Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Розділ 57.2

МІРГАН

Дивним чином в Ави я відчуваю себе більш затишно, ніж у Вінтхолі. Все тут дихає спокоєм, легкістю і навіть присутність Девіна не в змозі цьому завадити. Відчувається якась аура, на зразок того, що в Лейвуді. Ще в дитинстві я відчував там... близькість чар?

Рей опиняється одразу в обіймах Ави, лиш тільки ми з’являємось. Але варто мені покласти їй руку на талію, наблизившись, як він перебирається до мене і серйозно каже:

- Рей літати. Дай.

І я кілька разів підкидаю його до стелі. Здається, малим я теж це любив. Грейс, усміхаючись, швидко накриває на стіл, і доки я відволікаю малого бешкетника, Ава береться до їжі. Я приєднуюсь, тільки-но Грейс вдається вмовити Рея дати поїсти мамі з татом.

- Татом? – повторює за нею Рей. – Де татом? -крутить головою.

- Ось, - показує на мене Ава, - Мірган твій тато. І тато має тепер поїсти, бо він голодний, як вовк.

Я на підтвердження клацаю зубами. Рей заливається сміхом. Потім запитує:

- І мама - вовк?

- І мама – вовк, - відповідає Грейс. – Вони обоє голодні, бо бігали в лісі і шукали зайчика.

- Щоб з’їсти? – цікавиться малий.

- Авжеж, щоб з’їсти. Але зайчик забіг сюди і тепер він у мене! – Грейс ловить малого в обійми і крутиться з ним. - Зараз я його викупаю і вкладу спати.

- Ні, не треба! Грейс, я не зайчик… - пручається Рей. – Я вовченя… тато й мама – вовк, і я – вовк. Я буду спати з мамою!

- Давай, Грейс тебе викупає, а потім принесе сюди, - пропонує Ава. – Будемо сидіти коло каміна і слухати казку.

 

Приготована для мене кімната – та сама, що й минулого разу. Чиста постіль, тепла вода на столику для вмивання. Знімаю одяг, привожу себе до ладу, зволікаю… Час пізній, Рей заснув в мене на руках, поки ми сиділи внизу. Але челядь завжди лягає пізніше і попри тишу, дім ще не спить. Чи прийде Ава до мене в кімнату? Серце починає колотитися від однієї думки. Сон біжить з очей. Від прислуги зазвичай важко приховати те, що відбувається в домі. Не знаю, чи схоче вона демонструвати іншим те, що між нами. Розкриваю навстіж вікно і сідаю на підвіконня. Невидючими очима втуплююсь у місяць. Ми цілий день на ногах і варто відпочити, та я не можу припинити думати про Аву. Мабуть, почекаю ще годину, доки все стихне. І піду сам. Хоча б гляну на неї сплячу.

Так і роблю. Місяць вже високо, коридор освітлюється через вікна. Дорогу до кімнати Ави я знаю –ніс туди сонного Рея. Тихо відкриваю двері…

Не знаю, чи збиралась вона прийти до мене, та тим планам не судилося здійснитись. Вони сплять – голова Рея лежить в Ави на грудях, її руки обіймають хлопчика, щока притиснута до його маківки. Настільки незвична картина, що я завмираю, милуючись. Це більш проникливо, ніж зображення на вітражах, моя мадонна з немовлям жива і тепла... Найбільше я бажаю, щоб вона так спала на моєму плечі. Щоб вже настав той час, коли я з повним правом зможу назвати їх обох своїми.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍