Річ Посполита далеко тепер, може десь за Львовом, за Замостям, а може й ще далі, під Краковом або Варшавою. Тут довкола розгубилися у вітрах бойові дими, заникли в безконечності днів відгомони жовтоводської битви, тут зростало нове життя, нова українська Річ Посполита. Тільки він, комендант Гродзіцький залишився у мурах фортеці, наче загублений кам’яний пам’ятник прогомонілої сили.

Гродзіцький і досі не розгадав, чому Хмельницький після Жовтих Вод і Корсуня не розорав Кодаку, а залишив його під самим ребром запорозького війська низового. Навіть усі його виправи по харчі, навіть далекі реконосанси проходили спокійно, без зачіпки і без боїв. Зате вдержати спокій і порядок серед залоги ставало чимраз трудніше. Німецькі рейтари хмурилися й воркотіли, два драбанти за бунт повисли вчора на гаках. Цілий тиждень висіли їхні тіла біля мурів фортеці на пострах усім ворохобникам. Зате драгуни, завербовані в українських землях, зникли однієї ночі безслідно.

Для регіментаря було цілком природним, що долею воїна є згинути на пості у чесному бою. Нічого дивного тут немає, що він не прикладає ніякої ваги до життєвих вигод. Шмат м’яса, скиба хліба і вино - що ж йому більше потрібно?

Ба, може колись усміхатимуться люди, коли почують, що їхні предки звалися бойовими мужами, що порядкували свої вчинки згідно з лицарськими законами, що гинули за віру, за честь, за вітчизну.

Гродзіцький витягнув ноги під стіл, аж залізні остроги вбилися у м’яку дошку підлоги. Глянув крізь вікно на безконечні плавні, що вкривали береги Дніпра. Болотяні простори, де рибу ловили списом, де не було ні доріг, ні стежок, стали тепер більш таємничі як будь-коли. Сірою зеленню майоріли вони спокійно й нерухомо, а все ж несамовиті були тим* що у цій вбивчій вологості, серед непроходимих хащів і трав, вкривалися цілі сотні повстанців Хмельницького.

Відколи старий Хмель закликав чернь на ребелію, щось діялося там, над Дніпром, у степу і в лугах. Ішли туди берегом Дніпра, тихо й незамітно оминаючи кодацьку фортецю, люди з міст і сіл, гультяї і шибайголови, шляхта і чорний народ. Знав про це і нічого не міг вдіяти. Був безсилий. Не мав тепер запілля, ні довозу зброї, ні вісток від короля. Був дуже самітний серед степу і плавнів і серед ватаг невидних, які мовчазними ночами проходили повз Кодак. Одні у баговиння для вишколу, інші на волості до Хмельницького.

Гродзіцький підійшов до вікна. Одиноким своїм оком проглянув безмежний обшир. Там, серед лісових мороків, в’юнких лоз і перелесних царин, курилися таборові дими. Лиховісний отаман Нестеренко вишколює там військо і відсилає його сотні за сотнями: а в очах їм мста і гордість, а не страх і покора. Сидять там по полях і лугах, і криються так твердо, що і птах їх не знає.

Час від часу вдасться кодацькому під’їздові зловити якогось посланця або шпига. Вони мовчать на муках. Ось і вчора зловили одного. І що ж? Невинні листи, більш нічого.

Гродзіцький взяв зі столу зім’ятий папір і читав:

Лист пана сотника Мокрицького з козацької партії до пані Марії Залуцької із Збаража писаний.

Моя пані.

На самім вирушенні моїм з Чигирина дістав я тайну реляцію, що до міста зближається сотня партії Хмельницького. А це було після жовтоводської баталії, коли вже давно на Львів пройшли містом розбиті шляхтичі і в листі нікого з визначних людей не було. Тільки якісь дві стокінні чати берегли листа. Сиділи в давніх куренях реєстрових козаків і виставляли по місті сторожу.

Під вечір згадана сотня осадила несподівано доми біля будинку Чаплинського і тридцять козаків з принципалом Марком вдерлося до середини, Відпору не давав ніхто, тільки чаша заграла на тривогу, але вогню не давали, Чаплинського застали по вечері уже в самій сорочці до спання. Його оббили нагаями, натягнули на нього старий кожух і сказали:

- За твої підлі вчинки і сваволю прийшов час тебе rigorose покарати, щоби назавжди inberbe таке malum викорінити! [7]

Чаплинський ніякої репліки не давав, зі страху цілком онімів. Опісля казали йому з цим попрощатися світом і на віки зі своїми, посадили на коня і від’їхали до Хлаєля.

Тепер ходять румори, що Чаплинського стяли і поховали в лисці далекому й багнистому, щоби тіло Чаплинського не лишалося з тими, що лягли за справу.

другого дня згадані дві стокінні чати рейтарувалися з листа і перейшли до Хмельницького.

Нині рушаю в козацький обоз під Пиляву. Маю з собою півтора хоругви і п’ятдесят драгунії, що затягнулися у мене до козацького війська на ордонанс Хмельницькою.

Гродзіцький зложив руки на грудях. Ще рік тому прибув до Кодаку пишний Ярема Вишневенький з трьома тисячами добірного війська, з гарматами і з шляхтою хвалькуватою і буйною. Ішов цілий час по той бік Дніпра, щоб подратувати Січ і показати свою силу. Були бенкети і бешкети, а коли Гродзіцький нагадував князеві про небезпеку, він тільки сміявся.

Нині уже на його землях встановлені нові порядки. Нове, буйне життя твориться тут, могутня сила свободи змела всі дотеперішні ієрархії. Гродзіцький відчував цю юну силу і в душі признавав їй велике майбутнє, хоч у Варшаві називали її руїнною і засилали мольби за повернення на Україну і за знищення ворохобників з окраїн.

Нагло Гродзіцький вп’ялив зір у малу рухому точку, що